Оскільки цей текст, мабуть, спровокує чимало реакцій, то спершу уточню деякі речі. Я особисто дуже б хотів, щоб зло було назване по імені і щоб папа відступив від звичної для Ватикану практики «беззсторонності» (impartiality) у військових конфліктах. Така позиція не є догматом чи аксіомою, яка прописана Євангелії. Зрештою про необхідність існування держави Ватикан Євангеліє мовчить також. Був час, коли його не було і, можливо, буде час, коли його не буде. Його існування в тій формі, яка є сьогодні, зумовлено історично. І зумовлене воно необхідністю забезпечити незалежність Римського престолу від будь-якої політичної влади і сили. Була знайдена ось така форма. Чи вона ідеальна? Звісно, що ні. Але поки іншої розвʼязки ще ніхто не придумав. Цей текст пишу лише для того, щоб вберегти нашу психіку від зайвих навантажень. І розуміння чому є так як є, може цьому допомогти. Це знову ж таки не означає, як я писав вище, що я берусь виправдовувати таку позицію. Також цей текст не про ідею XIII стації Хресної дороги, яка, на мою думку, була провальною. Виклад, звісно, доволі стислий і схематичний, по-іншому в такому форматі не вийде. Подекуди подаю наукові й популярні видання, які кожен може при нагоді почитати.

Мало хто нині усвідомлює, що протягом майже тисячі років сучасна центральна Італія була територією Папської держави. Держави, в якій папа був монархом, де було військо і всі інші прибамбаси. Звісно вона не могла б себе повноцінно захистити. В це військо часто йшли ті, хто сподівався, що ніхто не буде воювати проти держави, «президентом» якої є голова Католицької Церкви. І зрозуміло, що її безпека була можливою лише за підтримки сильних католицьких держав. Найпотужніший удар ця держава отримала після Французької революції, коли Наполеон взяв Рим. Протягом ХІХ століття ця папська держава ще проіснувала так-сяк завдяки Священному союзу Прусії, Австрії і Росії. Але вона не пережила il Risorgimento чи становлення Італії. Для Пія ІХ, який починав як ліберал і навіть впроваджував певні демократичні реформи в Папській державі, це була справжня дилема. Він сам був італійцем, як і всі управлінці Папської держави і перед лицем обʼєднання Італії йому треба було просто розірватись навпіл. Йому навіть пропонували очолити італійську державу, але це негативно позначилося б на Церкві і він відмовився від цієї ідеї. (Можете прочитати більше в David Kertzer «The Pope Who Would Be King»). Папська держава не мала шансів, не лише через обʼєднання Італії. Вона була немічна економічно, а зі священиків і кардиналів вийшли погані управлінці. Кажуть, що, коли папа Григорій ХVI дістався до Раю, то сказав св. Петру, що це виявилось дальше, ніж він думав. А апостол відповів, що треба було збудувати залізницю в Папській державі:) Все, чим могла похвалитись Папська держава на момент свого зникнення, це оперними театрами. Мистецтво понад усе.

Пій ІХ все це розумів. Але варто усвідомлювати, що він тримався за збереження політичної незалежності Папської держави не тому, що йому дуже хотілось бути світським монархом. Він добре розумів, що як тільки він стане громадянином Італії, то ті ж французи, а за ними й інші католицькі народи проголосять повну незалежність (щось на кшталт автокефалії) своїх помісних Церков від Рима, перетворяться на закриті на собі «національні» Церкви і втратять з уваги вселенський вимір Церкви. Він слушно вважав, що зберегти єдність Католицької Церкви можна лише тоді, коли папа не буде громадянином жодного політичного утворення, повʼязаного з тією чи іншою нацією. Тут власне важлива різниця з православними патріархами, кожен з яких є громадянином своєї держави і тому бажання автокефалії чи незалежності є цілком природними.

