Декілька разів мене запрошували прийняти участь в чомусь благодійно-доброму, щодо знедолених дітей, з лякаючою назвою "Ты будеш найден!" У підсвідомості воскресали роки дисидентського підпілля, дванадцятигодинних допитів-конвеєрів у КДБ... як ви човен назвете, так він і попливе, - але я не у тому човні. Так само зі слоганом "Україна без сиріт": у підсвідомості воскресають півтора десятиріччя причетності всім нещастям дітей-безхатченків, багато хто з яких десь подівся - і ось і нема вже їх, дали раду з безпритульністю, спасибі небайдужим жителям і нашому турботливому уряду!

Восени 2008 року до “Світлого дому” – заснованого через мене у 1995 році в Одесі благодійного притулку для дітей-втікачів та безхатченків, який водночас діяв як громадська організація захисту дітей і молоді, – завітали журналісти зі всесвітньо відомого часопису “Шпіґель”. Вони хотіли провести журналістське обслідування життя вуличних дітей-безхатченків саме в Одесі, оскільки саме Одеса на той момент збирала в кишені НКО і БО потужні європейські гроші, призначені для подолання негараздів у соціальній сфері України.

Одеські недержавного типу організації подавали в Європу мотивації своїх масштабних за затратами проектів з альтернативними статистиками щодо дітей, які начебто жили просто неба на вулицях Одеси, – бач, найчастіше говорилося про наявність двадцяти тисяч таких дітей. Інколи додавалося (залежно від специфіки інтересів, нахилів та орієнтації споживачів грантів), що ВСІ ці діти хворі на СНІД.

 

Гігантські лічби нічим не підтверджувались, але наводились, щоби Європа-дура “обридалась” від сентименту і дала гроші.

 

Вчорашні “совкі”, – які совками і є, і будуть, – ніяк не тямили специфіки європейської людини, що вона не тільки вміє солодко здригатися від статистичного жахіття, але так само вміє вільно подорожувати будь-де і пильно придивлятися до обставин життя тих, “кому гірше”. Накопичена інформація стає в пригоді європейській людині тоді, коли всесвітні злидарі, споживачі фінансових донорських подавань, переступають міру у перебільшенні статистичних даних і дурять нахабно, маючи «білу людину» за благодійного ідіота.

 

П'ятеро журналістів зі “Шпіґеля” – досвідчені вовки своєї професії, що досконало практично зналися на тематиці “діти просто неба”, “діти і мафії”, “торгівля дітьми” та “кіднапінг” – приїхали в Україну, свідомо наробивши попереднього галасу про своє прибуття. Вони багаторазово і під різними соусами повідомляли профільні міністерства і відомства, включно з міліцією і прокуратурою, з якою метою, коли і як вони будуть проводити незалежне журналістське обслідування в Одесі. Після всіх повідомлень і журналістської “артпідготовки” таки ж прибули.

Від “Світлого дому” вони хотіли одного: щоби юнаки з безхатченків могли би супроводити їх місцями, де актуально живуть бездомні люди — так само і діти. Водночас вони запитали мене, як я оцінюю, хоча б приблизно, лічбу дітей-безхатченків в Одесі — чи дійсно в 20 тисяч? Я категорично заперечив, бо такої великої лічби, як на мене, ніколи не було і бути не могло; до того ж від попередньої зими ми вочевидь бачили, що діти кудись взагалі зникли, – тобто лишилися тільки окремі. Той немалий контингент, який ми знали, зник без сліду. І про це я сказав німецьким журналістам відверто.

 

Журналісти повернулися, коли вже вечоріло.

Разом з ними повернулися і ті юнаки, яким я доручив супроводжувати європейських гостей. Саме вони, бездомні одеські юнаки, були неймовірно вражені тим, що в жодній з відомих їм захоронок вони не знайшли жодної людини. “По всьому бачити, що там вчора ще були люди, але тепер геть нема і де поділися – невідомо!” – казали вони мені.

Німецькі журналісти були занурені у шокове мовчання. Один з них, російськомовний, сказав мені: “Ми очікували ефекту, характерного для тоталітарних держав, і саме хотіли побачити, як перед нашим прибуттям будуть проведені поліцейські “зачистки” і скільки людей вони будуть у стані негайно забрати і влаштувати лише офіційними державними силами. Але ми не очікували того, що в моменті нашого прибуття взагалі геть зникнуть усі бездомні Одеси!”

Саме тут в розмову вступив його товариш: “Передайте своїм, що я робив журналістський матеріал за бездомними дітьми Нью-Йорка і Сан-Франциско, так само в Індії, як і в Мексиці і Австралії. Я знаю, що в найзабезпеченіших містах світу завжди такі діти є!” – А далі він просто крикнув мені в обличчя: “Передайте своїм, що відсутність таких дітей у вашому місті, яке кричить на весь світ, що в ньому бездомних дітей 20 тисяч, є протиприродною! Ми негайно їдемо звідси! Скажіть їм, своїм, щоби негайно повернули дітей на місце, бо нас вже сьогодні тут не буде!”

 

Нещасний європеєць! Він не знав, що в цій країні, яку він назвав “моєю” – бо воно і насправді так є, – “людське сміття” якщо зникає, то вже не повертається...

 

Чому саме цей відчайдушний крик німецького журналіста-міжнародника прийшов мені на пам'ять, коли я почув “гарний” слоган “Україна без сиріт”?

 

Бо я є християнин, і досконало пам'ятаю слова Спасителя: злидарів завжди маєте поряд з собою — Мене не завжди. Так само і сиріт, і вдовиць, і одиноких старців, і інвалідів...

 

Сироти і є, і будуть у світі цьому, доки в світі цьому існує смерть і доки є потреба у Спасінні – тобто аж до Другого Пришестя Господнього і Воскресіння мертвих. Бо сиротами не народжуються. Сиротами стають тоді, коли батьки помирають. І сирітство саме в собі не є проблемою або є проблемою настільки, наскільки взагалі є проблемним наше існування після першогріха. Проблемою є відношення до сирітства зі сторони людського середовища, зі сторони суспільного контексту, в якому людина-дитина опинилася без батьків. Якщо це середовище є відкритим на Божий заклик, втілений в сироту, і в будь-якому знедоленому, так само і в сироті, і у вдовиці, взнає Бога, що кличе взяти участь у Своєму існуванні, тоді наявність сиріт і суспільстві є справжньою цінністю. Може й хотілося би, щоби батьки не вмирали, але “через людину гріх увійшов у світ, а через гріх – смерть” – тож мусимо прийняти.

