Казали: хочемо бачити Львів містом різдвяної казки для всієї Європи! Добре! Тоді вирішуйте: різдвяний туризм або благовіст Воплоченого Слова? Екзотика зниклої традиції, яку ще можна побачити саме тут, або День Народження Спасителя душі? Приймати гостей, втішатися комфортом обслуговуючої еміграції чи повернутися обличчям на Схід і нести Свято туди, де його зовсім немає?

...Казали:хочемо бачити Львів містом різдвяної казки для всієї Європи! Добре! Тоді вирішуйте:різдвяний туризм або благовіст Воплоченого Слова? Екзотика зниклої традиції, яку ще можна побачити саме тут, або День Народження Спасителя душі? Приймати гостей, втішатися комфортом обслуговуючої еміграції чи повернутися обличчям на Схід і нести Свято туди, де його зовсім немає?..

 

Мій баварський приятель є людиною порядної християнської якості. З натури він добряк і дещо сентиментальний романтик. Гостинність його дому широко і далеко відома: гостям він завжди приділить максимум часу, зі смаком підбере маршрути не тільки по вулицях і провулках рідного міста, але й заповідними куточками Баварії, не забуваючи включити до маршруту відвідини двох-трьох славетних монастирів та декількох культових кнайп.

 

Мій баварський приятель любить гостей і не любить емігрантів. Емігранти намагаються виконати за нього ту частину праці, яка не є цікавою, але робить його міцнішим і не дає можливості “втратити форму”, як він то називає. Хоча, безумовно, триповерхова кам'яниця, де він живе зі своєю родиною, має потребу в прибиральниці, бажано європейського, тобто слов'янського - радше українського - походження.

Але від п'ятьох своїх дітей він вимагає самостійно прибиратися на всьому їхньому поверсі — не тільки у кімнатах. Бо інакше, каже, ми не виживемо серед вирію натовпів емігрантів-пролетаріїв.

 

Мій баварський приятель має безліч друзів і знайомих — порядних християн, добрих громадян і патріотів свого міста і своєї країни, гостинних і відкритих на потреби інших людей. Де би ті не жили. Але й вони так само відносяться до емігрантів, як і мій добрий приятель: тобто не люблять і використовують, водночас зі смутком звертаючи увагу на те, як охоплює дряблість послаблені комфортним обслуговуванням м'язи.

 

Але ось вже декілька років, як мій добрий баварський приятель та безліч його друзів й знайомих почали дещо напружено відноситися до гостей певного географічного ґатунку, тобто до прибульців з далеко-східної Європи на термін “щоб у вас свята провести”.

Напруження зростає: свят є багато, і гості якось швидко і натурально перетворюються на емігрантів, що не мають бажання бути пролетаріями — тобто братися за роботу і хліб собі здобувати.

Гості швидко перетворюються на емігрантів, які не є проти того, щоби господарі-автохтони продовжували для них святкувати та й влаштовували їм екскурсії з коштів соціальних податків.

 

Гості кажуть: “Як у вас гарно! Яка краса! Які чудові традиції!”

Гості журяться: “Як смутно, що в нас того не заховалося! Який жаль, що в нас того не має! Жах — але у нас руїна, біда і злидні...”

У гостей родиться пропозиція: от якби і в нас було, як і у вас. Щоби і традиції відновити, і власний стиль відбудувати, і поновити, і з руїни підняти...

 

За пропозицією приходить і рішення: “А знаєте, ми у вас тепер жити будемо, бо у вас усе в порядку і красно-гарно, і відремонтовано, і не зруйновано, і по вітру не спущено.”

 

Мій добрий баварський приятель разом з усіма своїми друзями тільки нещодавно здогадався про те, що будь які емігранти разом з комфортом обслуговування привносять водночас ту руїну, яка є їх Батьківщиною — тією батьківщиною-руїною , від якої вони хочуть втекти, але є приреченими завжди носити її в своїй душі.

Емігрантська душа є прірвою і безоднею, яка всисає в себе красу і добробут чужої хати, намагаючись вилікувати себе від власної руйнуючи порожнечі. Марно намагаючись, бо та руїна і порожнеча є тільки віддзеркаленням стану речей у тій далечині, з якої втіклося. Тому — марно лікувати примару у потойбіччі люстра, марно...

 

Віртуальна реальність не підлягає лікуванню, відродженню, відбудові та реабілітації. Але якщо - крім віртуальної — іншої реальності вже нема?

 

Будь яка еміграція несе в дар країнам своєї втечі біль і руїну своєї істинної Батьківщини, від якої не втечеш.

................................

 

Але поки що воно не є еміграція — поки що воно є гість.

Той, який втішає нашу пиху своїми “ах!” і підносить нашу самооцінку до пекельної висоти.

 

І ми залюбки готові пригощати гостей скарбами наших атракціонів — наших традицій і заповітних звичаїв.

І не хочемо помічати того, як миготить у ласих очах заздрісне бажання перетворитися з гостя на емігранта — того емігранта, який насолоджується ладом чужої хати, тобто господарює. Тобто не є емігрантом, але радше окупантом.

 

Але ми того бажаємо не помічати, бо поки що мружимо очі від медових словес: “Яка краса! Які традиції! Який лад! Які ви молодці, що змогли все це утримати і не втратити!”

 

Вибачаюсь: не ми, але мій добрий баварський приятель зі своїми незліченними друзями, що вони вже відчувають серед солодощів словес гірку отруту чужої руїни, яку — свята правда! - не вони створили і до якої ані вони, ані їх діти аж ніяк не причетні.

 

Не ми! Бо ми поки що тільки намагаємося відновити своє красень-місто через масові наїзди ласих до екзотики знищених традицій туристів з такого близького, що аж майже рідного для нас, індустріально-березового сходу.

 

І є у цьому таке, що для мене є особливо втішним: сам я вже не гість у цьому чудовому місті, яке гарно святкує згідно прадідівських традицій! Я тут вже більш-менш, менш-більш на постійно — з усією сльозавою гіркотою ненаситних провалів своєї одеської душі... І натовпи, що вирують під ратушою від самого рана і лізуть у надра різдвяного вертепа, щоби “сфоткаца с Багаматер'ю” реагують на мене, як на місцевого, і наставляють фотокамери, і довірливо питають: "Ґде здесь кафе бандєри?”. “Там треба пароль знати,” - відповідаю.

 

“А ми знаєм! - кажуть, - пароль: вєчная слава ґєроям!”

 

Я не є героєм. І до криївки моя стежка не завертає.

 

Я є свій — я є емігрантом з Одеси. Я є обслугою.

 

Але прийдуть інші. Зі сходу. З зіркою.

 

І що робити, коли Ангел накаже втікати саме тоді, коли Христос народився і ми славимо Його?