Церква й скарби «Переяслава»
«Чиновники ховаються за «церковну парасольку», — каже Сергій Кролевець. — Вони прибрали непокірних людей iз керівництва музеїв, а церквою прикривають привласнення землі й взяття під контроль музейних колекцій. Мовляв, «церкві потрібне приміщення». Церкву спокусили грошима й обіцянками і вивели на манівці».
Як «служителі культу» і чиновники хитрують із законом, відбираючи в народу вікове культурне надбання
Одну з кращих колекцій Національного історико–етнографічного заповідника «Переяслав» викидали цього року з приміщення саме в Страсний четвер. Бо на Великдень батюшка запланував відслужити там всеношну. Адже приміщення будувалося як Михайлівська церква. І це природно, що в церкві мають відбуватися богослужіння, а не розміщуватися музейні експозиції. Утім упродовж чотирьох років, що Московський патріархат претендує на козацьку церкву святого Михайла, він так і не спромігся, згідно з чинним законодавством України, забезпечити музей іншим приміщенням. Тепер унікальна колекція розкішного старовинного одягу і килимів Середньої Наддніпрянщини, що має світову цінність, опинилася у непристосованій будівлі і переважно недоступна для відвідувачів. Чому ж церковну структуру, що «відділена від держави», не спинила дирекція Національного заповідника та Міністерство культури України?
Директор Національного заповідника «Переяслав» Віктор Ткаченко таки виступив із протестом. Він наполіг, щоб колекцію перенесли принаймні до церковної трапезної, що поряд iз Михайлівською церквою: там сухо і підтримується температурний режим. Однак і ту будівлю церковники захотіли отримати відразу. І за кілька тижнів бунтівного директора... звільнили «згори». Насправді тяганина з переданням Михайлівської церкви Московському патріархатові і, відповідно, зі зміною непокірного керівництва, тривала вже кілька років. У 2007–му міністр культури в уряді Віктора Януковича Юрій Богуцький видав постанову про спільне з церковною структурою користування приміщенням Михайлівської церкви. Утім головний хранитель заповідника не погодилася, щоб у приміщенні зі стародавнім одягом палили свічки. Міністр Богуцький видав тоді наказ про тимчасове припинення своєї постанови — «у зв'язку з реставраційними роботами». А наприкінці березня цього року нинішній міністр культури Михайло Кулиняк відновив постанову про «спільне користування». 10 травня 2010 року Віктора Ткаченка звільнили з посади директора, а 12 травня призначили Павла Довгошию. За кілька днів він видав наказ: винести із трапезної колекцію Музею одягу. З підвалу ж дзвіниці до недобудованого сараю, де немає не те що стелажів, а навіть опалення і сигналізації, перенесли 30–тисячну колекцію Музею археології. «У трудовій написали, що мене звільнили у зв'язку з невиконанням умов контракту. Чого я не виконав — мені не пояснили», — розповідає «УМ» Віктор Ткаченко. Утім він не перший, кого незаконно звільнили з посади директора багатого на «антикваріат» Переяславського заповідника. У 2007–му хитрощами усунули з посади засновника й багаторічного очільника заповідника, Героя України, харизматичного Михайла Сікорського. Розповідає голова Всеукраїнської асоціації музеїв, колишній директор Національного Києво–Печерського історико–культурного заповідника Сергій Кролевець: «Марина Громова, нині призначена директором Києво–Печерського заповідника, тоді була заступником голови Державної служби з питань національної культурної спадщини. 7 жовтня 2007 року вона приїхала в Переяслав і вимагала від Сікорського передачі приміщення Музею одягу Середньої Наддніпрянщини під діючий храм. Річ у тiм, що в Переяславі три діючі храми належали на той час Київському патріархатові і лише два — Московському. І необхідно було «вирівняти» статистику, адже віруючих у нас рахують чомусь за кількістю парафій. А Михайло Іванович відмовився виселяти музей. Його ж, літню людину, впродовж кількох годин не випускали з кабінету, вимагаючи підписати наказ. Він під психологічним тиском у відчаї кинув їм заяву про звільнення на ім'я міністра Богуцького. Така заява дійсна впродовж місяця. То Громова підробила там дату, дописавши дві палички до римської цифри: X на XII, і цифру 2 перед 7. І вийшло вже не 7 жовтня, а 27 грудня. Хоча 27 грудня міністром був уже Василь Вовкун. І на підставі цього підробленого документа Вовкун у січні 2008 року підписав наказ про звільнення Сікорського». До речі, незадовго до того Михайло Сікорський домігся передачі заповіднику земель колишньої військової частини. Чим не ласий шматок для «розбазарювання»? Помилку виправили, шановану людину перепросили. Але відтоді Сікорський — «почесний директор заповідника». На директорську ж посаду оголосили відкритий конкурс, що тривав місяць, і обрали Віктора Ткаченка. Однак перед цим кілька днів директором заповідника побув Павло Довгошия. І відразу «заслужив» недовіру колективу, а Переяслав–Хмельницька міськрада 4 лютого 2008 року прийняла рішення, що призначення його генеральним директором заповідника «Переяслав» є «неправомірним з юридичної та моральної точок зору». Тепер же пан Довгошия став директором без ніякого конкурсу. І що ж? 15 листопада цього року оприлюднено відкритий лист колективу Національного історико–етнографічного заповідника «Переяслав», науковців та краєзнавців Переяславщини до Президента України, уряду, Верховної Ради й широкої громадськості з приводу безчинств нового директора. 