 

Бунтуватися проти цього є однаковим з тим, щоби бунтуватися проти Божого вироку про вигнання з Едему. Не було Божої волі на гріх праотців і нема Божої волі на сирітство, і саме тому ми приймаємо своїх сиріт, як покутний знак, що нагадує нам: в Адамі ми всі стали грішними, і задля того саме ця безневинна дитина покутує за гріхи всіх нас і є через то нашою спільною і спасенною. До якої ми всі, грішники, співпричетні – або мусимо бути співпричетними, хоча й дуже нехтуємо.

 

Дехто може і забажає зліквідувати осиротілих дітей геть за очі так само, як хочеться інколи знищити закиди сумління. Бо ж хочеться совість привести до мовчанки і нахилити себе так, щоби не знати про свою участь у провині особистій і загальній! Щоби не пам'ятати про смерть, відчайдушний страх якої є насправді лише переляканим очікуванням Божого суду, на якому вже не втекти від усвідомлення наслідків самочинно створеного гріху.

 

Очі сироти, як очі сумління – і голос такий самий.

 

І чи треба пояснювати, чому ми, ті, хто пережив розстріли, ліквідації, вивезення, голодомори, а також – рівно! – нащадки тих, хто пережив і зостався при своїх домівках і посадах і при пам'яті, якими срібняками воно проплачене – невивезення, нерозстріляність, неліквідованість – і чим саме тоді вигодовувалося... Чи треба пояснювати тим, хто пережив і переказав у генетичну пам'ять нащадкам провину “виживання відомим коштом”, – той жах, що огортає, коли очі в очі зустрічаєшся з сиротою, в рисах обличчя якої так знайомо проступають риси облич всіх зраджених та знищених?

 

Чому так хочеться, щоби їх взагалі не було?

 

І чому пересічні громадяни спочатку допустилися придумати для дітей “ворогів народу” – державні дитячі будинки і інтернати такого ґатунку, що тепер хочеться одного – щоби тих інтернатів і інтернатської системи не стало, щоби забулося навіть, що таке було, щоби без сліду... але не витанцьовується, бо для тих сиріт було створено таку систему, що вона не нищиться навіть тоді, коли НКВС ліквідована, коли КДБ нема, коли СБУ реформовано, – а інтернати стоять, як були! Президенти і партії щезають – а інтернати для дітей, чиї батьки позбавлені права бути батьками або взагалі вже живуть потойбіч світу – інтернати стоять ого-го як!

 

Пересічний громадянин не вбивав і не розстрілював, не морив голодом і не їздив по селах, щоби винести з хати останню жменю хлібного зерня. Пересічний громадянин навіть не голосував “за” – бувало й таке! – пересічний громадянин був би невинний. Одне гризе: перелякався сироту в дім прийняти; бо якщо дитину ворожу пожаліти, сам ворогом станеш, і твої вже діти під ніж підуть... То є момент істини, коли треба було би йти на сповідь, щоби сказати, як той Петро: прогрішив, отче, переляком – і відрікся. Але...

 

Але покаяння без виправлення не буває. А як тут виправитися, коли пам'ять про полювання на ворогів предстоїть перед очима живою дитиною тих, кого вполювали?

 

О, якими нестерпним стають тоді сироти! Яке те вимогливе і водночас спасенне: “Чи любиш ти мене? Чи любиш ти мене більше, ніж вони всі?”

 

О, як же тоді хочеться створити “Україну без сиріт” – і поховати їх десь, і забути, як забулося про тих, які зосталися непохованими! Десь поза очі – відкупитися цукеркою, ровера придбати й подарувати, – та хай вже хтось їх забере, щоби припалити власне сумління начебто свідомістю, що начебто в них тепер є мама і тато...

 

А свідомість, хоча б і затьмарена, але шепоче голосом совісті: не маєте багато отців – і матір маєте тільки одну. І сирота, навіть усиновлений не поверне собі неповторну маму і батька. Може, отримає добрих людей, які дужо добра йому зроблять – бо люди! – але не маму і тата.

 

Від сирітства не втекти, як не втекти від відповідальності перед Божим судом. Як не втекти від жаху за своїх дітей і свідомості того, що “якби по справедливості, так це мої би мали таку долю”... Таку долю, на яку ми всі погодилися, щоби вона була у тих, кого ми злякалися відстояти, – бо розумні були і знали, що марно відстоювати, бо відстоювати – це тільки своїх рідних сиротами полишити.

 

І тепер, коли, начебто, не шаліють репресії – але пам'ять в генах сидить! – коли сирітство стало “соціальним”, тобто при живих батьках, які – почуй тільки, народе мій! – неспроможні бути батьками... Що вони сиділи з нами поряд за однією партою. Що ми з ними на вечірки ходили, що в них навесні закохувались, – сварилися-мирилися, але поряд були. Що ми не хочемо себе питати, про спільну відповідальність – про окрему відповідальність кожного причетного – за те, що саме цей Олег, ця Наталка, Стас, Гриць, Олька, Юлька – не підняли бізнес, впали, не загачилися, але на пси впали, спиячились, знаркоманились, повісились, отруїлися, збожеволіли, пішли на вулицю, до в'язниці, поза світ очі... полишивши на нас дітей – своїх чи наших?..

 

А обличчя тих сиріт такі знайомі – і стоять перед кожним пересічним, як знак питання про тих “з єдиної родини”, яких вже ніколи не повернути, але без яких життя змарніло і обірвалося... “Та заберіть тих сиріт вже кудись! Тільки щоби без крику і нервів!”

 

Створити “Україну без сиріт” можливо тільки одним шляхом: знищити сиріт.