Папська держава впала у 1870 році, римські семінаристи готові були боронити останній бастіон в Римі, але папа відмовився, дозволивши лише один постріл в повітря, щоб не виглядало так, ніби вони здались без бою. Честь зберегли. Від того часу до 1929 року папи вважали себе «вʼязнями Ватикану» і через різні дипломатичні канали намагались вирішити свій статус після постання Італії. Йшлось про утворення суверенної міні-держави з вузькою смужкою до моря (нині, коли є вертольоти, цього вже, вочевидь, не треба). Слід сказати, що втрата земної влади зіграла на руку папству, яке завдяки цьому стало тим, чим ми його знаємо сьогодні. За Лева ХІІІ воно особливо набрало моральної ваги у світі. Папи також позбулись надмірного зовнішнього політичного впливу на свою діяльність. Оскільки раніше за гарантії безпеки з боку католицьких держав (і не тільки) їм доводилось миритись з правом вето на конклавах з боку католицьких монархів. Тут можна пригадати також, що після польського повстання у 1830 році папа Григорій ХVI в Енцикліці Cum primum присадив поляків, які підняли руку на російського царя (ще одна плата за безпеку…). Ви собі уявляєте як поляки «припухли» від такої заяви? На Перший Ватиканський собор вперше не запросили представників держав, що було потрактовано в європейських столицях як спробу відділити церкву від держави. Тоді було нечувано, що Церква намагається вицофатись з-під політичного впливу і стати суверенним гравцем. Але поступово це ставало реальністю. Ще одним важливим моментом цієї емансипації було бажання унезалежнити місцеві церкви від політичного тиску щодо питань віри і моралі, а щоб їх не звинувачували в якомусь зовнішньому політичному впливові, то римський центр мусів сам бути вільний від будь-якого політичного тиску. В наступні десятиліття цей простір свободи місцевих церков Рим намагався захистити через окремі конкордати з країнами.

Проте, вицофавшись з під впливу держав, папи гостріше стикнулись з питанням "балансування", щоб їх не звинуватили у тому, що папа це "капелан Австрії" чи якоїсь іншої держави. Перша світова війна стала справжнім випробуванням для папи Бенедикта ХV. Оскільки по різні сторони фронту опинились народи, які в однаковій мірі були йому дорогими. Саме в цей час кардинал Гаспарі запропонував принцип «безсторонності», якого мало б папство притримуватись у будь-якому конфлікті, не називати нікого дуже поганими словами, зберігаючи за собою можливість стати переговорним майданчиком для сторін конфлікту (хто хоче детальніше чит. John Pollard «Benedict XV: The Unknown Pope and the Pursuit of Peace» та Frank Coppa «The Life and Pontificate of Pope Pius XII»). Ця позиція повинна була також убезпечити незалежність і рівновіддаленість Риму від будь-яких політичних центрів впливу. В умовах тієї війни така позиція справді піднесла моральний авторитет Римського престолу.

Вже після війни у 1929 році за Папи Пія ІХ (до слова, найімовірніше автора відомої у нас фрази «Великого бажайте!») було укладено «Латеранські угоди», відповідно до яких постала нинішня держава Ватикан. Недалекі критики вбачають в цьому якусь любов Пія ХІ до Мусcоліні. Це хибна думка, бо Пій ХІ мав жорсткі стосунки з дуче і вже у 1931 році видав Енцикліку з критикою італійського фашизму Non abbiamo bisogno (детальніше читайте напр. David Kertzer «The Pope and Mussolini» чи Emma Fattorini «Hitler, Mussolini and the Vatican: Pope Pius XI»), а пізніше й німецького нацизму Mit brennender Sorge. Водночас папа Пій ХІ і його помічник кард. Евгеніо Пачеллі (майбутній Пій ХІІ) намагався через конкордати зберегти для церков в різних країнах гарантований простір свободи, особливо в умовах утвердження тоталітарних ідеологій.

