Богослов’я після Освенціму й ГУЛагу
Людина і світ. — 2000. — №11-12. — С. 2-10
Мартін ШТЬОР, профессор
Мартін Штьор — професор систематичного богослов’я в університеті Зігена, з 1990 р. президент Міжнародної Ради християн і іудеїв (Німеччина)
Я належу до народу, який приніс смерть і знищення своїм східним сусідам, не виключаючи ані цього міста, ані богообраного народу Ізраїлю, смерть, що обчислюється мільйонами жертв. Я вдячний євреям, християнам і гуманістам інших країн, які допомогли мені в моїй роботі з вивчення наслідків терору й винищення народів. Цю науку я пройшов ще не до кінця.
І. Слухати і пам’ятати: мертві не мовчать
Люди, замучені або вбиті в таборах, не мовчать, їх голос щогодини проникає крізь стіни мовчання й переступає через могили забуття, У них є що розповісти нам сьогодні. Вони волають до нашого розуму та до нашої совісті, щоб ми творили майбутнє наших дітей розумно й совісно.
Багато таборів заросли травою забуття. Але не можна допустити, щоб травою заросли люди і їх досвід. Трава — милостивий спосіб природи загоювати рани. Пам’ятати, не допускати забуття є завданням культури, релігії, науки, засобів масової інформації не тому, що вони як сторонні спостерігачі стоять поза історією. Ні, і в них, як у диктаторів, є союзники і противники. Вони дали втягнути себе в ті події. Вони допустили те, чого не повинно було статися.
Гітлер вважав совість єврейським винаходом. Щоб діяти безсовісно, йому потрібно було знищити народ, у якого осмислення совісті стало традицією. Мірилом цього осмислення є основоположні заповіді біблійного передання:
- кожна людина є образом і подобою Божою;
- не принось у жертву людину (Бут. 22);
- возлюби ближнього свого – він такий же, як ти;
- справедливість і право визначають стосунки між людьми.
Саме такими масштабами вимірюється аналітична сила наших поглядів на історичну дійсність. Вони спонукають нас критично ставитися до насильства й несправедливості. Вони допомагають нам творити гуманний світ, гідний людини.
У Ісаака Бабеля Гедалі говорить: «Революція — скажемо їй «так», але хіба суботі ми скажемо «ні»?» Хіба Божі заповіді й соціальну активність можна відокремити одне від одного? Якщо їх розділити, то життя суспільства стане безбожним і ворожим людині.
Сахор — пам’ятай! Згадуй! Так волають до нас жертви зі сторінок Біблії. Цей заклик не хоче допустити, щоб ми втратили пам’ять. Хто втрачає пам’ять, втрачає орієнтацію. Хто не знає, звідки він або вона прийшли, не знає й того, куди йому або їй іти. Пригадаймо «Один день Івана Денисовича» О. Солженіцина. Такими були дні й роки мільйонів людей в архіпелазі ГУЛаг: «Тут закон тайги!» Коли Андрія Амальрика було відправлено в «недобровільну подорож» до Калуги, його охоронець кинув йому: «Ви образили наше суспільство». А мальрик відповів запитанням: «Ах, ось воно що, Ви виступаєте від імені всього суспільства?» Відповідь охоронця: «Так, від імені всього суспільства!» Арештанти стоять поза тим суспільством, яке представлене зброєю й охоронцями. Меншість — можновладці начебто знають, що корисно для всіх. Багато хто якраз і виходить з такого досвіду. Я же, зі своєї країни, поглядом і слухом звернений до Освенціма.
Я почну своє повідомлення з живих голосів жертв. Завтрашній день, 27 січня, нагадує нам про такий самий день 52 роки тому. Червона Армія звільнила Освенцім. Тамтешній табір, як і багато інших, був стандартним німецьким підприємством, що мав за мету не залишити в живих жодного в’язня. Хто виживав, мусив працювати до знемоги. Врешті-решт він ставав «непотрібним», як і ті, кого відразу відправляли в газові камери. Соціолог Ханна Арендт, вигнана в 1933 р. з Німеччини, писала в 1951-му:
«Нинішні злочини в Десятислів’ї не передбачені... Вся могуть людини робить людей непотрібними».