Не обов'язково фізично і насмерть. Можна через вигідні у грошовому сенсі т. зв. “усиновлення за кордон” або не за кордон... яка різниця, за допомогою яких засобів буде вичищений цей “остаточний мусор чєловєчєской жизнєдєятєльності” (я особисто чув таке!) – головне, щоби Україна була від сиріт очищеною. І щоби прибуток з того був. Як кажуть житєлі регіону “щоб і рибку з'їсти – і щоб дєньгі були”.

 

Байки, кажете, патологічна примара? Але ж ні! Ще не так давно ми були свідками того, як діти безхатченки були-були – і раптом гоп! І не стало! Тільки помаранчевий юнакуватий міністр-красень, промовляючи в Донецьку, сльозу пустив: не приведи Бог, каже, знати подробиці того, як вони (діти) повимерзали за люту зиму... Цікаво, що саме в цей же зимовий час масовими чиновницькими перевірками блокувалася робота недержавних притулків та організацій, що допомагали дітям-безхатченкам. Збіг обставин? Але ж у чиновників не буває непередбачених “обставин” поза планом – сама тільки плановість і економічна доцільність, як брехав нам один всенародно обраний!

 

Почьом фунт брехні?

 

Національний російський геній Козьма Прутков сказав: “Єдіножди солгав, кто тєбє повєріт?”

 

Я уважно передивився все, що є в інтернеті відносно “України без сиріт”.

 

Тепер я знаю, що це – Альянс. Альянс “Україна без сиріт”, на чолі якого стоїть нещодавно репрезентований в веб-конференції на РІСУ пан Руслан Малюта і Стів Вебер, голова Асоціації “Емануїл” – корпорації соціального обслуговування, яка водночас є релігійним новотвором між необаптизмом і “шукачами духовно-лінгвістичних пригод в психологично-молитовному разгальмуванню”.

 

До корпорації належать ще вісім осіб нетрадиційної християнської орієнтації, які є відомими успішним фаундрайзінгом і вмінням працювати з зарубіжними донорами за дитячо-сирітською тематикою.

 

Вони декларують себе таким чином: Альянс не є політичним, релігійним чи комерційним утворенням. Але попереднє речення каже: Членом Альянсу може бути Церква, організація чи окрема особа, яка поділяє християнські цінності захисту дітей, що відображені у Меморандумі, і погоджується з положеннями Лозанської угоди. Текст Лозанської угоди, який ми знаходимо за посиланням http://www.lausanne.org/ru/ru/1588-covenant.html є дуже специфічною декларацією знову ж таки нетрадиційної, щодо нашої Вітчизни, орієнтації у віровизнанні “християнського типу”.

 

Тобто, якщо я є греко-католиком, то я або мушу змінити свою релігійну орієнтацію, або шлях у корпорацію, вибачте, Альянс, мені закритий? І Богу хай буде дяка! Бо не збираюсь я змінювати своєї приналежності та й іншим не раджу.

 

Кажуть: “Забезпечення структурної та адміністративної діяльності Альянсу здійснює Всеукраїнська громадська організація «Україна без сиріт».” А на цю громадську організацію посилання є відсутнім. Тобто є Альянс “Україна без сиріт”, відкрита структура, – і є ще одна організація з тим же ім'ям, тільки вже з іншим ступенем дотичності.

Як кажуть вуличні діти: “Сєчош, братуха?”

 

Але сюрприз чекав мене трохи далі.

 

Кажуть: “Ми бачимо Україну країною без сиріт завдяки тому, що свідома та мобілізована християнська спільнота змінює життя кожної дитини-сироти.” http://www.ukrainabezsyrit.org/about-alliance/bachennia-ta-missia

Так і хочеться з цього приводу сказати: “Не спи, братуха, замерзнеш!” – бо хто ж прояснить сенс цього речення, від якого хочеться жити і дихати, бо радість розпирає, хоча сенсу ніякого – але вірую, бо абсурдне!..

 

Кажуть: “Ми хочемо не лише задовольнити основні потреби дитини та надати їй соціальну підтримку: ми прагнемо духовного пробудження дитини силою Святого Духа, через проповідь Євангелія словом і ділом.”

Тобто місією нерелігійного Альянсу все ж таки є релігійне опанування дітей, позбавлених батьківської опіки і виховання яких за Конституцією належить державі з назвою Україна? Як же тоді бути з задекларованою “нерелігійністю” самого Альянсу та його вільної соціальної місії?

 

Але відносно місії (головного завдання) у тому ж інтернет-тексті трохи вище сказано: Ми є рухом християн, церков та організацій, які працюють в єдності (чому не додано у щирості “поєднаних Лозанською умовою”? – прим. моя – о. О. А.), маючи спільну мету: охопити всіх дітей-сиріт справжньою християнською турботою, дати можливість кожній дитині зростати в люблячій сім’ї та попередити сирітство в Україні.

 

Алльо! Та де ж правда? Якщо згідно Конституції України всі турботу і права стосовно осиротілих дітей покладаються виключно на державу і можуть бути тільки тимчасово державою комусь переказані за умови повного державного контролю, – то хто ви такі, альянсівці, щоби “охопити” та “дати можливість”? І як ви попередите сирітство в Україні?! ЯК?!

Якщо батьки ще живі і дитина ще не осиротіла, — ЯК ВИ БУДЕТЕ ПОПЕРЕДЖУВАТИ І ЯК ВИЯВИТЕ ТИХ, ХТО МОЖЕ ВМЕРТИ І ЧИЇ ДІТИ МОЖУТЬ ПОЗОСТАТИСЯ СИРОТАМИ?

Бо ж всі смертні і інколи, як казав відомий персонаж Булгакова, несподівано смертні – отож усі діти у можливості є несподівано осиротілими. Як то попередити без сатанинського привласнення собі Божих можливостей і Божої влади?

Якщо говорити правду про таке “попередження”, то воно або навпростець ще за мого земного життя лізе до моїх дітей у мою хату, бо і я є смертний – або написане Альянсом “Україна без сиріт” є брехнею і ніхто нічого не збирається попереджувати.

