Цікаво, людина,  яка вперше приходить в церкву для того, щоб поспілкуватися з Богом, має, як правило, великий страх і трепет. Дуже добре в такому стані, що говорить про смирення людини, спробувати зустріти Бога.

Проходить час, і дехто з нас йде студіювати богослов’я. Блаженний чоловік, який слухає цей «предмет», маючи викладачів, котрі мають що сказати про Бога, бо зустрілися з Ним. Навіть якщо їхній переказ цієї зустрічі буде в формі сучасної культури, рівня мови сучасної філософії. Однак живий. Тоді екзамени з такого предмету як богослов’я можна здавати фактично без підготовки, легко оперуючи різними поняттями передаючи суть, яку ти вловив на глибокому, інтимному рівні. Це щастя!..

Але в дійсності, на жаль, дуже часто інакше. Бо маємо в богословських навчальних закладах викладачів, які розказують щось ними вичитане в книгах, новіші «дослідження» Бога (а попробуйте потім ще ті «дослідження» на екзаменах відтворити!!!). Такі дослідження просто, даруйте за слово, давлять на голову, мало будують внутрішньо, духовно; їх хочеться навіть скоріше забути! І часто наше вивчення святих Отців, що виливається в написанні дипломних та дисертацій, потім, як влучно сказав мій приятель, «лежать мертвим грузом», а життя собі йде далі.

  Очевидно, книги треба читати. І то, властиво, для того, щоб вивчаючи досвід Бога інших людей, звірити його зі своїм досвідом; в тому сенсі, що обов’язково (!) «перепускати» його через себе, і лише потім з молитвою, в смиренні спробувати передати «перепущене» слухачу.  Колись гарно в богословських начальних закладах предмет називали «святе богослов’я» (хоча очевидно це не означає, що його «по святому» викладали).

Бо якщо так нема, то тоді можна зрозуміти слова о. О. Шмемана в з його «Щоденників»: «Не люблю я цих всіх спеціалістів по духовності». Залишається лише додати: «Не люблю я тих спеціалістів з богослов’я!»

Здається, ця святість викладання богослов’я, на жаль, втратилась тепер… Тепер ми просто на екзаменаційних сесіях здаємо предмет! Але, якщо в когось по-іншому, то по щирому, заздрю…