Рут Клюгер вміщує у хроніці свого життя («Життя триває». Геттинген, 1992) вірш, який вона склала тринадцятилітньою дівчинкою в Освенцімі:
Але цим людям, що тут живуть.
Не бачити ні сонця, ні світла,
Свободу їм ніколи не повернуть.
Яка жахлива смерть, до якої ідуть
Вони так непомітно.
В анонімному дитячому вірші з того ж табору запитується:
Вороння наші трупи склює?
Чи знищать нас тут дотла?
В яку могилу мене покладуть?
Я хочу лише свободи, Боже,
І трішки тепла.
Лауреат Нобелівської премії Ельс Візель, який у дитинстві був в Освенцімі та Бухенвальді, у статті «Ніч» переказує епізод з табірного життя — як есесівці вішають трьох невинних людей. Двоє дорослих вмирають відразу. Третя жертва — дитина — надто легка й довго мучиться в передсмертних судомах. Де ж Бог? де ж Бог? — питає в’язень, якого з тисячею інших пригнали на це страхітливе видовище. Де ж Бог? І якийсь голос у мені, розповідає Ельє Візель, вимовив: «Він там же. На шибениці».
Де був Бог в Освенцімі? В інших таборах? На боці мучителів чи їхніх жертв? Надто поспішне запитання: як Бог допускає таке? Табори, колючий дріт, брехню, доноси, приниження, смерть? Але першим завданням реалістичного сприйняття історії є питання: як можуть самі люди будувати табори, доносити на людей же, хапати їх, принижувати, ув’язнювати, вбивати? Як можуть люди сіяти страх, мовчати, заплющувати очі?
Першим запитанням людини після першого вбивства — Авеля — було: «Хіба я сторож брату моєму?» І вся етика Біблії, етика іудаїстсько-християнської традиції говорить: Так! Сторож! Це необхідно й можливо, як свідчать приклади нонконформізму й опору. Крок до співучасті так само малий, як і крок до опору.
Послухаймо Олександра Гінзбурга, засудженого 12 січня 1968 р. до п’яти років в’язниці. У заключному слові він заявив: «Я не визнаю себе винним. Я вчиняв так, тому що впевнений у своєму праві... Ви можете відправити мене на примусові роботи, але я певен, що жодна порядна людина мене не осудить».
Інший голос належить Юрієві Галанскову, що помер у таборі 4 листопада 1972 р.: «Я закликаю вас до правди й повстання; воно недовго триватиме й розірве ваші чорні ланцюги, які тримаються на брехні».
Ельє Візель роз’ятрює рани християнізованої європейської країни, коли говорить: «Мислячий християнин знає, що в Освенцімі загинув не єврейський народ, там померло християнство». І в іншому місці: «Християни зрадили Ісуса куди більше, ніж іудеї».