 

Тоді навіщо таке писати? І для кого? Хто адресат цих патетичних симфоній для цирка з духовим оркестром?

 

Виявляється – о, чудо! – у Альянса “Україна без сиріт” є два різних адресата: одному вони пишуть українською мовою і втуляють, як казав перший Президент, “невпихуємоє”. Але можна ще скачати (принаймні я ще зміг це зробити, але не впевнений, що все так і лишиться після публікації) версію англійською мовою, яка призначена потенційним зарубіжним англомовним донорам. Рівень сприйняття у англомовного зарубіжника зовсім інший і обізнаність у проблемі інша. Тому, для закордонних буратинів, текст трохи змінюється – лише трішечки, але побачте, як суттєво.

 

Ми вже не маємо “України без сиріт”! Ми маємо THE ALLIANCE FOR UKRAINE WITHOUT ORPHANS — тобто “Альянс заради України БЕЗ ІНТЕРНАТІВ”!

 

І місія перемінилася: We are a movement of Christians, churches, and organizations, working in unity with a common goal to reach every orphan with genuine Christian care, provide an opportunity for every child to them to live in a loving family; and prevent the abandonment of children.

 

І звернення інше, тобто і мета уявнилася краще: financially support initiatives both lokal and international, contact us for idias or how volonteer, ADOPT A CHLD FROM UKRAINE.

 

Як просто і зрозуміло, головне – з якою привабливою слов'янською щирістю і без високопарних соплів та воплів! Принаймні мені тепер стало зрозумілим, чому один з найхаризматичніших діячів альянсу “Україна без сиріт”, який є провідним у провінційному з індустріального регіону “християнського типу” новотворі і ходить у карнавальних напівсередньовічно-католицьких, напівлютеранських з англіканськими вставками від “мєстного кутюр'є” балахонах а-ля Гаррі Поттер з дивовижним хрестом на ціпурі, чому цей карнавально-цирковий персонаж з тих, які бігають по колу, заявив про те, що йому Духом Святим навіяло здійснити разом з десятком булих безпритульників мандрівку на роверах навколо світу з закликом про “Україну без сиріт”: воно є водночас помірковано ексцентричним та й демонстраційний матеріал для усиновлень прибуває разом з пропагандистами-агітаторами. До речі, цей “типу пастор” або навіть “типу єпископ” – буремний прихильник смертної кари, що він починав колись свою кар'єру міліцейським чином, – є широко розрекламованим “макаренком донбасу” (теж був любитель “шокової педагогіки” і “методу вибуху”) і добрим опікуном безпритульників під невсипущим оком головного олігарха, як про це пише сам “донецький макаренко”, бо встигає ще бути письменником. Водночас, зробивши зі свого дому сімейного типу громадську організацію благодійного характеру, він у постійних роз'їздах пропагандистського характеру в Африці, Європі і Америці – де тут час на дітей береться? А чудо Боже, – каже. – У всіх субота, а у мене четвер!

 

Будь-яка людина, яка присвятилася тихо служити знедоленим дітям, скаже вам, що неможливо бути сумісником-многостаночником або донецьким героєм-стаханівцем на такій праці. Бо стахановщина на неописуємій кількості верстатів має ще одну назву теж ГУЛаг'івського походження: ТУФТА — тобто брехня.

 

Безумовно, я є суб'єктивно-емоційним: як поставиться майор, що навчався у вищих училищах та академії, життям здобував свої погони, йдучи через вогонь у складі військових корпусів, як поставиться він, якщо побачить сторонню людину, яка закінчила несертифіковані курси любителів військової справи - страйкболівців, – а ще й до того курси, організовані розвідкорпусом іноземної держави, – якщо побачить, що та стороння людина одягає парадний мундир полковника його підрозділу, ще й з позначками, які даються ціною життя і кровавого ризику? Саме тому я сприймаю такого пана зовсім не як “священнослужителя” або навіть “священика”, як це презентоване на youtube'і, – бо “в основанной им (звернить увагу — не Христом!) церкви добрых перемен” з засади нема й не може бути священиків та священнослужачих, - але як людину, яка переодягається у чужу форму, щоби користатися людською довірою до тої форми. – Але ж ту довіру здобули мої співбрати-священики, які служать разом зі мною в Католицькій та Православних Церквах! І переодягатися у нашу форму, щоби за рахунок нашого авторитету взламувати людські душі – це не тільки крадіжка, на зразок плагіату, але... чи не так само робиться бандитами-аферистами, що вламуються в чужі хати, переодягнувшись у міліцейську або якусь іншу форму? Чи не так робило НКВД, щоби впровадити безлад серед простих людей, переодягаючись у форму УПА і творячи беззаконня?

 

Розкручений у ролі “священика” пан несе таку релігійну бредятину, що без сумніву породжує замішки навіть у протестантському середовищу, – подивіться безліч відповідних відеокліпів на youtube'і. Він, переодягненим у форму католицького священика, зі скандальним запалом та майже з епілептичною піною на роті агітує простих людей за впроводження смертної кари – і робить це у країні, де нема справедливого судочинства, в регіоні з недоброю славою рекетерських самосудів! Кому ж “священно служить” сій пан – не скажу, але впевнений, що нам, простачкам, він бреше.

 

Так само, як брешеться в тих роликах, про можливість за десять років створити в Україні понад тридцять реабілітаційних центри для знедолених дітей.

 

Я є той, хто створив, підтримував і захищав недержавний притулок для бездомних дітей “Світлий Дім” так само, як будь-хто з таких самих, як я (наприклад – пан Олексій Каган, який створив дитячий притулок у Крансоармійську на Донбасі), впевнено скажемо: нема в Україні такої кількості недержавних дитячих притулків та реабілітаційних центрів, і не було, і створити таку кількість одна людина не в змозі — або в змозі створити «потьомкінські деревні» у кількості 32 штуки. Тобто знову брехня.

