Вітчизняне православ'я загрузло у нескінченних розбірках між різними гілками, групами, течіями.

Суперечки і сварки, а точніше відверті війни, між православними України вже давно стали нормами українського релігійного, політичного і суспільного життя. На жаль.

Взаємні звинувачення в неканонічності і не патріотичності, в златолюбії і бажанні заволодіти чужим майном, двоє- і троєженстві, в різних філіях, фобіях і т.д., і т.п.

Українське православʼя страждає на кілька генетичних хвороб, отриманих у спадок від православʼя російського. Ось деякі з них.

Постійний пошук ворогів. Навіть якщо ворогів немає, то їх потрібно знайти або хоча б придумати. Або для обгрунтування власної діяльності, або бездіяльності.

Інколи здається, що учасники тих битв, вже забули заради чого все розпочиналося. І воюють за звичкою. Як казав відомий кіногерой у відповідь на запитання чому він збирається битися на дуелі «Б'юся просто тому, що я б'юся».

Ті, хто ще не так давно кричав, що проти них починають діяти не по закону, а за понятіями, інколи починають діяти так само проти своїх опонентів. А ті, в свою чергу, починають волати «Як же так можна?!» Начебто вони завжди діяли по закону. Замкнене коло.

Ніхто не хоче зупинитися, почати розмовляти і домовлятися під жорсткі гарантії, і за участі посередників, котрі маю достатню силу і вагу аби учасники перемовин дотрималися виконання зобовʼязань. Чому? Може тому, що так легше? Чи вже за звичкою? Чи…?

Аби все те, що коїться між православними, залишалося між ними і стосувалося лише їх, то може б і проблем особливих не було. Та не так сталося, як гадалося.

В намаганні перемогти сторони почали звертатися за допомогою до сил всередині країни і за її межами.

А ось тут вже виникають проблеми для всієї держави. Воюючої держави.

Проблема перша. Навіть наші союзники змушені реагувати на звинувачення у порушенні свободи слова та віросповідання. Звідти лише крок до зменшення обсягів допомоги. Як мінімум. І хто від того виграє? Відповідь очевидна. Не Україна.

Проблема друга. Ті самі методи, якими користуються православні із залученням союзників з різних структур влади, у своїх війнах можна буде використовувати і проти греко-католиків, і проти римо-католиків, протестантів, іудеїв, мусульман, рідновірів, і т. д.

Проти всіх хто не так думає, вірує, молиться чи просто не подобається.

А ось і третя проблема. В міжправославне протистояння залучаються органи влади. Котрі замість того, щоб контролювати ситуацію та не допускати до її загострення, нерідко стають на бік однієї зі сторін. Тим самим нівелюючи Закон.

Взаємна війна, а не війна зі зовнішнім ворогом, випалює душі, труїть серця, нищить тіла. Руйнує Україну.

Подивіться і подумайте, чому греко-католики ні з якими церквами не воюють? Чому цього не роблять протестанти? Чому в Україні знаходять спільну мову іудеї та мусульмани? Чому страообрядці живуть і розвиваються? І не ворогують? Чому інші церкви та релігійні організації намагають жити мирно і знаходити шляхи для компромісів?

І чому цього не роблять православні?

Чому?

Православні, куди йдете? Чи біжите?

Ви хоч уявляєте?...