Демон з очима Врубеля

Андрій ШЕСТАКОВ. — "Україна молода", 30 квітня 2010 року

Містика, романтика і «київський період» у долі великого художника

29 квітня Національний заповідник «Софія Київська» презентував у музеї «Кирилівська церква» проект, темою якого стало сакральне мистецтво у творчості Михайла Врубеля. Проект покликаний прослідкувати генезис розвитку творчості Врубеля. На тлі монументальних розписів Кирилівської церкви відбулася електронна презентація сакральних творів Врубеля, оригінали яких зберігаються у колекціях різних музеїв Росії та України — третьяковської галереї (м. Москва), Державного російського музею та Всеросійського музею ім. О.С. Пушкіна (м. Санкт–Петербург), ФГУК Державний історико–художній та літературний музей–заповідник «Абрамцево» (м. Москва), Київського музею російського мистецтва та ін. Але янголи і богородиці — тільки один бік творчості видатного митця, внутрішніх демонів він теж вивів на світ божий своїх полотен.

Картина за циліндр

Михайло Олександрович народився в Омську в 1856 році. У трирічному віці втратив маму, а чотири роки потому його батько, офіцер, який брав участь у Кримській кампанії і став військовим юристом, одружився вдруге. Служба, часті переїзди. Закінчивши одеську рішельєвську гімназію, 1874 року Михайло вступає на юридичний факультет Петербурзького університету. Але залишається геть байдужим до юридичних наук, захоплюється філософією Канта, закохується в оперних актрис, заробляє репетиторством. І багато малює.

По закінченні університету і коротенької вимушеної служби 1880 року Врубель вступає в Академію мистецтв. Із легковажного студента він перетворюється на фаната своєї справи, і з 1882 року він — найбільш відзначуваний учень відомого професора Павла Чистякова. Чистяков рекомендує його як здібного майстра композиції визначному київському меценату та історику мистецтв, професору Адріану Вікторовичу Прахову, експерту в галузі давньоруського мистецтва, який тоді керував реставрацією древніх церков і фресок у Києві, курирував розписи Володимирського собору. Так починається один із найцікавіших етапів життя Врубеля — «київський період» (1884—1889 рр.).

Перша значна монументальна робота Врубеля у Києві — фреска «Зішестя Святого Духа на апостолів» (1885) на хорах Кирилівської церкви, яка розміщувалася на території лікарні для душевнохворих. Мистецтвознавці навряд чи дійдуть згоди — що є більш цінним у цій церкві: сам храм та збережений у ньому давньоруський живопис XII сторіччя чи ікони й розписи, виконані Врубелем. Він показав чудове «відчуття стіни», навчився працювати широкими кольоровими плямами, як давні майстри.

У київський період Врубель веде типово богемне життя. Не лише в малюнку, а й в одязі Михайло передусім цінував вишуканість. Якщо бруднилися манжети, він купував нову сорочку, не сумуючи, що таким чином зостався без обіду. Він заборгував пралі, двірнику, але вранці вмивався парфумами, виливаючи іноді в миску цілий флакон. Віддавав свої картини за копійки, щоб придбати зайвий циліндр, краватку, пару білих рукавичок.

На межі фантазії

У душі він залишався підлітком, принаймні в тому, що стосується жінок. Із перших же днів у Києві він багато б віддав за прихильність дружини професора Емілії Львівни Прахової, досвідченої і самовпевненої світської левиці, матері трьох­ дітей. Врешті роздратований Адріан Вікторович вигнав із дому художника. Утім справа була облаштована з великим тактом: Врубелю оплатили поїздку до Венеції, начебто для вивчення техніки мозаїки, необхідної для декорування Володимирського собору. З Італії він привіз готові ікони для Кирилівської церкви. Серед них — «Богоматір із немовлям», яку потім назвуть вершиною творчості молодого Врубеля. В образі Богородиці безпомилково впізнавалися риси Емілії Прахової. А образ немовляти–Христа став чудовим портретом її маленької дочки Олі.

По закінченні робіт у Кирилівській церкві не було й мови про поновлення роботи у Володимирському соборі. «Милостивий пане! — відповідали йому. — У ваших ескізах, виконаних з величезною майстерністю, занадто велике розходження із православним іконографічним каноном». Розпис собору доручили іншому художнику — Вікторові Васнєцову.

Сьогодні ж у Київському музеї російського мистецтва безцінним скарбом експозиції є ескізи нездійснених Врубелівських розписів Володимирського собору — «Надгробний плач», «Воскресіння» та «Ангел із кадилом і свічкою» (усі — 1887). А його картина «Дівчинка на фоні персидського килима» (1886) — один із незабутніх «символів» музею.