 

Пробачте, я є суб'єктивно-емоційний, бо цілодобово шістнадцять років життя віддав бездоглядним і бездомним дітям: не є прийнятними для мене розкручені «макаренки», які виставляють в інтернет-мережу на загальний неконтрольований огляд фотки про “ми з безпритульними синами в парилочкє паримось”. Але що поробиш: після парілочки одягнений екстравагантно, проповідує під музику ДДТ, під прикриттям дітей пікетує місцеву наркоторгівку (яка сміливість! Всі пам'ятаємо, як більш потужні люди зникали безвістки тільки за те, що насмілювалися говорити проти наркомафії і її “ментовського прикриття”!). Іменем Христовим вчить бути сильним, рішучим і вбивати каянників іменем держави за рішенням суду, попередньо індивідуально по-братськи «пробачивши нафік».

Типовий харизмат на олігархічній підтримці у найкращих традиціях автора “Братів Карамазових” – отакої!

 

І годі рватися до судових розправ: публіцістичне узагальнення і нічого особистого! А ображені нехай вспоминають про «нема що на зеркало кивати...»

 

Блюдєчко з голубой кайомочкой

 

Пам'ятаєте з Даниїла Хармса: “Я довго думав, звідкіля на вулиці взявся тигр?”

 

Так само і я не міг збагнути, навіщо було Альянсу “Україна без сиріт” встановлювати в Україні нову дату молитов і турбот про осиротілих дітей. Традиційно – там, де ці традиції ще не знищені тими, хто перетворював країну на загальний сирітський дім, – християни української відпочаткової традиції моляться за сиріт на кожній Божественій Євхаристичній літургії, на Часах і келейно, тобто індивідуально.

 

Крім того, ось вже тисячу років ми оточуємо особливою увагою осиротілих дітей, вдовиць з дітьми, убогих і злиденних, особливо бездомних, родини у часі різдвяного посту – Пилипівки, і у час самого святкування Різдва.

 

Саме в цей період церква святкує Введення в Храм Пресвятої Богородиці, який на Русі – як Києво-Галицькій, так і у розсіянні, – вважався особливим днем уваги щодо притулків, сирітських домів та всіх, хто в тих домах перебуває.

 

Так само і свято пам'яті Святителя Мир-Лікийських Миколая Чудотворця є терміном надзвичайного благодіяння, особливо щодо дітей і сиріт. Потім Святкування Зачаття Святою Анною Пресвятої Богородиці... Потім саме Різдво, Святки, Новий рік – свята, коли і дорослі стають дітьми, і всі сироти перестають відчувати своє сирітство!

 

Чому ж треба було переносити ці святкування на якусь нічим не позначену дату десь біля комуністичних свят жовтневого путчу у Петербурзі?

 

Перша відповідь є дуже простою: члени Альянсу “Україна без сиріт” є учасниками «лозанської угоди» і тисячолітніх традицій нашої християнської Батьківщини вони просто не знають. І знати не хочуть. Вони хочуть по-комуністичному все знести і писати на чистому листі свої особисті вигадки.

 

Але тоді назвемо все чесними словами: це окупація душі і психіки населення, це агресивна експансія духовного ґатунку, яка має намір перетворити населення посткомуністичної країни, яке і без того страждає від заданої йому контузії, у натовп манкуртів — рабів-обслугівачів без пам'яті про себе і рід свій.

Обслуговувати будемо тих, хто відпочиває і підписує угоди в Лозанні? Бо протягом останніх двох десятиріч українських сиріт сплавляємо саме тим ласим на “усиновлення” анонімним нетрадиційним добродіям.

 

Друге пояснення є близьким першому і менш економічно мотивованим, а тому – другорядним: християнського типу новотвори, які пророщуються у відповідних пролетарських регіонах і серед молограмотних індустріальниох олігархів – сумний приклад “спільноти Сандея” у всіх перед обличчям – не переносять святкувань, пов'язаних з Пречистою Богородицею і Приснодівою Марією, та святкувань, пов'язаних з іменами Прославлених Святих – як того ж Святителя Миколая. Тим паче одне з двонадесятих свят – Введення во Храм Богородиці, тим паче благочинне щодо притулків і сиріт забарвлення цього свята є дратуючим і неприйнятним для нетрадиційної орієнтації та новотворів.

 

Третє пояснення найбільш прийнятне. Бо є примітивне, обмежене злиденними психічними реаліями сучасного побірушнічества в Україні, провінційними амбіціями новостворених політрелігіокомісарів від індустріально-розвинутої провінції і головним є простесеньке “Денги давай!”.

 

Справа у тому, що ось вже близько п'яти років, як західна грантодающа корова перестала доїтися. Гуманітарний потік перестав давати гроші у цебро з написом “На нещасних сиріт та безхатченків”. Причин багато. Серед них не останньою є попередня брехня і нахабство в проханнях, проектах, мотиваціях та звітах – якщо звіти взагалі існували як факт.

 

Саме в середовищі грантоссавців десь п'ять років тому я почув чутку, що у подальшому будуть давати тільки релігіознікам, “бо вони брешуть мінімально”, і то релігіознікам традиційних конфесій, тобто православним, католикам та лютеранам. Американці ще будуть помагати через свої спільноти традиційним баптистам та ще комусь, кому повезе.

 

Оце “кому повезе” і стало найбільш інтригуючим. Вперед вийшли досвідчені ловці, ті, що у дев'яностих підняли свої бізнеси саме на “гуманітарних конвоях” та благодійних проектах, що фінансувалися з-за кордону, найчастіше дитячих – бо додатково можна було увійти у закриту від зовнішних очей систему усиновлень. Ловці з усім своїм досвідом провели зондаж і з’ясували згідно правил фаундрайзінга, задля яких умов будуть довіряти гроші релігіозникам, якщо вони типу релігіозники нетрадиційної орієнтації іще років десять тому взагалі не існували, але зараз дуже існують і навіть вже встигли таке розкручене діло поставити – просто ой!

 

Треба не дужо: як завжди – мати позитивні публікації в пресі, налагоджену співпрацю з центральною і місцевою владою, підтримку місцевого населення (замінимо населення підтримкою “головного олігарха” – він же населення теж чи ні?); наступне більш цікаве: треба тішитися повагою серед інших конфесій і бути через них визнаними, що повинно бути відображеним в публікаціях або спільних ділах – ось звідки і Альянс! Вершиною фортуни є наявність позитивних відгуків на проведені акції зі сторони православних або католицьких мас-медія та – нота-бене!!! – православних або католицьких Єпископів.

