Блог Анатолія Бабинського_image

Блог Анатолія Бабинського

Дещо про Ostpolitik

08 квітня, 13:45
Дещо про Ostpolitik - фото 1
Ватиканською Ostpolitik цікавився давно. Не скажу, що великий фахівець, але пишучи дисертацію, яка частково торкалась цієї теми, всю можливу літературу на цю тему перечитав.

Історія УГКЦ в діаспорі 1960-70-х років позначена постійною боротьбою з нею. Як на мене, про те, що тоді українці були праві у своїй критиці, свідчить той нюанс, що у своїх мемуарах один з архітекторів тогочасної Ostpolitik кардинал Агостіно Казароллі оминув цю тему. Йому не було що сказати… Я розумію також, що завдяки цій політиці вдалось витягнути з ГУЛАГу Йосифа Сліпого і що сам він деякі моменти Ostpolitik сприймав позитивно. Але це радше її побічні ефекти, а не ключові цілі. Можна довго дискутувати щодо її витоків у глибині століть, але де її точно вже можна діагностувати, то це у першій половині ХІХ століття, в часи папи Григорія XVI, уварова і нікалая І. Тобто в часи т. зв. Священного союзу, коли на заході, а зокрема й католицьких колах, розвивається зачарування «загадочной русской душой».

В тундрі дуже добре розуміли всі політичні дивіденди, які можна було б зістригти від цього зачарування і навіть посилали сигнали про можливу єдність церков, оплачували «корисних ідіотів» — таких, як фон Баадер чи Луї Ботен і т.д. Щоб якось вирішити «польське», а заразом й «уніятське» питання, нікалай І навіть відвідав Рим. Далі Ostpolitik розкручувалась по спіралі, інколи вона давала збої, а також не всі папи в однаковій мірі її поділяли. Проте ідея порозуміння з тундрою вцілому стала idée fixe. А коли розпочався католицько-православний діалог, то запанувала думка, що тундра — це вікно у цілий православний світ і якщо домовитись з ними, то справа в кишені. Про це й нині говорять деякі прихильники цього корабельного курсу, а дехто навіть пропонує, щоб зустріч папи і патріарха тундри відбулась в Києві (це ще одне промовисте свідчення того наскільки далекими від реальності є ці люди…).

«Загадочная русская душа» вміло водила за ніс своїх залицяльників, дуже добре розуміючи, що партнери у Ватикані будуть триматись за будь-яку можливість і далі підтримувати стосунки. Інколи ці намагання доходили до асбурду: у 1971 році кардинал Казароллі відвідав москву, де підписав з ссср договір про нерозповсюдження атомної зброї (sic!). Проте найбільшою проблемою сучасної Ostpolitik (тут я говорю про сх. Європу, бо Китай це ще інша тема, хоч і схожа), це те, що вона не була переосмислена після 1989 року. Мабуть, у Ватикані були такі люди, які цього прагнули, але цього точно не хотіли в тундрі, а тому саме її запити визначали великою мірою порядок денний. А що хочуть за порєбріком, нам відомою. Тут ситуація схожа з ультиматумом щодо НАТО. І про це неодноразово заявляв іларіон алфєєв, відомство якого займається охороною «духовних рубєжєй родіни». На цьому й будувався увесь діалог з Ватиканом. Я розумію, що в тундрі є католики, хоч я особисто маю враження, що це досить специфічний католицизм, це таке собі «РКЦ МП», бо «дівку з села можна забрати, але село з дівки - ніколи». Можливо я й помиляюсь, але за останні 44 дні я не почув від них відмінної позиції від тієї, якої тримаються їхні політичні лідери. Їм страшно? А нам як?