Заповіт Бога відданий під відповідальність двох свідків, іудеїв і християн; йому часто перекривають дихання, але голос його проривається знов і знов: він вимагає людського життя, братерської любові один до одного й виживання всіх людей. Це гуманне завдання стосується всіх. Кожне вбивство — питання, звернене до кожної людини й до всього людства. У кожній забутій або приниженій людині — забутий або принижений Бог. Кожний удар в обличчя людині влучає в самого Бога. Ми не можемо пояснити смисл страждань. Але після стількох страждань невинних і такої рясноти нісенітниць ми повинні шукати відповіді й не відвертатися від фактів. У 1942 р. Альберт Ейнштейн звернувся до Єврейського антифашистського комітету в Москві з проханням зібрати документи про злодіяння німецьких окупантів у Радянському Союзі. Ілля Еренбург та Василь Гросман зібрали матеріал — 1149 друкованих сторінок. Але в Радянському Союзі книгу не можна було видати, оскільки, з одного боку, вона зображала вбивство понад двох з половиною мільйона радянських євреїв, а з другого — поіменно називала співучасників з числа деяких народів тогочасного Радянського Союзу,
Страждання євреїв «не слід було» описувати в деталях. Слід було назвати тільки героїв-антифашистів або типові жертви, але не конкретних людей поіменно. В. Гросман та І. Еренбург залишилися живі, вони були знамениті, відомі за кордоном. Чотирнадцятеро з видавців цієї книги було страчено. Вони стали першими з чотирьохсот п’ятдесяти єврейських діячів мистецтв, яких за наказом Сталіна знищили в 1948-1952 pp., серед них і всю верхівку Єврейського антифашистського комітету.
Істина дасть свободу, говориться в Євангелії від Івана. Досвід підтверджує: брехня виробляє в’язнів і мерців.
II. Єдність і показові приклади
Неблагородно щодо жертв вести розрахунки. У моїй країні такі калькулятори є. Освенцім вони записують на рахунок зруйнованого Дрездена. На рахунок радянських записують німецькі концтабори. Виправдовують нацистів, заявляючи, що Гітлер був тільки реакцією на Сталіна — є така група ревізіоністських істориків (Ернст Нольте). Втеча й вигнання мільйонів східних німців — це страшний еквівалент випаленої німцями землі з тисячами зруйнованих сіл і міст, мільйонами знищених людей у Радянському Союзі. Такі підрахунки небезпечні з трьох причин:
- з одного боку, конкретні люди знов перетворюються на числа, номери, абстрактні чинники абстрактного калькулювання;
- з другого — подібний розрахунок робить мораль байдужою до історичних подій. Все відбувається за схемою дії і протидії. Такими ж байдужими для етики стають й історичні події. У цьому разі історія всього лише етична гра з нульовою сумою, а відповідальність втрачає значення. Конкретна доля конкретних людей релятивується. Освенцім чи ГУЛаг стають уроками або прикладом того, як боязко чи жорстоко люди можуть поводитися із собі подібними;
- така калькуляція не бере до уваги, що кожна історична подія, подібно до кожної людини й кожної групи людей, має одиничну біографію. Як і у життя, у страждання і смерті — свої одиничні причини й форми. Якщо я дійсно хочу познайомитися з певною людиною або з групою людей, то мене в їхній історії цікавить особисте, а не загальне... Артур Кестлер («Бог, який не був Ним») визначає смертельну помилку комунізму: «Ми вчилися любити людину взагалі, як абстрактне родове явище майбутнього. Але ми не знали й не любили конкретної людини, яка сьогодні живе з нами. Штрафний труд служив для перевиховання й експлуатації людей, які нині були б цілком повноцінними. Ця економічна й педагогічна концепція робила людину об’єктом економічного дресирування, контролю, приниження й тортур. Всередині територіального табору, як його відбиток, утворився табір у розумах і політичних теоріях: по цей бік друзі, по той — вороги. Тут — німці, там — чужі або ті, кого зробили чужими. Тут — виконавці наказів, там — соціалісти-опозиціонери або ж християни.
Дотримання етикету і встановлення кордонів входить у концепцію таборів.
Особливості німецьких націонал-соціалістичних таборів знищення виходили за межі цієї концепції.
1. Абсолютна воля і план масового знищення маленького народу — євреїв здійснювалися тут як бюрократичний адміністративний акт. Індустріально довершеними методами потрібно було знищити цілий народ.
2. Незмінною метою було знищення взагалі людей, не тільки євреїв, а й військовополонених, психічно хворих, інакодумців, «циган»:
а) для більшості ця мета досягалася за допомогою газових камер, биття до смерті або розстрілу;
б) значна група була знищена непосильною працею. В цьому брали участь солідні німецькі фірми всіх родів;
в) третій спосіб знищення реалізовувався за допомогою медичних дослідів. Тут нікого не виховували й не «виправляли». Тут нікого не залишали в живих.
