Київська богословська традиція, або « Київське Християнство» – напрямок досліджень який систематично почали розпрацьовувати десятиліття тому в УГКЦ. Його ціль – зрозуміти якою є ідентичність християнства на Українських землях. Розуміння того ким ми є і що привносимо в світове християнство – річ необхідна, адже Українська церковна традиція не лише знаходиться в безперервному взаємообміні з західними і східними сусідами, але й зазнала спроби руйнації з боку церкви Московської.

Пошуки Київської Традиції, слава Богу, справа до якої долучаються не лише греко-католики, а й православні українці. Приклад такого пошуку – книга Дарії Морозової «Покажи Мені Людину: Антропологія Антіохійської Школи та її спадщина у Київській Традиції».

Давня Антіохія для пані Дарії місто де грецька філософська традиція гармонійно поєднана з біблійною культурою близького Сходу, місто «на межі світів», місто примирення протилежностей у якому завжди намагаються знайти «серединний шлях».

Характеристикою «Антіохійського богословя» стає образ міста представлений вище, а не чіткі територіальні або часові рамки. Тому кожен хто шукає «богословя золотої середини» – «антіохієць» по духу, навіть якщо сам того не знає. «Антіохійське» бачення людини змальоване як наріжне для сучасної богословської думки, а водночас маргіналізоване через панування в православному світі одностороннього, спіритуалістичного, «Олександрійського» підходу. Попри те прослідковується хоч і підзабутий але міцний звязок «Київської Церкви» з Антіохійським осередком в історичному та духовному контексті.

Створення концепції «антіохійського богословя золотої середини» та його питомого звязку з Києвом дозволяє без конфлікту та на рівних, запроваджувати паралельні до загальнопоширених на сьогодні в православній церкві «олександрійських» наративів, на основі традиційності та давності обидвох підходів, та більш того – питомості для Київської традиції саме «антіохійського» типу богословствування.

Осмілюсь сказати, що книгу пані Дарії можна назвати одним з перших спроб створення богословської ідентичності Православної Церкви України. Період формування ідентичності є найбільш вразливим та схильним до крайнощів, адже необхідно увиразнити себе відділившись від інших, тому цілком природно, що деякі грані нової концепції будуть потребувати уточнення та відкалібрування.

Одним з викликів є ототожнення «золотої середини» з «антіохійською школою» і здається лише з нею. «Антіохійці» виступають ніби ланками золотого ланцюга православного вчення напнутого серед прірви єретичних крайнощів. В подальшому, можливо, «антіохійські риси» вдасться розпізнати і в інших богословських « школах» , що розширить горизонти «Київської традиції».

Написана захопливо і захоплено книга «Покажи мені Людину» є закликом до дії не лише по назві а і по суті. Вірю, що серед її читачів знайдуться ті, що долучать свої голоси до української мелодії з антіохійським корінням, намагаючись пригадати, яким є, а навіть яким має бути «Київське
християнство».