Цікаво, що водночас новообраний президент покликається на Божу допомогу, прем’єр-міністр освячує свій кабінет, міністр культури вигонить зі свого духів, в країні щодня створюється у середньому дві нових релігійних громади і зводиться майже 2,5 тисячі храмів, число хрещень у багатьох областях дорівнює кількості новонароджених, єрархи публічно благословляють представників влади й проголошують власний політичний і навіть геополітичний порядок денний… У країні немає жодної публічної постаті, яка б рішуче проголосила себе атеїстом, натомість про свої релігійні переконання наввипередки заявляють і політики, і спортсмени, і зірки шоу-бізнесу. Що ж спонукає дослідників говорити про невідворотну ходу секуляризації?

Видається, передовсім, це невикорінна впевненість у тому, що колись все було інакше, що наші прабатьки, не кажучи вже про пращурів, були не просто набагато побожнішими, але й побожними «по-справжньому». Слід прийняти як свого роду необхідну перемінну ту обставину, що більшість суспільств в оцінці релігійності виходять з уявлення, нібито рівень сучасної їм релігійної культури зазнає послідовної ерозії, побожність занепадає і є незрівнянною у порівнянні з тією, що її демонстрували попередні покоління. Трохи не у кожному столітті ми зустрічаємося з наріканнями на падіння суспільної моралі і зовсім не ту, що «за старих часів», релігійну ревність. Якщо говорити про наших прадідів, то звернімося для прикладу, серед багатьох подібних, до праці А. Шмидта «Материалы для географии и статистики России, собранных офицерами генерального штаба. Херсонская губернія». Автор пише, що релігійний ентузіазм українців Півдня України другої половини ХІХ ст. згас, тоді як забобони розквітають: українець вірить в існування відьом, домових, пристріту, достатньо впевнений у дієвості ворожби. Ще більш критичні зауваження зустрічаємо у записках архієреїв і єпархіальних місіонерів. Вони постійно скаржилися на селян, яких доводиться зганяти до церкви у так звані «царські дні» й які не йдуть до сповіді, і на поміщиків, котрі за бенкетами, полюваннями й веселощами забувають про вишнє.

Американський соціолог релігії Родні Старк у своїй знаменитій статті «Секуляризація: хай упокоїться з миром» (1999), наводить велику кількість красномовних фактів й досліджень, які свідчать: середньовічна і ранньомодерна Європа не знали «золотого віку» взірцевої побожності. Сучасники відзначали і відсутність інтересу простих людей до відвідин церкви, і прагнення аристократії уникнути недільної меси, і гранично слабкі знання священиками основ віри (один з великої кількості приклад: 1551 р. єпископ англійського Глочестеру з’ясував, що з 311 священиків його єпархії 171 не міг згадати всі Десять Заповідей, а 27 – не знали автора Господньої молитви).

Суб’єктивне сприйняття – у тому числі, сприйняття масовою свідомістю, може бути дуже оманливим. Відомий приклад: тоді як засоби масової інформації подавали твердження про постійне, неухильне і стрімке падіння рівня релігійності у післявоєнному французькому суспільстві, дослідження соціологів не дозволяли говорити про це так однозначно. І навпаки, попри те, що переважна більшість жителів цілої низки пострадянських країн вважає, що число релігійних осіб в їхніх країнах неухильно зростає, релігійні практики тут лишаються практично незмінними.

Тепер згадаймо, що являла собою Церква хоча б 200 чи 300 років тому – це був обов’язковий, а не факультативний, сказати б, інститут. Увійти у цей світ, створити сім’ю і відійти до світу кращого поза Церквою було неможливо; Церква для мешканця українського (і, зрозуміло, не тільки українського) села була і загсом, клубом, театром, і засобом масової інформації, і офіційною державною установою. Згадаймо також, що для селянина, який влітку шість днів без перепочинку працював у полі, години недільної Служби Божої, були єдиним, окрім сну, часом перепочинку. Тому, передовсім, до дуже поширеної в нас тези про нинішнє «змирщення» релігії треба поставитися критично. Видається, навпаки: Церква, принаймні в Європі, у минулому сторіччі чи не вперше здобула можливість стати саме Церквою і займатися не поцейбічним, а трансцендентним. Вражаючим, як на мене, слід вважати не падіння релігійних практик, а те, наприклад, що майже кожен п’ятий наш співвітчизник принаймні раз на місяць відвідує церкву. Зважте, сучасний нам городянин, який прямує в неділю на вранішню Літургію, має безліч альтернатив, яких його предок просто не мав. З традиційною Церквою конкурує не лише множинність релігійних і квазі-релігійних вірувань, але й безліч розваг, які доступні людині недільного ранку і купа справ, яку він не встиг зробити упродовж тижня. І зауважте на відсутність жорсткого соціального контролю, який ще сто років тому диктував людині певні норми поведінки й утримував її від несхвалюваних дій.