3. Було вбито мільйон єврейських дітей, щоб у єврейського народу не було майбутнього.
Уже було заплановано музеї у Празі й Ризі, їх запасники заповнювалися награбованим багатством єврейських общин і сімей. Там мали намір виставити деякі експонати, щоб документально представити «нікчемність» єврейської культури.
Богослов’я після Освенціму та ГУЛагу розраховане на суспільну освіту. Це починається з того, що богослов’я питає саме себе: який внесок зробила християнська традиція у презирливе ставлення до єврейського народу, у зміцнення націонал-соціалізму й у виховання беззастережної слухняності?
Перші концтабори в Німеччині були споруджені невдовзі після захоплення влади урядом націонал-соціалістів у передмісті Мюнхена Дахау та в передмісті Берліна Заксенхаузене. Газети одностайно повідомляли, що нарешті ворогів народу й дармоїдів схоплено і що нарешті їх навчать робити що-небудь корисне. «Народ» або широко схвалював це, або німував. Освенцім і ГУЛаг — одиничні явища: їх колись важко було навіть собі уявити. Але їх вигадали й реалізували. І вони набули значення наочного прикладу. Вони вимагають такого перетворення релігії, політики, науки, культури, юстиції і виховання, щоб подібне ніколи й ніде більше не повторилося.
Сьогодні ми повинні відповідати перед майбутнім за досвід минулого. І тоді ми як представники народу, церкви, певної теорії або спільноти виявляємося наодинці із самими собою. Питання про відповідальність після Освенціму й ГУЛагу звучить так: в яку сторону я повернуся? Ейхман особисто не заподіяв зла жодному еврею. Але він організував їх масове винищення, не відходячи від письмового стола. У смертному вироку — єдиному, який будь-коли був винесений у державі Ізраїль, — є фраза: «Злочини, які тут розглядаються, є злочинами масового масштабу. Не тільки щодо кількості жертв, але й щодо співучасників злодіянь, отож близькість або віддаленість когось з цих численних злочинців від тієї особи, яка безпосередньо вбиває жертву, взагалі ніяк не впливає на розміри відповідальності. Міра відповідальності, навпаки, зростає в міру віддалення від того, хто своїми власними руками приводить у дію знаряддя смерті».
III. Питання про соціалізм і націонал-соціалізм
Я не можу виключити зі своїх суджень питання про соціалізм. Його слід поставити. Ставлячи його, я водночас виступаю проти ленінсько-сталінської інтерпретації соціалізму. Вона стверджує, що реальний соціалізм, передусім у Радянському Союзі, а відтак і у країнах Варшавського договору, є єдиною легітимною формою соціалізму. Моя ж теза ось яка: вже сама така монопольна претензія мислить в антигуманній категорії таборів. Всі інакодумці, всередині або поза суспільством, оголошуються відщепенцями, ворогами, небезпечними злочинцями. Однак соціалізми бувають різні:
1. Релігійні соціалісти (Мойсей Гесс, Сен-Симон, Л. Толстой, В. Вайтлінг) використовували іудео-християнські традиції з їх вимогою справедливості та поваги до знедоленої людини, пропонуючи малі моделі перевлаштування суспільства. Сюди відносяться секулярні або релігійні ідеї кибуців і товариств. Заснований 100 років тому (1897 р. у формі Першого конгресу сіоністів) соціалістичний єврейський Бунд був впливовішим, ніж ленінські більшовики, які його розгромили.
2. Своїми позитивними успіхами соціалізм зобов’язаний соціалізму демократичному, а не диктаторському командно-адміністративному. Сучасні соціальні системи було побудовано еволюційним і демократичним шляхом. Соціально-науковий аналіз чистого соціалізму, здійснений К. Марксом, послужив поштовхом не тільки для ленінсько-сталінської революції, а й був з успіхом використаний демократичними й соціалістичними партіями в багатьох частинах світу.
