Національний університет «Києво-Могилянська академія» створювався в суверенний період. На виконання Закону Української РСР «Про мови в Українській РСР» Рада Міністрів УРСР постановила була відродити Києво-Могилянську академію. З того часу пройшло не так уже й багато, але Академія зуміла утвердитися і як просвітницький український заклад. Хто тільки з великих, не тільки в Україні, не читав києво-могилянській молоді?! Закономірно, що освітня та наукова діяльність у вищі «не пасе задніх», а її студенти регулярно отримують призові місця на різних інтелектуальних конкурсах.

17 травня президент Могилянки Сергій Квіт з радістю представив Главу Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава. Зустріч київської молоді з Патріархом УГКЦ організували Київське товариство студентів-католиків та Національний університет "Києво-Могилянська академія" за сприяння президента НаУКМА Сергія Квіта. Захід підтримали Патріарше Товариство святого Володимира та Києво-Могилянська бізнес-школа.

Того вечора Сергій Миронович мав гарний настрій і через світло, яке йому, філологу за фахом, піддалося.

По дорозі до молоді його Блаженство зупиняли журналісти. Цікавилися баченням насамперед політичних проблем. Актуальним було, на думку декого, тривале голодування Юрія Луценка. Молодий очільник Церкви, не звиклий ще на такого роду запитання давати відповідь, помітно зашарівся.

Далі був зал і Блаженніший Святослав на очах у всіх. Складалося враження, що молодий Глава Церкви нарешті себе знайшов. І приємних собі. Привітався і відразу ж поділився, що так довго чекав цієї миті, бо мав цілий день зустрічі з різними людьми. Навіть були гості із подарунком із Служби безпеки України, але «я так чекав, що коли з вами побачуся, то тоді все стане на своє місце. Тому, що я побачив нормальних людей». Розпочав про древню і вічно молоду Церкву. Взагалі-то, тема молодості молодого очільника Церкви із молодою аудиторією була, певно, головною. Кожна піднята проблема як у лекції, так у розмові проектувалася на молодість. Навіть заявлену тему, яка швидше пасувала для богословських роздумів, вирулив у «молодіжне» русло.

Розмірковував про молодість, зміст молодості насамперед як богослов. Заглиблюючись в доктрину Церкви відзначив, що «деякі отці Церкви вважають, що у воскресінні мертвих всі воскреснуть молодими», бо «саме тоді, коли людина молода переживає цвітіння власної істоти, вкладається повнота її життя». І про Рафаеля, самого молодого в чорному береті і в оточенні молодих із важливої кімнати у Ватикані.

Далі говорить про Церкву. Про два полюси. І про нонсенс – про церкви (у множині), бо «Це є якась така парадигма, яка в принципі не мала би існувати. Церква – це є тіло Христове, і тільки є одна особа Ісуса Христа, одне тіло того Волоченого Бога. Таким чином, у тому своєму надприродному вимірі існує тільки одна Церква, яка, на жаль, у своєму людському елементі прагне фрагментуватися». І про те древнє, вікове у Церкві. Про традиції, «які є автентичними». Про «досвід для нас з вами  актуальний і важливий», який Церква передає і понині. І про молодих монахів, які «вмерли для світу і воскресли для Бога» як приклад оновленого Божого передання.

Пригадує, як готувався до єпископської хіротонії. І єпископа, який сказав: «Знаєш, Святославе, ми, єпископи, є спадкоємцями тих, які бачили Воскреслого!». Цікаво?! «Яку я традицію перебираю, будучи молодим!». Вся Церква його нині передана молодим: «І коли потрібно, скажімо, знайти нового предстоятеля, нового ігумена монастиря або нову ігуменю, настоятельку(старше покоління вже потрошку починає відходити), а тоді приходить молоде, і  це є велика відповідальність, яку сьогодні наша Церква може сповістити вам, молодим: сьогодні Господь Бог Вам передає відповідальність за Церкву, за своє тіло!». Далі призадумається про духовний досвід і чи може його мати молода людина. Про духовний досвід молодого предстоятеля і чи конче йому «десять років на пустині пожити, здобути духовний досвід і аж тоді навчати інших»! На питання, як це йому, молодому, вдалося, - не має відповіді, «бо це щось таке, знаєте, що направду діялося якось так з натхненням мого Духа Святого, і ніхто не планував». Щиро дивується, що «я такий молодий»!, і знову жартує. На сей раз про Ватикан, де за традицією, «хто має сорок років – то він дитя, а хто має 70 – то вже дозрів!».

