Читаючи останню книгу Оксани Забужко «І знову я влізаю в танк…», звернув увагу на доволі гостру її реакцію щодо Ліни Костенко. Йдеться не про те, що між ними були чи є якісь непорозуміння. Це не моя справа. Оксана Забужко фактично закликала пані Костенко написати спогади про те, «як це було насправді». Як все виглядало всередині «системи»: «… їй варто було б не "самашедші записки" зараз писати, а таки спогади, з відкритим заборолом. Це був би вчинок і це була б мужність». Йдеться тут про те, щоб люди, які в тій чи іншій мірі були частиною радянського істеблішменту розповіли нам, як все працювало: «…це був їхній "екзистенційний обов’язок", і перед країною теж, – відразу на початку незалежності це все проговорити. Про їхні стратегії співіснування з режимом, про тодішні практики й обставини. А в тих, хто входив до істеблішменту, - про співіснування з КҐБ». За її словами, «непроговореність» цих тем продовжує вік «радянському наративу». Такі ж питання, мені неодноразово доводилось чути стосовно інших людей, які в радянський час були частиною істеблішменту, але не схотіли розповісти, «як це все працювало». А, пишучи спогади, цілковито оминають цю тему.

Можливо, мені легше говорити, бо я прожив в СРСР всього лише 11 років. Встиг побути лише жовтенятком і піонером, та прогулятись кількома парадами. Але це не моя вина, що був на той час надто малим.

Розповідь про те «як це було» необхідна сьогодні не для того, щоб хтось каявся в чомусь чи відчував приниження. Це важливо для того, щоб розірвати «радянський наратив». Оксана Забужко згадувала про Ліну Костенко та Дмитра Павличка. Проте, цих імен може бути чимало. Мені особисто дуже важливим було б почути «як це було» в релігійному житті СРСР. Скільки тут може бути імен, я не знаю. Оскільки мені невідомо, скільки залишилось в живих відповідних кураторів з КГБ чи інших «уповноважених» в органах радянської влади, які опікали «релігійний напрямок». Мені, наприклад, доводилось чути легендарні історії про те, що може бути в архівах Ю. Решетила, колишнього уповноваженого Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР у Львівській області. Хоч, на жаль, невідомо (комусь, звісно, відомо) у кого ці записки є на сьогодні. І так далі, і тому подібне.

Однак, слава Богу, серед нас ще є представники Церкви, які брали участь у цій непростій «комунікації» з владою. На сьогодні в живих є ще низка архиєреїв, які розпочали свої церковні кар’єри ще за радянських часів. Але навряд чи митрополит Агафангел, наприклад, чи Онуфрій поділяться своїми спогадами про те «як це було». З тих архієреїв, які є в Київському Патріархаті лише Патріарх Філарет дуже добре знає те минуле. Він є одним із найстарших православних архієреїв на пострадянському просторі. Якщо навіть бігло поглянути на його церковну кар’єру, то стає зрозуміло, що він десятиліттями був одним з чільних представників церковно-державного радянського істеблішменту. Працював закордоном (а це вам не абищо). Сьогодні ніхто не сумнівається в його лояльності українському суспільству та не підозрює в проросійських симпатіях. Тому такі спогади навряд чи зашкодять його особі та авторитетові. Навпаки, розповідь «про те як це було» була б мужнім і важливим кроком по відношенню до нас, українців ХХІ століття. Які намагаються всіма силами, вже ціною кількох тисяч життів, розірвати той «радянський наратив». Люди повинні знати правду, і розповісти її це, перш за все, жест моральної відповідальності.

Я не хочу все «скидати» на одну особу. Важливими для цього розриву «радянського наративу» були б свідчення і менш важливих єрархів та священиків. В тому числі й тих, які перейшли з РПЦ в УГКЦ.

Не варто вважати мої слова якоюсь проросійською риторикою, яка спрямована проти Патріарха Філарета (з того боку, у свій час, справді звучало чимало звинувачень його у співпраці з КГБ). Оскільки розповідь про ті часи, це те, чого б в Московському Патріархаті насправді не хотіли б чути. На дослідженні радянського періоду церковно-державних відносин там лежить табу. Варто лише пригадати, як у свій час система розправилась із о. Глібом Якуніним, який підняв на гора цю тему. Бо система не змінилась. Було КГБ, стало ФСБ. Це й сам Патріарх Філарет чудово розуміє.

Такі спогади були б корисним і для релігійного життя в Україні загалом та для православної конфесії зокрема (для кожної з деномінацій). І тим паче, могли б сприяти оздоровленню самого Московського Патріархату в Росії та й Україні. Правда – зцілює. З іншого боку, такі спогади зняли б з порядку денного і низку конфліктних питань історії ХХ століття.