3. Оскільки в багатьох країнах світу питання соціальної справедливості все ще не вирішене й це невирішене питання буде породжувати все нові диктатури, мені спало на пам’ять, як М. Бубер уявляв собі справедливе суспільство: 1928 р. Мартін Бубер і Пауль Тілліх (обидва навесні 1933 р. втратили професуру у Франкфуртському університеті) разом з майбутнім французьким соціалістичним міністром економіки Андре Филипом і за участю нідерландців, бельгійців і швейцарців організували конференцію «Соціалізм з віри». Розмірковуючи, в чому слід шукати причини невдачі соціалізму в Радянському Союзі, вони назвали чотири причини.
1) Принципом соціалістичного виховання в Радянському Союзі вважалося: нинішнє покоління «внаслідок свого панування нав’язує наступному готові цінності: ви зобов’язані в це вірити! У цьому суть громадянського виховання». Така позиція розхитує «особисту відповідальність» окремої людини.
2) Економічний розвиток також викликає критику: такий соціалізм тільки зміцнив владу буржуазії. Економіка організована за «економічним, а не за людським правом». Вона існує не для людей і допускає їх існування лише остільки, оскільки воно потрібне для економіки. На цьому засновано всі штрафні і примусово-трудові табори.
3) У заключному слові Бубер заявляє про себе як про «революційного соціаліста». При цьому він додає: «Я не вірю в автоматичну плідність насильницької революції. Я знайомий з досвідом німців і росіян: революції можуть стати могилою для будь-якої надії».
4) У Радянському Союзі централізована система влади перешкоджає демократичній діяльності кожної людини в будь-якій галузі (на фабриці, в селі, в місті, у школі тощо). Центральна, залізна воля «озброює» економіку, культуру й засоби масової інформації.
Цей ранній аналіз вказує на вирішальні моменти провалу і критики. Але Бубер не відмовляється від самої ідеї справедливого суспільства. «Не треба називати утопією те, в чому ми ще не спробували свої сили. Скільки простору нам виділить Бог, ми дізнаємося тільки тоді, коли вступимо в нього». Він вважає: люди не пробували ще свої сили у вирішенні завдання всесвітньої справедливості без таборів.
На противагу цьому націонал-соціалізм мислить у біологічних категоріях раси й соціал-дарвінізму. Ворогів і «недолюдей» не можна змінити або виправити, їх потрібно винищити. Соціалізм мислить у соціальних категоріях, він піддається гуманізації і демократизації, — але також, як ми знаємо, і тоталітарному перекрученню. Націонал-соціалізм — перекручений і антигуманний за визначенням. Його антропологія насправді є зоологією, як би це не було образливо для тварин.
Як виглядає сьогодні шлях до правового і справедливого суспільства? Не ставити це питання — значить розчищати місце для свавілля и тим самим для таборів.
IV. Безперервність німецької історії
Для своєї країни я назву чотири формуючих чинники, які використовувалися для обгрунтування, узаконення й реалізації деспотизму. Нацисти їх не винайшли, а знайшли в німецькій історії.
1. Виховання і слухняність. Існує давня традиція слухняності начальству. Християнська сторона звичайно цитувала Послання апостола Павла до римлян: «Нехай кожна людина кориться вищій владі» (13:1). Павло призначив це Послання столиці Римської імперії, де правив Нерон. Апостол роз’яснював: над Нероном стоїть Бог, кесар не є вищим авторитетом. До того він сказав: «Не погоджуйтеся з віком цим, але перетворюйтеся оновленням розуму вашого, щоб вам пізнавати, що (є) воля Божа...» (12:2). Держава не є Богом. Вона повинна тільки піклуватися про право й порядок — не більше. У неї людські функції, а не метафізичне достоїнство. Нерон же перейшов межі, криваво переслідуючи єврейську і християнську общини. Обидві вони відмовлялися визнати за кесарем титул «Пан». Таке славослів’я личить тільки одному Богу, у християн також і його месії Ісусу.