 

Досвідчені ловці впроваджують випробовану технологію: через асоціацію, яка демонструє свою начебто загальноукраїнскість та начебто підтримку у Києві – це забезпечити не важко, бо скільки воно коштує, грантоссавці давно знають, – провести загальноукраїнську акцію, яка залучає до підтримки православних та католицьких Єпископів або священиків так, щоби вони обов'язково або оприлюднили якийсь документ, або висловилися на відеокамеру. Або і те, і інше.

 

Ось саме тому і треба було ввести нетрадиційне нововведення: національний день Сиротинушки.

 

Результат, судячи з сайту Альянсу, є блискучий: на новостворену акцію зловилося декілька католицьких, греко-католицьких та православних медіа-агенцій з розкрученими на Заході і в діаспорі брендами. Наявні офіційні листи з приводу новоствореного на грант-потребу “сирітського дня” від одного православного і одного католицького Єпископа. Все! Можна подавать!

 

Ларчик відкрився — і відкрився просто!

 

“ТИ БУДЄШ НАЙДЄН!”

 

Веб-конференція п. Руслана Малюти, президента Альянсу "Україна без сиріт", ініціатора проведення в Україні того самого “Дня молитви за сиріт”, на жаль, тільки підтвердила мої гіпотези.

 

Шановне панство! Якщо ми будемо називати коректну і обережно зліплену брехню інтелігентним словосполученням “дещо некомпетентні висловлювання”, чи це змінить істоту явища? Але принаймні буду чемним і дещо «толеранційним», як того вимагає етикет екуменично позначених спілкувань. Отож...

 

Не можу не звернути увагу на те, що дещо некомпетентною виглядає майже непомітна підміна понять – я не кажу маніпуляція! – коли діти, батьки яких позбавлені батьківських прав, називаються сиротами. Нещодавно придумане окреслення “соціальні сироти” аж ніяк не є еквівалентом та замінником, так само і в правовому аспекті, того явища, яке ми окреслюємо словами сирітство, осиротілість, сирота. Пояснюю: позбавлення батьківських прав є державним покаранням щодо батьків, які удоводнено систематично занедбували свої батьківські обов'язки, що нанесло суттєву шкоду дитині або загрожувало її життю та суттєвим аспектам життєвого благополуччя. Позбавлення батьківських прав може бути відмінене і батьківські права можуть бути поновленими, якщо існує впевненість, що батьки виправились у аспекті свого зруйнованого батьківства. Який висновок робимо з того? А той, що дітей, чиї батьки позбавлені батьківських прав усиновлювати (так само і за кордон) не можна – можна тільки встановлювати опікунство або патронаж. Сиріт усиновлювати можна – так само і за кордон, хоча першість, згідно законодавства, мають найближчі родичі.

Є тільки один нюанс: господарем та розпорядником життя дитини, як тої, чиї батьки позбавлені батьківських прав, так і тої, що осиротіла, згідно української Конституції стає держава в особі відповідних органів, яка приймає на себе обов'язки по утриманню і вихованню тих дітей.

“Соціальні сироти” і сироти — це з педагогічної, психологічної і соціальної точки зору дві зовсім окремих групи знедолених дітей. Українське законодавство за інерцією від комуністичного законодавства, продиктованого репресіями проти власного населення, поєднує ті групи механічно і немотивовано в одну за ознакою спільного щодо них державного обов'язку фінансування і забезпечення. Внаслідок цього дитина-ліцеїст, відмінник і спортовець, активіст дитячих організацій і взагалі забезпечена особа, якщо зненацька втрачає батьків і не має родичів, опиняється в тому самому інтернаті на тому самому державному забезпечені, що і діти з маргінального середовища, які пройшли через ад співжиття з батьками, позбавленими батьківських прав, а також з дітьми, у батьків яких батьківські права позабирали, щоби покарати як слід, бо забагато варнякали не за рангом і проти крутих, хоча самі є голодранці...

Увага, громадяни! Тих, з відносно не дуже великої групи (за даними Мінсім'ямолодь 2008 року від 7 до 12 відсотків загальної кількості інтернатних жителів) реально осиротілих, можна усиновлювати, так само і за кордон. Інших теж можна, але можуть початися неприємності. Особливо, якщо життя повернеться так, що вчорашня злидення голитьба задля непердбачуваних обставин вийде в “круть” і почне вертати собі батьківські права – а діти-то вже тю-тю до Італії-Іспанії-Америки!..

Що ж нам каже Руслан Малютін, провідна одиниця Альянсу “Україна без сиріт” і ініціатор нетрадиційного дня молитов за сиріт? Каже таке:

Якщо ж говорити про заходи для попередження сирітства, існує тільки один насправді дієвий шлях і полягає він в допомозі та зміцненні сім’ї. Абсолютна більшість (!) дітей в нашій країні, які мають відповідний юридичний статус, осиротіли за живих батьків.

 

І два шляхи попередження та подолання — два, як один, чи один, як два, - про які вже говорилося:

 

- для англомовних адресатів маємо окрему превенцію: реформування системи державної опіки з метою позбавитися остаточно радянської спадщини – дитячих інтернатів. Тобто Україну без інтернатів, – буремні оплески що переходять у овації!

 

- Для місцевих маємо підтасовану інформацію: сиріт нема (бо в Україні смертність, так само від нещасних випадків, майже не існує) – абсолютна (!) більшість є осиротілих за живих батьків. Ну, чи не лохотрон з наперстками?

 

Але що з того лохотрона маємо?

 

Маємо масові опікунства , які дають нам можливість:

• масово відкривати сімейні дитячі будинки з державним фінансуванням, пільгами і преференціями;

• пред'являти щасливі сім'ї та усиновителів “спонсірующій олігархіческой общественності” і мати з того додатковий прибуток;

• увійти як благодійний бренд у політичні змагання – ще один зиск;

• мати “дитячий пул” для проведення особливо гучних і ризикованих акцій героїчного протистояння “торговки наркотиками тьоті Мані” – сентиментально і корисно!

