Кожна людина може задати Церкві легітимне питання: скажіть мені чи ви мене любите, так якби Христос мене полюбив? Церква тут розуміється як спільнота людей зібраних однією ієрархією, а також як поодинокі послідовники Ісуса Христа, які в більшій чи меншій мірі свідомі власної приналежності до Тіла Христового.

Таке питання, я, як греко-католик, ставлю до своєї Церкви і до інших Церков і це нормально, що я, як простий християнин, хочу перевірити на скільки Церкви наслідують Христа. Я теж творю Церкву і відповідальність теж моя.

Зараз у світі пишеться дуже багато про гріхи християн і про гріхи Церков. Питання дуже актуальне в Римо-Католицькій Церкві, яка таким чином очищується від гріха. Колись про таку категорію як «гріх Церкви» не можна було писати.

Застановлявся неодноразово я над взаємовідносинами між Київською і Римською Церквами і моя критика поведінки Церков була і залишається суворою. На жаль, існує церковна гординя, яка не дозволяє частині духовенства побачити себе серед грішників і за це стверджую, що в практиці, в Церквах, зміни такі малі, що їх ще не можна окреслити, як значне позитивне зрушення. Але надія є!

Нині, я відважуюся поставити запитання Українській Православній Церкві Московського Патріархату – чи Ти, Київська Церкво Христова, любиш мене українського греко-католика? Чи Ти любиш мою Церкву? Чи Ти готова мене сприйняти таким Божим чадом, яким я є?

Це питання досить гостре, але я не можу його не ставити, оскільки від років чуюся не свобідним у спілкуванні із багатьма представниками УПЦ (МП). Зразу скажу, що маю декількох друзів, приналежних до цієї Церкви – одні з них, на жаль, одне приватно говорять, друге в структурі – ніби вони роздвоєні особистості, другі зовсім відкриті до свого ближнього, якого віроісповідання не був би він, але з цієї причини живуть на маргінесах своєї Церкви.

Питання кількагранне. Мене цікавить офіційне ставлення УПЦ (МП) до мене, як до греко-католика, і до моєї Церкви. Теж мене цікавить ставлення УПЦ (МП) до інших релігійних конфесій України.

Мене турбує, що в історії було багато моментів прикрих непорозумінь між українськими нащадками колись єдиної Київської Церкви і найгірше, що донині немає очищення спільної пам’яті і взаємного прощення між розділеними Церквами. А оскільки немає такого християнського погляду на свою історію, то й майбутність буде такою ж як минуле. Нинішні непорозуміння і ненависть оправдуються грішними діями наших предків у минулих століттях і проектуються з подвійною силою у майбутність, «щоб придумувати приводи для гріхів». Ми не можемо змінити минулого і треба «минуле залишити Богові», як писав Вацлав Гринєвич. А от на майбутнє ми маємо безпосередній вплив, ба навіть Господь питатиме нас за наші дії, кожного в міру своєї відповідальності.

Із таких причин, хочу звернути увагу і поставити ще інші запитання, які зводяться ж до того першого: «Чи Ви, митрополите Володимире, Главо УПЦ (МП), мене любите Любов’ю Христовою»? Якщо так, то, де і коли я можу її відчути, залишаючись собою, грішним греко-католиком, який себе ідентифікує «православним у сопричасті із Римською Церквою»? Чому Ви мене, дитину Київської Церкви, відкидаєте, ображаєте… і це, де і коли тільки можете? (Очевидно, що тут Його Блаженство – це для мене символ всієї Церкви, бо ж він її Предстоятель і тим самим Глава і Батько. Я його в жодному разі особисто не оскаржую).

Деякі симптоми дуже промовисті. Ось вони:

– В запрошенні паном Януковичем патріарха Кирила на молитву в день інавгурації його Президентства Україною був порушений фундаментальний принцип – пошани до віровизнання власних громадян. Не цікавить особиста орієнтація пана Януковича, – турбує співпраця УПЦ (МП) із селективною національною чи імперською політикою, для винищування і тим самим понижування інших співгромадян. Мені це автоматично пригадує час «Львівського собору» 1946 р., зорганізованого РПЦ на замовлення НКВД, як це тепер доказано архівними документами. («Документи однозначно свідчать, що Львівський “собор” 1946 року був псевдо церковним зібранням» / http://www.ugcc.org.ua/news_single.0.html?&tx_ttnews[pS]=1263070174&tx_ttnews[tt_news]=2452&tx_ttnews[backPid]=200&cHash=d99babaf81).

– Мене цікавить: чи УПЦ (МП) вважає нормальним таке не безневинне запрошення і приїзд Його Святості Патріарха Кирила до Києва на інавгурацію? Чи УПЦ (МП) могла сказати: «Ні, вибачте, але ми служимо своїм чадам, українському народові, ми хочемо, щоб всі вони, без винятку, розуміли нашу мову і наші знаки, ми не хочемо, щоб політичні непорозуміння стримували когось приходити до наших храмів; для того, щоб наше свідчення було бездоганним, ми просимо Патріарха не приїжджати з нагоди інавгурації Президента, бо в нас вже розроблена прийнятна для всіх схема спільної молитви за ново вибраного Президента. І очевидно, перед вибором: чи нам молитися ізольовано чи спільно із всіма іншими представниками релігійних спільнот України, – ми вибираємо спільну молитву, бо вона миліша Господеві і краще сприяє єдності народу.