Щиро ділиться і про свою молоду Церкву, в якій «середній вік священиків приблизно 35 років». Пояснює, як то «сталося, що у Церкві такий молодий клир, таке молоде духовенство, таке молоде монашество? З усіма перевагами, викликами і труднощами такої молодечої, молодіжної спільноти!», бо «свого часу таких людей (середнього віку) вирвали! І тих, які тоді були направду всередині церковного життя!». Про свою Церкву, яка на наших очах воскресає. Про Церкву, яка демонструє всьому світові, що «Церкву неможливо знищити. Можна знищити її людську частину, але Божественного в Церкві не можна знищити. Це не підлягає людській силі. І тому вона буде постійно відновлятися!». Ділиться мріями про майбутнє своєї Церкви: «Моє бачення УГКЦ – це є церква вселенського масштабу. Її Центр є в Києві, і Вона живе, і діє в цілому світі». Але, «щоби всі наші громади не зникли, і не розчинилися в океані глобалізації, я бачу нашу Церкву в майбутньому саме такою, яку бачив Патріарх Йосиф Сліпий».

Молодим радить «викликам не протистояти,  а відповідати, бути готовим!». Коли питали і про лінь, то казав, що  «напротивагу лінивству є така дуже важлива чеснота як працелюбність. Здатність направду до активної праці. Ми можемо поборювати роками і лишатися лінивими». І я сам «починає активно працювати, молитися, робити добрі діла!». Молоді, яка себе шукає, порада від Блаженнішого коротка: «щоб знайти себе – треба знайти Христа! Бо ми є створені на Його образ, і коли я шукаю себе у собі, - я твердо знаю: треба вийти з себе назустріч Іншому. Іншому – з великої букви. Тоді я знайду себе і знайду Іншого. Більше того, я знайду себе в Іншому. А це є велика річ. Це до того рецепт, як знайти себе».

Говорили і про «екуменізм до певної – це такий подих святого Духа, який відчула Церква після Другого Ватиканського Собору». Щиро зізнався, що відчуває трудність у проповідуванні Святого Євангелія через те, що християни між собою поділені, бо та людина, яка ще не увірувала у Христа, через велику кількість християнських церков, закономірно не повірить жодній. Про український екуменічний діалог, який має характерну рису: полемічну ідентичність. Що у вірних (коли у православного забирають привілей і від з образи йде в греко-католики). Що на рівні очільників церковних: «Ось, наприклад, сьогодні православні церкви відчувають загрозу, що греко-католики мають молодого предстоятеля. Ось він буде з молоддю працювати. Я хочу впевнено сказати, щоб вони не боялися: бо навіть, коли я буду працювати з православною молоддю, я буду заохочувати їх любити свою рідну матір Церкву. А тоді ми разом зможемо будувати нашу Україну і теж іти до єдиної помісної Церкви».

Молодий очільник греко-католиків за мир. Але не той, що є противагою війні. Він за такий Мир, з який пропонує Воскреслий Христос після свого Воскресіння і який символізує повноту життя, якщо хочете, серце хлопчини, який, обіймаючи кохану, саме в той момент зазнає великого миру! А, розбудовуючи єдину помісну Церкву переконаний, що «ми мусимо бути першими у любові!», а сам «хочу бути першим в любові!»

Говорив із молоддю про великих. Своїх попередників і Блаженного Івана Павла ІІ. Про Митрополита Шептицького, який «є настільки глибока і багатогранна особа, що вибирати щось одне – було би великою несправедливістю». Окремо застановляється на ролі Шептицького у долі Шевчука. Пригадує, що для нього Митрополит Андрей є покровителем і захисником, бо, коли Митрополит Іван Мирослав Любачівський вирішив послати молодого Шевчука до Риму, «може той чогось там навчиться», - відразу прибіг у крипту Шептицького за порадою. «Знаєте, ті очі Митрополита із таким аскетичним виглядом, з обстриженим волоссям весь час дивилися на мене. П’ять років. І так сталося, що я повернувся зі студій як перший доктор богослов'я, що повертається зі студії до України, після того, як наша Церква вийшла із підпілля. Чи тут Митрополит Андрей мав якусь свою руку?! Думаю, що так!».