14 грудня на сесії міськради прийнято одноголосно рішення про висловлення недовіри Довгошиї, враховуючи призначення на посаду в обхід чинного законодавства та брак фахової підготовки. Пан Довгошия за освітою — учитель початкових класів, друга освіта — економічна. Вченого звання не має, з історією і етнографією «не дружить», керував міським осередком Партії зелених та «захищав права споживачів». Згодом він став заступником голови Переяслав–Хмельницької міськради. І ось її рішення від 17 серпня 2007 року: «Висловити недовіру заступнику міського голови з питань діяльності виконавчих органів влади Довгошиї П.О. та рекомендувати міському голові Якименку П.О. звільнити Довгошию з займаної посади». Як пояснюють переяславці, недовіра виникла, зокрема, через незаконні оборудки з землею. Тепер же, за час директорування пана Довгошия в музеї здійснено два підпали і викрадено цінні експонати. З посад звільнено чимало досвідчених працівників, натомість приймаються, за висловом переяславців, «підозрілі особи». Сам Павло Довгошия відмовився прокоментувати «УМ» ситуацію в заповіднику. Та й працівникам забороняє спілкуватися з пресою. Не всі музейники готові відкрито протестувати проти беззаконня, адже побоюються втратити роботу. Дехто сподівається пересидіти — може, їх особисто ніхто не зачепить? Свого часу Михайло Сікорський зібрав у своєму дітищі–заповіднику півмільйона одиниць експонатів. І це тоді, коли загальна кількість усього музейного фонду України — 12 мільйонів одиниць збереження. Але в «Переяславі» далеко не всі фондосховища обладнані відповідною сигналізацією. «В основному фонді заповідника нині — 181 тисяча пам'яток, — розповідає головний хранитель фондів заповідника Лариса Годліна. — У нас немає комп'ютерного обліку, немає і програми для цього. Для облікової праці з експонатами потрібно, щоб до них був доступ. А їх нині складено в коробки, у непристосованих приміщеннях. Потрібне опалення, вентиляція, провітрювання». За словами голови Всеукраїнської асоціації музеїв Сергія Кролевця, в Україні немає загальної бази обліку музейних експонатів. Хоча є закон, що передбачає Єдиний музейний фонд. Але в кожному окремому музеї облік експонатів здійснюється залежно від можливостей закладу. Так, у Києво–Печерській лаврі після зміни керівництва звільняють фахових працівників фондів, натомість беруть особу, яка... відбула трирічний термін у тюрмі за підробку золотих речей. «Музейні предмети нині представляють чималий інтерес, — наголошує пан Кролевець. — Можливо, через такі кадрові призначення хтось підбирається до музейних колекцій». До речі, новий директор Переяславського заповідника зініціював від імені Міністерства культури і туризму «комплексну перевірку фондово–облікової документації». Згідно з розпорядженням заступника директора з питань обліку і музейних цінностей НІЕЗ «Переяслав» Ірини Татькової було скопійовано й винесено за межі заповідника описи експонатів, які зберігають у музейних приміщеннях. А що ж церква? Невже не прагне нагадати людям про заповіді християнського вчення? «На території ансамблю Михайлівської церкви є ще Музей архітектури Давнього Переяслава, над залишками Михайлівської церкви ХІ століття, — розповідає директор Музею археології заповідника «Переяслав» Людмила Набок. — У 1979 році ми цю пам'ятку накрили павільйоном і пристосували для огляду. Там можна оглянути шиферну й мозаїчну підлогу та стародавню кераміку. Археологи переважно засипають землею відкопані пам'ятки, а от переяславські музейники першими на теренах України музеєфікували залишки споруд часів Київської держави». Однак церковники і цю пам'ятку запраглися привласнити. Збили з музейного — не церковного! — приміщення замок, поставили свій. Самі водять екскурсії і беруть за це гроші. «Чиновники ховаються за «церковну парасольку», — каже Сергій Кролевець. — Вони прибрали непокірних людей iз керівництва музеїв, а церквою прикривають привласнення землі й взяття під контроль музейних колекцій. Мовляв, «церкві потрібне приміщення». Церкву спокусили грошима й обіцянками і вивели на манівці».Підробка документів
Оборудки з землею
Церкву спокусили
Ярослава МУЗИЧЕНКО