Звернімо увагу й на інше. Пострадянські суспільства, які пройшли через експеримент з викорінення традиційної інституційної релігійності і де участь релігійних інститутів у процесі соціалізації принаймні трьох поколінь була зведена до мінімуму, висувають завищені вимоги до релігійності своїх співгромадян. Так, дійсно, у науковому вивченні релігії практично класичними стали запроваджені Чарлзом Глоком п’ять вимірів релігійності: релігійна віра, релігійний досвід, релігійні знання, церковно-ритуальна практика та вимір етичних наслідків віри. Навколо цих вимірів існує тривала наукова дискусія, але мабуть тільки в пострадянських країнах шкала Глока сприймається не як інструмент операціоналізації релігійних виявів, а як такий собі стандарт, котрому начебто має відповідати досліджуваний носій релігійності. В масовій свідомості вкорінено образ «справжнього віруючого», який послідовно виконує всі релігійні приписи, беззастережно вірить у фундаментальні догматичні положення своєї Церкви, регулярно відвідує богослужіння, має ґрунтовні релігійні знання і демонструє високоморальну поведінку. Недосяжність такого «ідеального типу» навіть у якомусь наближенні формує уявлення про «неповноцінність» релігійності українців. В реальності ж, якщо ми підійдемо з такими вимогами до багатьох ченців й черниць, то й ті можуть виявитися «несправжніми віруючими».

Насправді, інтегрований показник релігійності українців (релігійна поведінка, релігійне знання, індивідуальна побожність, релігійно-інституційна залученість), покладений в координати центрально- та східноєвропейських суспільств, свідчить про «нормальність» цієї релігійності. Україна поступається, звісно, Угорщині та Словаччині, не кажучи вже про Румунію і Польщу, але випереджає Чехію, Латвію, Естонію і Білорусь.

Далі: з тієї емпіричної бази, якою оперує сучасна нам соціологія релігії, зробити висновок про те, чи підриває модерність релігію, чи ні, неможливо; уявлення про лінійний історичний занепад релігії також не є підтверджений дослідженнями. Відомо, до прикладу, що громадяни США у 1800 р. відвідували церкву рідше, ніж вони це роблять зараз. Відносно минулого можна говорити також про кілька хвиль «релігійних повернень»; одне з яких розпочалося в останній чверті ХХ ст. і дотепер великою мірою визначає світовий релігійний розвиток; це «повернення» включає в себе піднесення консервативної хвилі у світовому протестантизмі, фундаменталістські хвилі як у великих (іслам, буддизм, індуїзм), так і в національних (сикхізм та юдаїзм) релігіях, ісламську революцію в Ірані, вибух народного, спрямованого проти правлячих режимів, католицизму в Південній і Центральній Америці, Польщі на Філіппінах та у Південній Африці; стрімке поширення новітніх релігійних рухів у Північній Америці та Західній Європі, а також перетворення релігії на вагомий чинник національної та культурної мобілізації в пострадянських країнах, у тому числі і в Україні.

Нелінійність релігійної поведінки притаманна і суспільствам, і окремим людям. Жорстка розрізнення «віруючий – невіруючий» не може вважатися коректним і придатним для наукового вжитку. У певних життєвих ситуаціях людина звертається до релігії або, навпаки, відвертається від неї. За певних обставин цілі суспільства видобувають з релігії сенс, рушії свого розвитку, символи і демаркаційні маркери. Такі звернення ми бачимо у англійців XVIII-XIX ст., які відокремлювали себе власним пуританізмом від «французької фривольності і розбещеності», чи у ірландців, чиє націєформування супроводжувалося «побожною революцією». З іншого боку, суспільства здатні відмовлятися від релігійних мотивів навіть тоді, коли релігія складала ядро колективного міфа й була головним чинником, що протягом століть вирізняв спільноту з-поміж інших (як це було в процесі формування модерної турецької нації, наприклад). Падіння комунізму, яке супроводжувалося ерозією старих ідентичностей, викликало звернення до релігії як до надійної системи цінностей і національно-культурного депозитарію. Водночас, такі звернення здатні змінюватися (і реально змінюються) періодами «релігійного охолодження».

Людина, як колись афористично зазначив хірург Микола Амосов, це не тільки те, чим вона є до пояса, а й тим, чим є нижче від нього. Ми всі, звісно, занепалі створіння, і всі несемо у собі відблиск Божої подоби. Те, що «нижче», бореться із тим, що «вище» і ця боротьба триватиме, очевидно, всю людську історію.