 Особливо ніяковів молодий предстоятель, коли його порівнювали із Блаженним Іваном Павлом ІІ, а ще більше – коли просили прокоментувати, що він з такого приводу думає. У відповідь сказав, що вважає особисто Божим Даром зустріч із Блаженним Папою. За певну схожість виокремив те, що обоє в дуже молодому віці були покликані до єпископства. Що він, так як «незнаний кардинал із Кракова», приїхав на Синод своєї Церкви виборцем, а вийшов її Главою. Що обоє були викладачами і обоє цікавилися питаннями морального богослов’я. І зізнався, що «особливо його єднає із Папою стиль спілкування, який, можливо, я його десь так підсвідомо наслідую». І розповів випадок,  який стався із Папою одного разу за його участі.  Блаженний Іван Павло ІІ в часи Різдвяного Посту регулярно служив Літургію для студентів Риму, на яку приходили не лише студенти-богослови. «В латинській літургії є такий момент, коли виходять по черзі вірні і читають молитву. Зачитують певні прошення, і всі разом відповідають  «Вислухай нас, Господи!». І ось одного разу виходить один хлопчина читати це прошення. Замість того, щоб читати прошення, повернувся до Папи, руки в боки і почав читати … Папі мораль. Привселюдно! Ми всі  завмерли! І знаєте що?! Папа покірно вислухав! Це для мене приклад, як я маю діяти: спокійно покоряти! Спокійно вислухати!».

Говорили також про «СБУ, УКУ і місце останнього, а не першого, в житті нашої Церкви». Про хлопців, які виконували того дня свою роботу, а за одно привітали Блаженнішого Святослава із його днем народження. Ще й ікону подарували. Український Католицький Університет  бачить «не тільки кузнею кадрів, які сьогодні потребує Церква і українське суспільство, але мозковим центром нашої Церкви, де будуть збиратися воєдино кращі інтелектуальні сили, що в нас є по цілому світі». Бачить УКУ таким, яким творив його Патріарх Йосиф Сліпий. І ні в якому разі як бізнес-структуру.  Нагадаю, відродження нинішнього УКУ розпочалося у суверенний період. Зокрема, Актом  від 18 червня 1993 року Блаженніший Мирослав Іван (Любачівський) «для сповнення Божої волі, для підвищення наукового рівня українського народу і його Церков заснував Комісію по відновленню Богословської Академії. Богословська Академія діяла у Львові з 1928 до 1944 року і була найпрестижнішим та єдиним україномовним учбовим закладом в Україні.

Українській науці щиро зичить залишатися наукою. Чесною, глибокою, фаховою. Не такою, яку творив Трохим Лисенко, відомий в радянський період генетик, засновник мічурінської агробіології. Історичній науці радить бути направду істинною наукою.

Були питання і про харизматичні рухи. І про Мукачівську єпархію. Роздумуючи про різні течії, застерігає словами свого духівника, що «Церква не може бути політичною партією чому, бо тоді стане на сторону Ірода або Пилата. А має завжди бути на стороні Розп’ятого». Але як суспільна інституція, Церква хоче «виховувати відповідальних християн, які будуть здатними на твердих моральних засадах будувати суспільство», зважаючи, в тому числі і на італійській досвід християнських демократів, які з часом стали гарними демократами, але поганими християнами.

І про священиків, які мають бути освічені і зі знаннями англійської мови. Не тільки для українського села, яке мусить у порожню колиску нарешті повернути духовність. Про тих душпастирів, які могли би розбудити справжню духовність. І гідно на міжнародному рівні представити свою парафію.

Питали знову і про скрипку, правда, чомусь не просили заграти.  Мусив розказати про рідну тету, яка вчила його гри на скрипці. І про сльози, яких пролилося, певно, ого!го!го! «Але пізніше вона стала для мене таким інструментом, через який можна вилити свою душу». Про фінансові справи у Церкві. І прозорість ту, яку має Церква за кордоном. В Україні поки що прагне, бо й держава не зовсім у грошах як скло. І про паломницький туризм.

…Баста! Час закінчився. Відірвати молодь від розмови було важкувато. Але всі розуміють, наскільки напружений графік у Блаженнішого. Як компенсація – ще раз стрітися!

Блаженніший Святослав того вечора був відвертий. Я б сказала, максимально відкритий. Чи коли питали про покликання, чи про екуменічний рух. Та й молодь старалася. Була активна і питаюча. Обраний спочатку режим спілкування через записки за мовчазної згоди переріс у дискусію. Молоді люди не боялися ані Блаженнішого, ані ректора, ані мікрофона, і питали про все. Оксанка ледве встигала по залу мотатися. Молодий предстоятель не давав повчань. Ні, і ще два рази ні! Він просто розказував, як то було. І є.  Як йому було бути аж цілий рік наймолодшим єпископом! Як йому є вже другий місяць «неприлично молоддым» предстоятелем!

...Дружину американського президента Клавдію Альту Тейлор Джонсон одна журналістка якось запитала, що є найперше у їхній родині за столом чи то обідом, чи вечерею. Пані Джонсон, із подивування відповіла, що найперше у їхній родині є молитва.

Чи може таким здивуванням похвалитися хоч одна українська перша леді?! А українська родина?! Очевидно, для Церкви, для Патріарха, для молоді роботи – непочатий край!