Але в Німеччині більшість населення вивчила мову пристосування й підкорення, забувши заклики апостола: «Бога треба слухатися більше як людей!» (Дії, 5:29). У 1952 р. студенти опублікували книгу, що містить інтерв’ю з професорами, які і до, і після 1945 р. викладали в німецьких університетах. Їх питали, чому вони аж до 1945 р. співробітничали зі злочинним урядом як глядачі, попутники або активісти. Більшість опитаних багатослівно виправдовувалася, а один професор англістики сказав: «Людей я боявся більше, ніж Бога».
Останній комендант Освенціма Гесс, чекаючи страти у польській в’язниці, написав свою біографію, де, зокрема, було сказано: «Я змалку був вихований у беззастережній слухняності дорослим, батькам, вчителям, священикам». Пристосовництво і слухняність були властиві всім верствам населення, незалежно від рівня освіти.
Генріх Гейне, що виступав за демократичну й соціально справедливу Німеччину, вимушений у 1831 р. під тиском Священного Союзу монархій Прусії, Росії та Австрії емігрувати в Париж, одного разу сказав: «Свобода заговорить всюди, і її мовою буде мова Біблії». Після Освенціму і ГУЛагу потрібно вивчати цю традицію демократії і свободи.
2. Ізоляція інакодумців. У всіх культурах існує довга традиція ізоляції інакодумців. За цим стоїть спроба поєднати релігійну, ідеологічну й політичну замкненість із замкненістю територіальною. Територіальним кордонам відповідають кордони мислення. І ті, й інші при цьому охороняються. Комбінація ідеологічної і територіальної замкненості, або чистоти, породила не тільки націоналізм, пангерманізм, а й, можливо, панславізм. Вона є основою і тоталітарної держави, яка стежить за тим, щоб усі вірнопіддані думали й жили однаково. Коли в часи правління імператора Костянтина з 313 р. християнство стало державною релігією, у Візантії, як і у Східному й Західному Римі, християнським дисидентам і євреям стало важко дихати. Corpus christianum вимагав конформізму. Для неконформістів якого б то не було гатунку бракувало місця.
Подібне релігійне, національне або політично обгрунтоване уявлення про суспільство створює дві категорії людей: причетних і непричетних. Хто непричетний, того терплять у ліберальні часи, чому є позитивні приклади. У більш жорсткі часи свобода, а часто й життя такої людини знаходяться в небезпеці. Дисиденти, євреї, інші народи, опозиціонери й цілі соціальні класи за визначенням стають ворогами системи. Їм або зовсім відмовляють у праві і справедливості, або ж обмежують у них. Докір християн євреям у тому, що вони розп’яли Христа, розрісся в цілу теорію відплати: значить, вони повинні постраждати! Церква усвідомила себе як новий та істинний Ізраїль, мовби успадковуючи мертвий іудаїзм. Те, що це мислення неприйнятне, вже в 1930 р. дав зрозуміти Микола Бердяев: єврейське питання є питанням християнським. І церкви, і християни повинні спитати себе, як вони обійшлися з братами й сестрами Ісуса Христа.
