У древній монашій традиції існує практика вставати на молитву у найтемнішу добу ночі – приблизно між другою і третьою годинами. Найтемніша доба ночі – найбільш кризова. Це добре знають практикуючі медики, адже саме в цій добі у важкохворих біль достоту нестерпний.

Непроглядна темінь та біль розчарування – це характеристики, які сьогодні супроводжують український світ. Лише інфантильні особи та байдужі суб’єкти, що, як мантру повсякчас повторюють «мисліть позитивно і все буде добре», можуть цього не помічати, або вдавати, що не помічають. Утім, ми далекі від того, аби за прикладом відомого політика, ознаменувавши себе знаком хреста, вигукнути: «Все пропало!» Радше надаймо перевагу інтуїції побожних ченців, котрі добре знають, як в непроглядну темінь, спочатку ледь жевріє, а відтак наростає передчуття, що ось-ось заблисне перша зоря. Саме тому доба непроглядної ночі є найкращою для богомислення. Не випадково найвидатніші теологи з’явилися в добу, яку гуманісти-просвітителі назвали «saeculum obscurum» (темна доба).

Якщо ми схильні охарактеризувати актуальну українську добу, як «saeculum obscurum», або як чергову руїну – це найкращий час для пошуків українського шляху в богослов’ї. А для чого? Хіба християнин не може спастись без богослов’я, а український християнин - без пошуків специфічного «українського шляху»?

Приміром Святий Ромуальд Равеннськи (жив на зламі Х – ХІ століття), вважав що у світі взагалі неможливо бути християнином, не кажучи вже про спасіння. Після того, як йому двічі з’явився мученик Аполлінарій в однойменній базиліці в Классе (передмістя Равенни), він стає на шлях радикального чернечого життя, до якого більшість його співбратів не були готовими. Своїм же послідовникам св. Ромуальд залишив, мабуть, найпростіший в історії Церкви устав, який складався лише з кількох простих настанов: постійно перебувай келії, наглядай за думками, не перестаючи проказувати Псалми, в яких закарбовано шлях до спасіння.

Радикалізм Ромуальда можна зрозуміти. Видатний аскет жив після епохи, котра увійшла в історію під назвою «римська порнократія» (pornocrazia romana) або «правління  повій» (governo delle prostitute), коли Римом, а відтак і папським престолом, фактично керували елітні проститутки Теодора та її доньки Мароція. Вони призначали та на власне бажання відкликали з папства своїх коханців та фаворитів. Папою тоді встиг побувати навіть 18 літній внук Мароції, що успадкував від бабці розпусну вдачу.

В історії Церкви неодноразово траплялося, що на зміну добі духовного занепаду, приходила епоха строгих аскетів, які мали вплив не лише в царині духовного життя, а й на сферу політичну в тому числі. Зокрема й Ромуальд намагався впливати на імператора Священної Римської Імперії Оттона ІІІ. У 1001 році самітнику з Равенни вдалось на час Великого Посту одягнути імператора в грубу ряднину та посадити на хлібі і воду, намовляючи полишити світ і стати ченцем. Щоправда, імператор, якого назвали «романтиком», не послухався порад ченця і наступного року помер, так і не зреалізувавши своїх грандіозних планів культурного відродження.         

Ми, живущі на зламі ХХ – ХХІ століття, термін «порнократія» можемо вжити хіба, що в стосунку до сучасної політики та культури. З понтифіками, принаймні, ми в незрівнянно кращій ситуації, позаяк стали свідки цілої низки дійсно святих пап. Декотрих, як Йоана Павла ІІ, вже канонізували, інші чекають на закінчення процесу. Також ми були свідками безпрецедентного випадку, коли папа Бенедикт XVI зрікся римської катедри і замкнувся в самоті гірського монастиря. Попереду у нас ще історія справжніх причин папської резиґнації.

Однак нам, в Україні сущим, не до вподоби те, як ставляться римські понтифіки до актуальної ситуації в Україні. Як, зокрема, вони трактують війну на сході нашої держави. При цьому їхнє сприйняття української ситуації супроводжується майже містичними знаками, як ото випадок з випущеним папою Франциском голубом миру, що його атакував чорний крук. А відтак «дружнє кавопиття» останнього з очільником московської церкви в на летовищі Гавани та однойменна декларація про поділ сфери впливу на території України. Останнє також не дуже приємний знак, бо пригадало операцію генштабу СРСР «Анадир» з розміщення ядерних ракет на Острові Свободи, що ледь не закінчилось черговою світовою війною. Не знаємо, чи був римський понтифік Франциск свідомий символічної значимості стилізованої під «Анадир» зустрічі в Гавані, але московський очільник, без сумніву, переслідував свій, узгоджений з генштабом, маніхейський план демонстрації духовного єднання «світлих сил миру і добра» супроти американського імперіалізму.       

Нам, українцям, також не подобається як трактують українські події інші представники Римо-Католицької Церкви. Зокрема папський нунцій архиєпископ Ґуджеротті вважає, що «Європа втомилась від України». Також ми обурюємося з приводу старозавітної теології «око за око, зуб за зуб» львівського архиєпископа Мечислава Мокшицького. Однак, даремно обурюємось. Ми забуваємо, що всі вони не лише представники церкви, але й держави Ватикан. А в міжнародних стосунках поважають не того, хто демонструє політкоректність, а того, хто поводиться нахабно. Московія поводиться нахабно, продукуючи все нові й нові неоманіхейські міфи, тому з нею бажають мати справу європейські неоманіхеї та ватиканські «остполітикани». А політкоректна й толерантна Україна їм не цікава, вона їх втомлює.

