Церква жінок

10 квітня, 14:41
Церква жінок - фото 1
Ці дивовижні відвідини відбулися під час моєї останньої подорожі до Риму. Я показував друзям вічне місто перед дорогою до Умбрії – як не дивно, дуже люблю ці короткі незабутні екскурсії Римом, коли завжди знаходиш для себе щось нове й важливе – й дорогою до Форуму зупинився перепочити біля чергового прекрасного фонтану. Про римські фонтани можна було би написати не один текст і не одну книжку, але цього разу я звернув увагу не на фонтан, а на храм поруч – не дуже великий, але не схожий на інші римські церкви.

Джерело: Збруч

Віталій Портников

Так, це був він – храм святих Сергія і Вакха, кафедральний собор Української греко-католицької церкви у Римі. До цих відвідин я хіба що читав про нього і, якщо бути відвертим, уявляв його пишним римським собором, а не маленькою мармуровою церквою між інших будівель невеличкої П’яцца-делла-Мадонна-дей-Монті. Але, звісно, справа була не у пишності, а у славі – від давніх митрополитів й аж до Йосифа Сліпого цей невеличкий храм був головним осередком української духовної присутності у Римі. Й так, він також був втрачений, як неодноразово втрачалася сама Україна. Митрополит Йосиф після свого звільнення зі сталінського концентраційного табору зробив повернення цього храму українській громаді однією з важливих справ свого життя. І вже тому ця випадкова зустріч із церквою була для мене такою знаковою.

Але не тільки тому. Я зайшов у храм – там якраз йшла служба – й зі здивуванням помітив, що її учасницями були самі жінки, здебільшого середнього віку, натруджені й віддані. Який неймовірний образ української Італії – подумав я. Жінки, що важко працюють, допомагають своїм родинам, вибудовують сімейний добробут – і не забувають про цю тиху молитву у знаменитій церкві.

Але це був інший образ, інший знак – просто я його тоді ще не розгледів. До війни залишалося тільки чотири місяці. Пройдуть у тривогах й сподіваннях жовтень, листопад, грудень, січень – і вже наприкінці лютого вся Європа почне перетворюватися на церкву українських жінок. Мільйони жінок із малечею будуть перетинати українські кордони, рятуватися від війни, бомбардувань, чужих танків на дорогах, від вбивць і ґвалтівників у російському однострої…

І кожного разу, коли буду чути новини про український порятунок, кожного разу, коли буду приходити на львівський вокзал, кожного разу, коли будуть говорити про новий мільйон українських біженців, я буду згадувати ту церкву у Римі, тих жінок у молитві. Й думати: скільки тепер таких церков по всьому світу, скільки тепер таких жінок, скільки тепер скорботи й сподівання у кожному храмі.

І знати: не випадково я прийшов сюди, до маленького храму між Колізеєм і Форумом. Хтось не хотів, щоб того сонячного римського дня я думав про далеке минуле. Хтось хотів показати мені майбутнє – близьке майбутнє, у якому всі ми опинимося незабаром. Але ж показав мені не майбутнє війни з її жахами, трагедіями й поневіряннями, а майбутнє материнського серця у маленькому римському храмі. Показав стомлені очі жінок, що вдивляються у заспокійливі очі Богородиці.

А цей світ очей, цей спокій, ця віра, ця відданість, ця невтомність і є тим, що оберігає життя воїна й перемагає бездонний морок.