Проблема в тому, що Ватикан не спромігся за всі ці роки розділити теми України і тундри. Керівництво Католицької Церкви має повне право дбати про католиків за порєбріком, але українські католики не повинні бути заручниками цього процесу. Те, що російські і українські файлики залишались в одній папочці після 1989 року, це вина Ватикану. І, повертаючись до Ostpolitik, слід сказати ще одну річ, це не просто хибна політика, — вона базована на ілюзіях. На ілюзії, що партнер бодай на якийсь відсоток щирий у своїх намірах. І коли кардинал Паролін говорить, що, на його думку, тундра і Україна можуть домовитись на взаємовигідних умовах, це лише чергове свідчення про існування таких ілюзій. Коли він говорить, що постачання зброї посилює ескалацію, то це ще одна ілюзія. Бо без цієї зброї ціла Україна стане суцільною Бучею. Один західний ватиканіст сказав, що ця обережність спричинена турботою про долю католиків в Україні, бо в умовах гіпотетичної тотальної окупації вони просто потраплять під каток. Свята наївність… Позиція Ватикану нас від цього гіпотетичного катка не врятувала б жодним чином.

Я розумію намагання багатьох нині пояснити і прояснити, що ж робить папа і чому він так робить, чому говорить так, як говорить. Багато людей в Україні вважають понтифіка моральним авторитетом світу, і таких людей в нашій державі більше, ніж самих католиків (східних чи західних). Хоч не хочу розуміти тих, хто одягає біле пальто і ароґантно (мовляв, дурненькі, ви нічого не розумієте) дивиться на наші волання про те, щоб папа врешті назвав зло по імені. Ми маємо право як вірні Католицької Церкви і волати, і критикувати. Я розумію принцип ватиканської дипломатії — impartiality, що є певна «стандартна» траєкторія дій в таких ситуаціях, градація позицій, хтось говорить жорсткіше, хтось мʼякше. Що треба не лише слухати, що папа говорить, але й звертати увагу на, умовно кажучи, титулки «L'Osservatore Romano», що папа не «капелан НАТО» і т.д. Коли у розпал ІІ Світової війни до Пія ХІІ звернулись американці з тим, щоб він прямо засудив Німеччину, то він сказав, що зробить це, але лише, засудивши одночасно й комунізм. А оскільки союзники не хотіли дратувати Сталіна, то цього не сталось. Пій ХІІ мав рацію, але всі ми знаємо, чим обернулось його мовчання. Його слова навряд чи врятували б євреїв і він точно не «Hitler’s Pope», як писав Корнвелл. Але він би зробив те, чого від нього очікував увесь світ і чого нині очікують від папи Франциска - бути моральним авторитетом світу. Розмитість позиції сьогодні — це як вибити табуретку з-під ніг самому собі. Католицька моральна теологія, яка, наприклад, дуже детальна і чітка у питаннях «нижче пояса», де все виміряно і вивірено до міліметра, де все названо чітко і «по імені», виявляється наскільки розмитою у таких питаннях, як холоднокровна війна, метою якої є винищення цілої нації і знищення країни? Кардинал Паролін подумав про те, як українським священикам потім проповідувати щодо інших тем? Їм повірять?

І на останок дещо про внутрішньо-українську кухню. Останніми днями мені неодноразово доволилось чути від братів з ПЦУ, мовляв, ну от Ватикан вас зрадив, гайда до нас:) Зауважу на це, що Ватикан — це не лише Ostpolitik і наша єдінсть з Римом базується не на стратегічному розрахунку, а має богословську основу. Ми можемо не погоджуватись з якимсь папою, гостро критикувати його (як це вже було з Павлом VI у 1970-х роках), але це не привід розривати з ним сопричастя. В цьому перевага політичної незалежності Святого Престолу — папа не є громадянином ні Італії, ні якогось іншого політичного утворення. А Католицька Церква не є «однією з» автокефальних Церков, як це собі інколи уявляють православні. В її рамках, так само як у Православʼї існують помісні церкви (і їх не 15, а десятки чи й сотні), хоч ця помісність і розуміється дещо відмінно. Звісно, якщо ватиканська швайцарська гвардія вторгнеться в Україну, то ми над цим подумаємо, але до того часу причин для розриву єдності немає. А щодо ниншініх внутрішніх суперечок ми подбаємо самі, і ця страшна війна, я вірю, буде добрим стимулом для переосмислення тієї ж Ostpolitik.

Останні новини

Вчора