3. Людина як економічний чинник. Людина в рамках системи стає виробничим чинником, і завдяки цьому нею можна управляти. Вона розглядається як певна річ. Табірні калькуляції економічно були вельми точні. У зароблянні грошей була зацікавлена не тільки СС. Військова промисловість держави і приватних фірм (наприклад, Крупп, Сименс, Мерседес, Иг-Фарбен) отримували в німецьких концтаборах і таборах смерті дешеву робочу силу. Селянські й ремісничі підприємства також мали вигоду від подібного економічного рабства. Імперська залізниця щедро оплачувала свою постачальницьку надійність арештантами. Імперський банк переплавляв золоті коронки й награбовані прикраси вбитих. Ще в останні місяці війни він надсилав їх на зберігання у Швейцарію, на чому банки непогано заробляли. Для такої економіки не існує жодної моралі, вона визнає тільки технічні операції. Швейцарський національний банк заявив 13 січня 1997 p.: «Якщо знехтувати моральним аспектом, то перевод у валюту нацистського золота та пов’язана з цим вигода є тільки технічним обміном». Що для нас тут важливо, так це старанна спроба не обійти увагою мораль в історії і політиці.
Праця в теологічному й антропологічному значеннях має два виміри. Вона творчо формує життя людей, і вона з усією відповідальністю формує природу й історію. Але її зворотний бік зв’язаний з тяготами. У Біблії говориться про обидва аспекти праці. У таборах люди існують тільки як виробничі чинники, часто в безглуздому виробництві або в безупинній військовій промисловості. Держава й партія називають їх ворогами, яких треба контролювати, відособляти або знищувати. В’язні повинні стати ворогами своїх побратимів і спільниками системи. Так примусовии труд руйнує будь-яку соціальність.
Одним з культурних завдань людини є гуманізація праці, запобігання її деструктивним сторонам, а не руйнування людської суті. Це підтримується, згідно з біблійними уявленнями, етикою Бога щодо людини. Праця є загальним людським правом, а не покаранням, що його одна частина суспільства нав’язує іншій. Над входом до Освенціму було написано: «Труд звільняє». Над воротами багатьох радянських таборів стояли сталінські слова: «Труд є справа честі, доблесті і геройства». Варлам Шаламов так пише про труд у колимському таборі: «До чесної роботи в таборі закликають нас покидьки, які обсипають нас ударами, роблять інвалідами, які примушують наші скелети працювати, доки вони не впадуть як мертві» («Стаття 58». «Спогади в’язня Шаламова». Париж, 1969).
4. Влада визначати людей. Влада починається з влади визначати інших людей й цілі групи. Людська мова може вживатися нелюдяно. Джордж Оруелл описав це у своєму романі «1984». Те, що він переніс у майбутнє, у XX віці давно стало теперішнім часом: війна нерідко називалася миром, гноблення — свободою, ненависть — любов’ю.
На воротах концтабору Бухенвальд було написано: «Кожному своє». Це вислів римського юриста й філософа III ст. Лукіана. Своєю фразою він хотів охарактеризувати справедливість як «постійну і тривалу волю надавати кожному його право». Тоді під цим розумілася емансипація. Але будь-яка емансипаторська фраза може обернутися репресією.
На воротах концтабору вона виглядала цинічно. Можновладці володіли правом судити, хто гідний, а хто ні. Вони володіли владою дефініції. Німецька «раса» була «расою панів». Інші визначалися як неповноцінні. Євреї, ромеї і синти (цигани) як цілі народи призначалися до знищення. Східних сусідів Німеччини нацисти розглядали як рабів для панів великої Німеччини. Це передбачало також, що їхня інтелігенція підлягає знищенню. Скажу відверто: схильність визначати інших людей старша за диктатури XX століття.
Швейцарський письменник Макс Фріш у драмі «Андорра» описує суспільство більшості. Воно створює собі свою меншину, євреїв, які вимушені, заради встановлення й захисту власної ідентичності ізолювати себе від інших. «Інші» вірують, співають, їдять, сумніваються, моляться, думають, вдягаються інакше. Більшість, або можновладці, вважаються нормою. У цій п’єсі голос ексклюзивної більшості звучить так: «Вони (меншини) не можуть угамуватися. Вони весь час вимагають, щоб «наші» перевіряли себе на них». Так воно і є. Наша достовірність перевіряється на інших, не на собі самих.