• І робити все це в надрах системи Лозанської угоди, тобто не треба занадто перейматися благовістом і апостольством, але винайняти у держави якнайбільше тих дітей, які за Конституцією належать до її державної власності – і ось вже готовий контингент для екстра-звітів в Лозанну; а до того ж можна подарувати і батьками-злидарям трохи надії разом з гуманітаркою – і батьки, даром. Що злидарі втрачені, теж приєднаються до загальної звітності – загальна валова продукція, якщо говорити мовою економіки;

• і найголовнішийй фактор: усю цю систему можна преізобільно демонструвати і розкручувати середь “лозанських” братів і сестер за кордоном і мати з того взагалі ВСЕ! Треба тільки інтенсивно їздити, вивозити, демонструвати, предоставляти для осмотра і ощупиванія – і по-сімейному інтимні фотки в парілочці через інтернет розповсюджувати...

Класний бізнес, що – ні? І виглядає дуже шляхетно!

 

В Україні понад 250 000 дітей знаходяться в так званій групі ризику і це є одним з найбільших викликів, які стоять перед нами. Надавши необхідну підтримку родинам, які перебувають в кризовому стані, ми можемо попередити появу тисяч нових сиріт. Потрібно розвивати ефективну систему послуг, спрямованих на підтримку та відновлення сім’ї за участі та співпраці Церкви, громадських організацій і органів влади.

 

Ага! Розуміємо: Альянс озабочений не тільки тими дітьми, хто вже, але тими, хто ще ні. Передбачливо! Перспективно! З тим, що знову пробивається якась незрозуміла легкість: майже всі українці знають, що “розвивати ефективну систему послуг” – передусім отримати на це державну сертифікацію послуг в усіх відповідних міністерствах, включаючи приміщення, які мусили би відповідати всім нормативам, стандартам та вимогам СЕС та пожежників... Але “розвивати” – це неокреслене майбутнє, а проекти на будівництво, облаштування і задовільнення вимог з відповідним фінансуванням ВСЬОГО – це окреслене сьогодення полювальників на гранти і майстрів ямного діла.

 

Переважна більшість сиріт в Україні стали такими через «системний збій» у функціонуванні сім’ї, який може відбутися з багатьох різних причин. Тільки невелика кількість випадків пов’язана зі смертю батьків.

 

Не так вже й мала, прошу пана Руслана, якщо рахувати не статистично, але в обличчя дивлячись: тоді декілька тисяч зовсім не будуть “невеликою кількістю відносно іншої категорії”. Але що таке “системний збій”, звідки він взявся, чому ніхто не кричить про це з парламентських трибун, де законодавчі системні ініціативи з цього приводу – і хто, кінець кінцем, є зацікавлений у тому, щоби на території булого СРСР “системний збій” родинного життя не зникав, щоби родинна ментальність, чуття родинних обов'язків відновилися, щоби приналежність не до космополітичного кола “людей без роду і племені”, але до власної невмирущої нації не таврувалася як агресивний націоналізм – хто заінтересований? Невжеж “лозанці”? Тоді відкрийте личико – хто вони, ті, що і релігійні, і не релігійні водночас, але очевидно нетрадиційні щодо орієнтації в християнському світі і з такою зацікавленістю експансивно втираються у суспільно-громадські, політичні, мас-медійні і державні структури?

 

Проте є декілька умов, щоб цей величезний потенціал був ефективно задіяний. Потрібна чітка стратегія укріплення сім’ї та допомоги дітям, які залишилися без піклування батьків. Одним із завдань Альянсу «Україна без сиріт» якраз і є спільне напрацювання такої стратегії та налагодження взаємодії між різними учасниками цього процесу.

 

Невжеж тільки Альянс, поєднаних Лозанськими угодами типу християнськими новотворами, переодягненими у форму традиційних Церков, невже тільки він може вирішувати те, що вірішується загальнодержавним законодавчим шляхом? Невже ж ситуація зайшла вже настільки далеко, що Лозанський альянс “Україна без сиріт” може ідентифікувати себе з Українською державою?

 

Але ж мало того! Воно без жодного сумніву і Божим установам вказівки роздає так, як про це не мріяли ані Сталін, ані Хрущов, ані Брежнєв:

 

Церквам необхідно розвивати ефективні програми, спрямовані на конкретну допомогу вразливим групам: одиноким матерям, сім’ям в тяжкому матеріальному становищі, багатодітним сім’ям, людям з різноманітними залежностями, випускникам інтернатів тощо. Це можуть бути як волонтерські ініціативи в межах служіння громади, так і професійні проекти, шляхом створення благодійних та громадських організацій.

 

Ти диви! Патріархи, Митрополити, Єпископи, священство і чернецтво – цілий люд Божий тепер достеменно знає, навіщо існує і яку має місію!

 

І з гідною скромністю на правах реклами:

 

Більш детальну інформацію про все, що стосується усиновлення, ви можете прочитати у посібнику "Усиновлення крок за кроком". В офісі Альянсу ми можемо надати контактну інформацію проектів та людей, які будуть раді проконсультувати вас з будь-яких питань, пов’язаних з усиновленням, вся контактна інформація на нашому вебсайті.

 

Ось так – і ніяких конкурентів, які би виглядали, як союзники, і ніяких союзників, які би виглядали, як конкуренти: монополія!

 

З голобого ручейка начинаєца ріка...

 

Спроба представити під час веб-конференції сумнозвісну “ювенальну юстицію” виключно як відокремлений суд для неповнолітніх теж, м'яко кажучи, не є правдою. Так само, як і зведення зауважень, щодо “ювенальної юстиції” виключно до проблеми усиновлення осиротілих дітей гейськими парами.