Втім, і ми маємо приклад, коли відважна, нахабна поведінка викликає повагу. Коли архиєпископ Йосип Сліпий прибув у Ватикан із сибірських таборів, його боялись і поважали, саме тому намагались всіляко ізолювати. Він вмів приймати сміливі радикальні рішення. Не дочекавшись надання статусу патріярхату українським католикам, поводився так, наче цей статус вже є, висвятивши таємно без дозволу папи трьох єпископів. (З останнім з них, кардиналом Любомиром Гузаром, нещодавно прощалась вся Україна). Сьогодні ж дуже актуально звучать написані патріархом Йосифом в заповіті слова: «Коли стали відомі таємні документи про контакти між Апостольською Римською Столицею і Московською Патріярхією, документи, що мають характер присуду смерти для Української Церкви, а водночас докірливо вдаряють в саму Вселенську Христову Церкву, очолену Наступником св. Апостола Петра, ще раз благаю, наказую і заповідаю тобі, моє Духовне стадо: „Браття, як діти світла ходіть... І не беріть участи в безплідних ділах тьми, але радше засуджуйте їх, бо що вони творять, соромно є й говорити..." (Еф 5:8, 11)».      

Насправді не Європа втомилась від України, а сам архиєпископ Ґуджеротті, бо замість того, щоб перейматись постачанням гуманітарної допомоги на Схід України, в тому числі й на окуповану територію Донбасу, нунцій мав би щодня слати у Ватикан звіти про появу нових духовних рухів та богословських течій в Українських церквах, які шукають самостійних відповідей на вихід з актуальної духовної кризи, рівнож як і гуманітарної. А цього, як відомо немає.

Втомились і ми від щоденних заяв про те, як наші військові чемно дотримуються «мінських домовленостей» в той час, коли окупанти повсякчас гатять по них із забороненого тими ж домовленостями озброєння. Ми сподіваємося розчулити європейських неоманіхеїв своєю політкоректністю та толерантним ставленням до ворогів та сексуальних меншин. Намагаємося публікувати документи, доказувати світу історичну правду, забуваючи про це, що тепер нікого не цікавить наукове обґрунтування історичних фактів. Ще в 60-х роках медіаеколог Маршалл Маклюен писав, що із розвитком електронних засобів комунікації світ знову повертається до міфологічного мислення та метафоричного мовлення. Поколінню, вихованому на казках про Гарі Потера, міфах Толкіна та Люїса, ближча мова теології, алегорії та метафори «ареопагітиків», а не нудний тон академічних монографій та статей.   

Отож, коли між актуальною ситуацією в Україні та минулим польсько-українським конфліктом прокладають шлях старозавітній теології історії, це означає, що прийшов час для написання українського «Граду Божого». Автором останнього є св. Августин, що написав цей трактат з християнської теології історії під впливом безпрецедентних історичних подій: вестготський король Аларіх у 410 захопив вічне місто Рим. Тоді причину поразки побачили не в моральному та духовному занепаді античного світу, а в християнах. Сьогодні ж звинувачують нас за право боронитися від розтління неоманіхейської єресі, і саме тому нам потрібна не стільки «історична правда», а радше сучасна теологія історії.

Ми надто мало беремо під увагу факт, що більшість відомих українських військових діячів та борців за незалежність першої половини ХХ походили із священичих родин. Дочкою священика була Олена Степанівна – офіцер Легіону УСС і взагалі перша жінка, яка отримала звання офіцера. Її чоловік – полковник УНР Роман Дашкевич також був сином священика. Сином священика був Степан Бандера. Його батько, о. Андрій Бандера загинув як мученик. Із священичих родів були Роман Шухевич та Євген Коновалець. Дослідники, а це переважно історики, майже не брали під увагу фактор віри, який впливав на їхній світогляд та боротьбу за визволення українців. Цілковито абсурдна ідея ОУН-УПА – протистояти одночасно двом тоталітарним маніхейським імперіям – звучить як Тертуліанівське «Credo quia absurdum», тобто: вірю, адже це неможливе. Лише крізь призму теології історії можна збагнути вагу їхнього несамовитої ідеї та епічної її переповісти.

Видатний український історик Ярослав Дашкевич (син Олени Степанівни та Романа Дашкевича) в одній із промов до студентів Українського Католицького Університету до числа «найболючіших прогалин, що відкидають нас на десятки років назад» зарахував відсутність автентичного українського богослов’я. Саме богослов’я, а не академічних історичних досліджень постатей церковної історії, чи пак описових творів спадщини когось з видатних богословів або ж Отців Церкви. Мова про богослов’я, яке здатне реагувати на специфічні проблеми в українському духовному, історичному, політичному та цивілізаційному контексті. Саме тому нам сьогодні потрібен «Богословський аванґард», як широкий альтернативний рух, що шукатиме відповідей на ці запитання крізь молитовне прикликання Божої присутності Псалмами та дискусійні групи, в яких висуватимуть безліч нових ідей та практичних шляхів їхньої реалізації. Адже, як зазначив один із лауреатів Нобелівської премії, «найкращий спосіб запропонувати добру ідею – це висунути безліч ідей». Тоді папський нунцій в Україні справді відчує втому, але цього разу від безсонних ночей. Амінь. Далі буде…