Не буду вдаватися в аналіз різних течій консерватизму, їх багато.

Натомість хотів би запропонувати погляд на консерватизм, який спростовує вищеописаний міф про нього.

Для мене суттю консерватизму є турбота про збереження усього, що сприяє функціонуванню і розвиткові суспільств, держав.

Тому консерватизм не спішить із змінами чи революціями. Вони необхідні, якщо цього вимагає благо суспільств і держав.

Тому, коли постають питання змін, реформ, розробка і застосування державних політик, які мали б провадити до майбутнього чи долати минуле (часті заклики прогресистів), для консерватора ключовим питанням є: «що варто обирати, щоб суспільство стабільно розвивалося і зберігало те, що власне цей розвиток гарантує?». А таке питання вимагає розуміння суспільства і чинників, завдяки яким суспільство може осягнути сталого розвитку (модний термін кінця ХХ століття).

Для консерватора є очевидним, що гідність людини, сакральність сім’ї, пошана до досягнень попередніх поколінь, утвердження місцевого самоврядування, збереження довкілля, свобода віросповідання, інші класичні свободи – це те, що є природним для існування суспільств і базою для їхнього розвитку. Тут в основі є антропологічна візія, в якій людина є індивідуумом, але не атомізованим, який перебуває в гонитві за власним щастям і для якого свобода це в основному т.зв. «негативна свобода» (свобода від перешкод і бар’єрів), а який природно закорінений в сім’ю, місцевість і довкілля. В них він соціалізується і навчається відповідальності. А оскільки відповідальність без свободи не можлива, то в цьому середовищі людина вчиться, що «негативна свобода», якщо не поєднана з «позитивною свободою» (вільно ставити цілі і осягати їх, бажано цілі достойні вибору), то така негативна свобода (її особливо просувають ліво-ліберальні кола) дуже швидко веде до сваволі, диктату (як не парадоксально) або ж до абсурду. У ліво-ліберальному порядку денному часто звучить теза звільнення чи визволення від різного роду обмежень людини та перешкод для неї. Тут з’являються тези звільнення від патріархальної сім’ї чи морального вчення, чи релігії, чи від природи як довкілля, чи як рух в пост-людську/трансгуманну реальність або ж в класичну пост-правду…

Тож для консерватора ключове питання – це не збереження минулого задля минулого, не традиція задля традиції, а радше пошук нормативності. Це питання про збереження суспільства і гарантію його розвитку, який утвердить, а не послабить гідність (а звідси - права) людини, її сім’ю, підприємливість, самоуправління і місцеве самоврядування, довкілля і економічний розвиток… Це питання про благо індивідуальне і спільне, яке не вимірюється в першу чергу утилітарними чи прогресистськими КРІ.

Така моя версія консерватизму… можна дискутувати.