 

З огляду на наявність подробиць та обсяг відповіді взагалі здається, що ключових питань є три: усиновлення, ювенальна юстиція і розкрутка сирітського дня. Але, коли мова йде про “ювенальну юстицію” як змінюється стилістика відповіді! Де юнацький запал? Де полемічні нотки? Де гострота та тепло пропаганди і агітації? Чути мову “нє мальчіка, но мужа” – академічну, розважливу, діалогічну, з урахуванням інтересів сторін... Важливе питання, не якийсь там базарний торг у святковий день!

 

Стилістика не замінить зміст. А зміст є такий: в країні, де нема нормального судочинства, але є ненормальне, корумповане і протиправне, про що вже від недавніх часів стало відомо навіть “негру преклонних літ”; в країні, де законодавство не працює, де створення законів хаотичне і підпорядковане тимчасовим потребам бандократії; в країні, де в надрах правоохоронних органів юнаки гинуть від тортур під час немотивованих і беззаконних арештів, і ніхто не є в стані цьому протистояти; в країні, де законодавство викликає у пересічного громадянина жах, а законоохоронець сприймається винятково, як вибивало надмірних хабарницьких внесків, – саме в цій країні не вистарчає відокремлення дитячого судочинства і слідства, так, щоби в окремий спосіб в окремих обставинах окремі судді і слідчі розв'язували справи, кому бути батьками, а кому не бути, і кого всиновлювати, в яку далечину і яким чином. І в будь-який момент могли винести вердикт з приводу “систематичного неналежного годування в родині та системну нестачу засобів утримання неповнолітніх у неповній сім'ї, що несе загрозу її (дитини) існуванню”, і скористатися постановою про переміщення дитини в теплі надра сімейного дитячого будинку типу «лозанської угоди».

 

Жодного разу не наважився пан Руслан у веб-конференції – хоча відповіді писав власноруч – пригадати моральний аспект неприйнятності усиновлень дітей гейськими парами. Хоча саме з цього треба було би починати розв'язування проблеми, тим паче, що поряд з ним в Альянсі знаходиться такий гремучий і громогласний гомофоб, як Геннадій Мохненко. Але толерантно і демократично викрутилися під час конференції двозначними словами, які можна при бажанні трактувати в будь-яку сторону.

Але навіть при такій підвищеній обережності вискочило зізнання у тому, що пан Руслан Малюта і сам розуміє: що при сьогоднішньому стані судочинства і при відсутності в Україні контролю за усиновленнями, саме “лгб” опиняються у привілейованому положенні. Саме для отих міжнародних з далекого і найближчого зарубіжжя “лгб”, тобто гоміків у просторіччі, ситуація при усиновленні знедолених сиріт – разлюлі маліна. І ніяка ювенальна юстиція нічого в тому не тільки не поправить, але просто зробиться відокремленной касой для відповідно упорядочених внесків.

 

Ювенальна юстиція — це системна технологія для здійснення всього об'єму благодійно-благочестивої і хижої брехні, щодо українських знедолених сиріт?

Ой, не треба нам таких цукерок, в які б обгортки вони б не були загорнуті!

 

 

Передчуття фінішу.

 

“Ось, – каже, – лишаю вас, як овець серед вовків. Але не лишу вас сиротами – прийду до вас. Не лякайтесь, тільки віруйте. Сиріт бо і злидарів завжди маєте між собою – Мене не завжди”. Каже: “Багато хто прийде до вас переодягненим – або у вівцю, а під карнавальним костюмом він є вовком хижим, що вас роздере. Або прийде переодягненим у Мене самого – багато хто бо прийде під іменем Моїм. Не ходіть за ними.”

 

Каже: “Не ходіть за ними.”

 

Бо ось вже Пилипівка настає і Введення во Храм Богородиці наблизилося, і Миколай збирає дарунки для чемних і нечемних, і Свята Анна Пречисту родить – і ось-ось зірка Різдва на небі ясно засяє.

 

І всі діти, і всі НАШІ сироти – слава Богу – є з нами і серед нас. Бо не чужі вони нам. Ми нікого не забули і ні від кого не відцураємося.

 

Не відцураємося свого.

 

Хоч і нагнули нас століттям биття по голові і в саму душу аже до беспам’ятства, хоч і відняли у нас тисячолітній закон “нашествієм іноплеменних”, але всупереч будь-яким іноплеменним через муки відновлюємо наш закон – РУСЬКУ ПРАВДУ – що народилася від Мономаха через Пилипа Орлика аж до тих, хто в наші часи життям за благодать закону розплатився. Єдине джерело цього закону –
Благовість Воскреслого Христа й Святе Володимирове хрещення.

 

І згідно цього джерела батьки не вмирають, але переселюються у Воскресіння Христове, а на землі перед людьми і Церквою мають обов'язок їх замінити хресні батьки або ті, кому Церква накаже. І те, що “нашествіє іноплеменних” зруйнувало установу хресних батьків і до фундаментів знищило Церкву, ще не означає того, що наша Церква, і наше Хрещення, і наше Воскресіння в Пасхальній перемозі Христовій геть щезло і треба замість нього підписувати нові “лозанські угоди” з тими ж самими іноплеменними, які нас і нищили, і дітей порозкрадували.

 

Не треба нам нових угод ані лозанських, ані тайванських – нам треба відновити одну стародавню угоду з Богом в Трійці Єдиним. Треба привести законодавство у відповідність нашій відпочатковій традиції. Треба повернути дітей батькам, а сиріт – хресним батькам. Треба повернути права щодо дітей від держави до родичів та спільноти, перед усім допустити церкву до сиріт. Бо вони наші - і ми про це знаємо.

Тільки призвичаїли нас сторонні люди користатися чужим правом, бо кажуть воно “ювенальне”, а ми темні і неписьменні. А у темних і неписьменних дітей треба забирати до “лучших условій для развітія”. Щоби продавати малих Кобзарів зайдам-усиновителям, які себе позабули, лише вештаються по світах в театральних священно-циркових балахонах.

 

А ми не дамося.

 

Бо правда є наша – і ми з правдою. І правда з нами.

 

...Хоча, якщо у відповідності правді, оце останнє про “не дамося” вже звучить якось не дуже впевнено, зі зрадницьким тремтінням у горлі... Так таки не дамося?