– Потім, 25 березня 2010 р., появилося «Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви до Президента України» (http://www.ugcc.org.ua/1149.0.html). Я з одного боку вітаю суспільно-політичну відвагу своїх єпископів, але з іншого питаю себе: чи Христос, будучи відкинутим так повівся б в цій ситуації? Де є українські християнські політики і суспільні діячі, приналежні до УГКЦ та інших «Церков-не-церков»? Чи їх зовсім немає в політичних партіях при владі, зокрема в Партії Регіонів? Це їхня місія – плекати суспільну думку і врешті-решт звернути Президенту увагу. Якщо цього не сталося – це відповідальність тих Церков, які надто клерикально центровані, щоб дбайливо й цілеспрямовано працювати над вихованням кваліфікованих і сміливих християнських політиків та, за допомогою постійно діючих програм і фінансів, вирощувати суспільно-політичну зрілість своїх мирян. Такого самого роду звернення, підписане 14 травня 2010 р. Патріархом Київським і всієї Руси-України, Філаретом, від імені Священного Синоду Української Православної Церкви Київського Патріархату («Лист Священного Синоду до Президента В. Януковича» / http://www.cerkva.info/uk/documents/13-documents/350-lyst-v-janukovichu.html).

– Однак зовсім несподівано для мене, наївного ідеаліста, появилася 29 квітня 2010 р., за подачою Прес-Служби УПЦ (МП), непідписана стаття «29.04.2010. Киев. Униаты ждут ответа от Президента и пугают власть» на офіційному сайті Української Православної Церкви (http://www.pravoslavye.org.ua/index.php?r_type=news&action=fullinfo&id=32005). Цей прямий «гарячий» напад, виражений словами: «Но униаты привыкли лезть во все щели и быть в каждой бочке затычкой». Я зразу скажу, що й греко-католики не без гріха, можуть і помилитися, але чи це є привід для Церкви Христової, в лиці УПЦ (МП) через анонімний лист на їхню Церкву нападати? Звертаю увагу, що на першій сторінці сайту написано: «По благословению Предстоятеля УПЦ Блаженнейшего Митрополита Киевского и всея Украины Владимира». Там теж цитата, вибрана самим Блаженнішим: «“Блаженны миротворцы, ибо они будут наречены сынами Божиими (Мф. 5: 9)”». Чи можна знати, хто написав і хто благословив напад на інших християн із сторони УПЦ ПМ? Хто несе відповідальність за таку «миротворчу діяльність»?

– Такі тенденції свідчать дуже ясно, як багато ще нашим Церквам треба рости, щоб стати відображенням Христового Тіла. Однак, єдине, що на мою думку, мало б бути очевидним у відношеннях між різними християнськими громадами – канонічними і ні, – це те, що їхні моральні та етичні основи не дозволяють їм не сприймати своїх сусідів інакше, ніж згідно того, як останні самі себе ідентифікують.

– Мене цікавить, чому така поважна Церква, як УПЦ (МП) (яку я шаную і люблю), після того, що вже доказано документами її співпраця із НКВД для ліквідації Греко-Католицької Церкви в 1946 роках, не те що не перепросилася, а навіть не зробила свого колективного іспиту совісти. Відомий «Ответ Митрополита Кирилла Синоду УГКЦ по поводу 60-летия Львовского собора» із 1 серпня 2008 р. і його слово «абсурдными выглядят попытки возложить даже часть ответственности за гонения против греко-католиков на Русскую Православную Церковь и призывать ее к какому-либо “покаянню” за то, чего она не совершала» є не-християнським (=поганським, зверхнім, гордим, несправедливим) зверненням на тлі «голої правди», яка світить з документів НКВД.

Хочу подякувати відомому американському богослову George Weigel, який, 25 травня 2010 р., написав статтю на подібну тему під заголовком «Storm Clouds in Ukraine», в поважному американському журналі «First Things»  (http://www.firstthings.com/onthesquare/2010/05/storm-clouds-in-ukraine). Ця стаття була поштовхом для мене написати про свої відчуття і подати свій аналіз на скільки Христові Церкви в Україні свідчать про Христа? На скільки між ними, українськими християнами, панує Любов? Бо не обдурюймо себе, не вмиваймо собі рук, українські християни, ми перші відповідальні за нинішню ситуацію в Україні. Ми не зуміли ділами милосердя і любові наслідувати нашого Господа, Ісуса Христа, ані внутрі наших Церков, ані між собою і ми такий поділ запроектували на наше суспільство. Очистьмо наші гнилі церковні стайні, покаймося, і тоді наше слово буде сіллю для нашої української землі.