Принципу «безсторонності» Рим намагався дотримуватись і під час Другої Світової війни, але це вже не було так просто. І цей епізод історії викликає нині дуже гострі дебати. Пій ХІІ був дипломатом до мозку кісток, його родина була причетна до багатолітніх перемовин, які привели до укладенні «Латеранських угод». Він точно не був прихильником нацизму, але його намагання діяти «тихо» коштують йому нині багато (в ці дні мені траплялись в стрічці згадки про книгу John Cornwell «Hitler’s Pope». Але люди, які це постять, вочевидь, не читали її. Бо там крім сенсаційного заголовку нічого сенсаційного немає. Хто б хотів розібратись в цьому періоді візьміть згадану вище книгу Frank Coppa «The Life and Pontificate of Pope Pius XII» чи Mark Reibling «The Church of Spies». Взагалі на цю тему літератури стільки, що можна втонути… Тепер відкрились архіви з цього періоду і досліджень буде ще більше). Дотримуючись принципу «безсторонності», Папа Пій ХІІ не називав сторін війни, а коли німці вторгались в інші країни, він лише висловлював свою підтримку тим, на кого напали і хто терпів від насильства. До прикладу, 20.X.1939 в Енцикліці Summi Pontificatus він писав про «Чорну годину», про дорогу йому Польщу, але не згадав німців і нацизм. І цієї лінії він дотримувався впродовж усієї війни.

Це все доволі стара історія. А як було з сучасними папами? Найближчим до нас і, мабуть найавторитетнішим, був Іван Павло ІІ. На його понтифікат припало чимало військових конфліктів і реагував він в тому ж самому дусі, що й його попередники. Таких епізодів було кілька, але тут пригадаю його реакції на різанину в Сребрениці. У 1995 році під час Angelus Іван Павло ІІ сказав: «Le notizie e le immagini che provengono dalla Bosnia, ed in particolare da Srebrenica e da Zepa, testimoniano quanto l'Europa e l'umanità siano sprofondate ancor più nell'abisso dell'abiezione. Nessuna causa, nessun progetto possono giustificare azioni e metodi così barbari: sono crimini contro l'umanità! Come vorrei che la mia parola, il mio affetto e la mia preghiera giungessero fino a quei fratelli ed a quelle sorelle, rigettati sulla strada dell'esodo nella più estrema miseria! Supplico tutti gli uomini di buona volontà di continuare senza stancarsi a soccorrere quelle martoriate popolazioni. Ciò che si sta consumando sotto gli occhi del mondo intero costituisce una disfatta della civiltà. Questi delitti rimarranno come uno dei capitoli più tristi della storia dell'Europa. Voglia Dio toccare i cuori ed illuminare gli spiriti smarriti!» Як бачите, папа засуджує страшні злочини, називає це поразкою цивілізації, але не говорить про слона в посудній крамниці… сербів. У 1997 році, відвідуючи Сараєво, він назвав це місто «містом мучеником», яке «пошрамоване лютою, божевільною «логікою» смерти, розбрату і нищення». І знову ні слова про винуватців.

Я думаю, що висновків щодо теперішніх заяв і жестів папи Франциска писати не треба. Єдине що зазначу, то це те, що не варто їх відразу з опалу виводити з прихованої «проросійськості» понтифіка. Дехто пише навтіь про путінські мільярди у Банку Ватикану. Їх не існує, як і самого Банку Ватикану:) Є Інститут релігійних справ, щорічні фінансові звіти якого можна знайти в мережі. Звісно, багато елементів Ostpolitik, які стосуються взаємин Рима і Москви, про які я писав раніше, варті осуду і критики. Але необхідно також розуміти давню логіку поведінки римських єпископів в умовах воєн. Чи вона має продовжуватись і не зазнавати змін? Я гадаю, що ні. Це не Євангеліє, і не євангельська позиція, я переконаний. Тим паче, цей підхід Ватикану Москва вдало інструменталізує в своїх інтересах. Та й війни бувають різні! Тому нам варто говорити про це голосно. Бо як ми не будемо артикулювати чітко своєї позиції, то на нас ніхто уваги звертати не буде. Але варто це робити таки зі знанням справи.