Хто, таким чином, у державі й засобах масової інформації має владу визначати, наскільки погані євреї, цигани, слов’яни, більшовистські недолюдки або ж, у радянській термінології, білі, куркулі, імперіалісти, експлуататори, соціал-революціонери, космополіти, сіоністи, для того шлях до їх винищення пролягав зовсім поруч. Хто визначений у такий спосіб, щодо того справедливість означає лише те, що з ним потрібно чинити у відповідності з його дефініцією, а не згідно з його єдиним людським достоїнством. Про те, як людина або група людей розуміють самих себе, ніхто не питає. Визначення самого себе могло б привести до самовизначення, але цьому пануюча влада якраз і хоче перешкодити.
Готуючи програму евтаназії, лейпцігський юрист Карл Біндинг і лікар Альфред Хохе написали наукову книгу. Вони порахували, скільки коштує догляд за інвалідами та їх прожиток, тобто догляд за людьми, які не приносять користі суспільству, й порадили усунути таких некорисних людей. Важко так говорити про людей; якщо ж я визначаю цих людей, згідно з цією книжкою, як «баласт» або «неповноцінні», тоді мені простіше ув’язнити або умертвити їх. Подібна термінологія до 1933 р. була в ужитку в університетах. Вона вже була готова до реалізації. Немислиме замислювалося заздалегідь.
Освенцім був пущений у хід як фабрика смерті тими самими людьми, які отруїли й умертвили шляхом ін’єкцій чверть мільйона інвалідів. Лікарі проводили наукові експерименти. Потім було розстріляно або задушено в газових камерах спочатку радянських військовополонених, а пізніше в таборах смерті та гетто шість мільйонів євреїв.
Підсумок моїх роздумів у зв’язку з німецькою історією такий: не треба було бути націонал-соціалістом, щоб служити націонал-соціалізму. Не потрібно було вбивати самому, щоб вбивати взагалі. Як звільнитися від цього служіння нелюдяності? Андрій Сахаров стверджує: захист прав людини — прямий шлях до єднання людей у нашому заплутаному світі, шлях до зменшення страждань.
Інший голос належить німецькому мученику. Протестантський теолог Дитрих Бонхофер брав участь в Опорі проти Гітлера. У 1943 р. його арештували і 9 квітня 1945 р. стратили в таборі Флоссенбюрг. У 1933 р. він написав статтю «Церква перед єврейським питанням». На самому початку нацистського режиму він роздумує, як церква повинна поводитися щодо держави. Три його поради не були почуті ані всередині, ані поза церквою:
1) Державу належить спитати про легітимність її дій. За цим у Бонхофера стоїть точне спостереження: існують закони, які не є правовими. Нацистська Німеччина для придушення й упокорення опозиції видала 2000 законів і постанов. Неправові дії прикриваються «правом» і постановами.
2) Друга його порада: церква повинна заступатися за всі жертви суспільства, а не тільки за тих, які належать до своїх — до своєї церкви, до певного прошарку суспільства, партії тощо.
3) Необхідно «вставляти палки в колеса», щоб перешкодити продукуванню нових жертв. Дитрих Бонхофер увів критерій, який допомагає відновитися як праву, так і справедливості: необхідно весь час питати, чи не страждають люди від надлишку права, яке душить їх? А чи вони страждають від його нестачі, що робить їх вільними птахами?
Єврейський філософ і богослов Ханс Йонас закликає богослов’я після досвіду таборів смерті мислити по-новому. Цей досвід «додає фактично... до єврейського історичного досвіду щось не бувале раніше, з чим не можна справитися за допомогою старих богословських категорій». Нам потрібна допомога Святого Духа, щоб іти новими шляхами. У Анни Ахматової у вірші «Воронеж» (1936) є два рядки, які характеризують світ таборів:
І ніч іде,
яка не відає світанку.
У кінці XX століття надії євреїв і християн звернені до нового, кращого завтра.
