Чому так важко зрозуміти, що Ватикан думає про Україну

Джон Л. Аллен-молодший

Дата публікації 18 травня 2022 року

Плутанина є настільки виразною, що нещодавно чотири видатні католицькі автори, які вважалися прихильниками Папи Франциска, написали довгу статтю, в якій відзначають, що Російська Православна Церква заявляє, що Ватикан є її союзником у конфлікті, і наполягають на тому, що понтифік повинен ясно висловити позицію Ватикану. Серед співавторів був Массімо Фаджолі з Університету Вілланова, один із ярих захисників Папи Франциска в Сполучених Штатах.

Здивування є зрозумілим, оскільки папські заяви, здається, майже навмисно розраховані на те, щоб змушувати людей здогадуватися. 2 травня Франциск дав інтерв’ю італійській газеті Corriere della Sera, в якому в тому ж самому дусі звинуватив главу Російської Православної Церкви Патріарха Московського Кирила в тому, що він є «вівтарником» Путіна, але також припустив, що конфлікт, можливо, почався через «гавкіт НАТО у двері Росії». Франциска зазнимкували, коли він цілує український прапор із Бучі, місця імовірних військових злочинів, але він не називає «Росію» чи «Путіна» агресорами.

Очевидно, що Ватикан проти війни, у тому сенсі, що він завжди виступає проти застосування сили для вирішення міжнародних суперечок. Він також виступає за створення гуманітарних коридорів, щоб цивільні могли втекти від бойових дій, і є прихильником політики прийняття біженців, які тікають від конфлікту.

Поза тим, однак, залишаються незрозумілими кілька критичних моментів:

• Кого Ватикан звинувачує у конфлікті? Чи визнає він легітимними інтереси безпеки Росії, чи вважає його переважно неспровокованою загарбницькою війною?
• Чи підтримує Ватикан агресивні економічні санкції, запроваджені більшістю західних держав проти Росії?
• Чи погоджується Ватикан з діагнозом Російської Православної Церкви, що Путін є захисником традиційних християнських цінностей, як вдома, так і за кордоном?
• Чи підтримує Ватикан спроби озброїти Україну, як легітимне вираження права на самооборону, яке визнається католицьким соціальним вченням, чи розглядає поспіх із поставкою зброї Україні як засіб до ескалації конфлікту?
• Чи хотів би Ватикан, щоб Україна поступилася контролем над Донбасом, чи іншими частинами Східної України з російськомовним населенням задля припинення війни, чи бачить це як неминучу прелюдію до більш широкого конфлікту?
• Що Ватикан думає про розширення НАТО, особливо щодо прохання Фінляндії та Швеції про негайний вступ?

Якщо хтось вважає, що у нього є остаточні відповіді на ці запитання, я буду радий їх почути.

Чому ж тоді Ватикану так важко дати пряму відповідь? Три пояснення напрошуються самі собою.

Перш за все, серед визначальних рис епохи Франциска є те, що він є першим неєвропейським понтифіком за останні століття, а отже, він нічим не зобов’язаний західним державам. На початку здавалося, що він має більше спільного з Путіним, ніж з будь-яким західним лідером, включно з опозицією до будь-якого розширення конфлікту в Сирії.

Репутація Франциска як того, хто не належить до жодної партії, відіграла важливу роль у його здатності відкривати двері у багатьох геополітичних ситуаціях, і вона також є важливою в екуменічному контексті, особливо у відносинах із православними. Як результат, це є більш-менш стандартна установка його понтифікату — протистояти занадто тісному ототожненню себе із Західною політикою, а на даний момент для Західних урядів найбільшим пріоритетом є спротив війні Путіна в Україні. У той же час є також велика частина світу, включаючи Китай, де Франциск вклав багато свого політичного капіталу, намагаючись покращити відносини.

По-друге, є екуменічний вимір. Після Другого Ватиканського Собору сучасні понтифіки присвятили себе пошукам єдності між християнами, і в цих зусиллях найбільш плідним був діалог з православними. Зрештою, розкол між Сходом і Заходом був першопочатковою християнською схизмою, і зрозуміло, що папи від св. Івана XXIII і далі надавали пріоритету діалогу з православними.

У православному світі Константинополь втішається теоретичною першістю як «перший серед рівних», але дійсність є такою, що Російська Православна Церква має найбільше грошей і найбільше вірних, а це означає, що жодне екуменічне примирення з православними не буде можливим без росіян. Проте є також низка православних, які критикують фактичне благословення війни Кирилом, течію, яку хоче визнати Ватикан, але, щоб це не виглядало як підтримка однієї із сторін у внутрішньому православному конфлікті.

По-третє, є політика сьогоднішньої ситуації. Правда полягає в тому, що хоч особисто Франциск може насторожено ставитися до конфлікту в Україні, він не обов’язково хоче, щоб його вважали тим, хто підтримує політичні сили, які очолюють опозицію.

В Італії найголоснішим критиком озброєння українців на даний момент є Маттео Сальвіні, лідер анти-іммігрантської та популістської партії «Леґа». На вихідних до нього приєднався колишній прем'єр-міністр Сільвіо Берлусконі, який стверджував, що Путін є великим державним діячем і що Італія повинна радше сидіти з ним за столом переговорів, а не посилати зброю. Берлусконі представляє бренд неоконсервативних цінностей, які є не зовсім в дусі цього папства, не кажучи вже про його сумнозвісну репутацію «бунга-бунга» вакханалій за участю молодих повій.

У США голос опозиції підтримки України лунає від про-Трампівського крила консервативного руху, яке не є прихильником понтифікату Франциска на багатьох інших фронтах. У Франції права популістка Марін Ле Пен була провідною фігурою, яка виступала за більш пропутінську позицію.

Іншими словами, навіть якщо Франциск вважає, що Росія має причину для конфлікту з Україною, він може вагатися у тому, щоб його сприймали як того, хто підтримує осіб, явно ворожих до більшої частини його соціального та політичного порядку денного.

Навпаки, власний бренд популізму Франциска може привести його до ототожнення себе з низовими антивоєнними настроями навіть у країнах, де політичне керівництво є виразно проукраїнським. В Італії уряд прем’єр-міністра Маріо Драґі та більша частина істеблішменту країни налаштовані проти Путіна, але останні опитування показують, що більшість простих італійців виступають проти відправлення зброї Україні та продовження війни. Можливо, Франциск не бажає виразно схвалювати таку думку, але, ймовірно, він також і не хоче відмовлятися від неї.

Ніщо з цього не може виправдати позицію Ватикану щодо України, яка видається хиткою. Але це може допомогти пояснити, чому виглядає, що позицію Франциска так важко визначити в той час, коли так багато інших міжнародних діячів вишикувалися або з одного або з іншого боку.

Відповідь на ці запитання від Луїджі Аккатолі

Переклад з англійської спеціально для РІСУ Тараса Курильця