До Прахових його більше не кликали. Ось тоді відставленому іконописцю і прийшов зухвалий задум Демона. Риси у нового героя залишилися колишніми, жіночими. Але замість янгольської чистоти Врубель тепер писав на обличчі брутальну чуттєвість і лукавство... Власне, з картин «Демон, що летить» (1889) і «Голова Демона на фоні гір» (1890) і починається «популярний» Врубель. А у 1890 році у Москві ним написані «Демон, що сидить», «Демон скинутий» і створені ілюстрації до ювілейного видання творів Лєрмонтова. Сам художник стверджував, що його Демон — не втілене зло, він «уособлює вічну боротьбу та сум’яття людського духу». Адже «Демон» (Даймонеон) грецькою — «душа». І він же став для Врубеля фатальним образом, що уярмив свого творця.

Передбачити незбагненне

У Петербурзі стали подейкувати про одержимість художника дияволом і ...хутко скуповувати його роботи. Врубель увійшов у моду. Однак і після цього він залишається «майстром для вузького кола». Прикметними є обставини врубелівського «дебюту» 1896 року на нижегородській промисловій виставці. Тоді Сава Мамонтов перетворив скандал із його панно «Мікула Селянинович і Вольга» на бенефіс художника. Тоді ж для особняка С. Т. Морозова він виконує скульптурну групу на сюжет опери Д. Мейербера «Роберт–Диявол». У цій композиції обличчя героя, якого намагається згубити Князь Темряви, набуває... портретних рис самого автора...

У 1890 році Врубель їде до Петербурга писати декорації до постановки приватної опери Мамонтова «Ґензель та Ґретель» (замість Костянтина Коровіна, який захворів). Тут співала Надія Іванівна Забела, улюблена співачка Римського–Корсакова. І художник — емоційний, живий — пропав, розчинився у ній! Він став її «стилістом»: вигадував їй грим та вбрання, одягав перед спектаклем. Врубелю було сорок, Забелі — двадцять вісім, коли вони одружилися в Женеві. Потім подорожували по Швейцарії, Італії, Греції. Повернулися до Харкова, де збиралися ставити оперу «Демон» і вона мала співати Тамару.

Костюм, зачіска, грим, вигадані ним для дружини, були пречудові... Дуже скоро Надію Забелу стали називати «корсаковською співачкою»: спеціально під неї ставились опери «Псковитянка», «Майська ніч», «Снігуронька», «Моцарт і Сальєрі», «Казка про царя Салтана». В останній вона співала Царівну–Лебідь. І стала персонажем однойменної картини Врубеля.

На якийсь час Михайло зробився зов­сім щасливою людиною. І навіть біля постелі вмираючого батька він шуткував, замовляв до обіду шампанське. Однак йому, хто так втікав від реальності, доля жор­стоко помстилася. На п’ятому році сімейного життя, у вересні 1901 року, у Врубелів народився син. У Савочки були материні блакитні очі і... потворна заяча губа. Впавши у розпач, Врубель знову писав Демона. Він стояв біля мольберта по 20 годин поспіль! Одного разу художник знайшов те, що шукав: у вогнистому, хворому погляді Демона читалося горде небажання змиритися з поразкою. Художник навіть не одразу зрозумів, що ці очі він бачить у дзеркалі... Надалі на виставці «Світ мистецтва» полотно «Демон скинутий» викликало справжню сенсацію!

У 1901 році в художника виявили ознаки душевного розладу, погіршився зір... А незабаром наступила і розв’язка: консиліум на чолі з професором Бєхтєрєвим порекомендував помістити Врубеля до психіатричної лікарні до професора Сербського. Він вийшов звідти через рік — зламаний, випалений зсередини, та все ж майже одужавши... Але не пройшло й місяця, як Савочка помер — від звичайнісінької застуди.

Оточення навіть із якимось полегшенням сприйняло звістку про психічну хворобу Врубеля: це якось пояснювало його «дивацтва», його прихильність до демонічної теми. «Присудом» звучали слова з біблійного Ієзекііля: «Від краси твоєї загордувало серце твоє, від марнославства твого ти згубив мудрість твою; за те повергну тебе...» Рівною мірою вони стосуються і Демона, і самого Михайла Врубеля.

...За вісім наступних років найкраще йому жилося у московській клініці професора Федора Усольцева. Тут йому дозволено було малювати. Його творчість (за словами Усольцева — «могутня й тривка») не змогла понівечити навіть його страшна хвороба. Він марив про Робесп’єра, який присудив його до розстрілу... Але малюнки з–під його олівця виходили світлі та спокійні, сповнені найвищої майстерності... У період просвітлення він створив портрет професора. Останній його твір — портрет Валерія Брюсова. Однак таких робіт Врубель залишив небагато: у 1904 році він почав втрачати зір. Художник так і не довідався про тріумфальний успіх у Росії та Європі того самого «Світу мистецтва», у перших виставках якого брав участь. Період його хвороби виявився в російській історії, в тому числі культурній, напрочуд насичений подіями. Врубель, продовжуючи існувати, рано був виключений із культурного середовища свого часу і вже за життя відійшов у легенду.

В останній рік, вже у петербурзькій клініці, він каже, що втомився жити, і свідомо стоїть годинами напіводягненим біля відкритої кватирки. Відомості про те, що його обрано академіком, ніскілечки його не схвилювали. У лютому 1910 року в нього відкрилося запалення легенів, і 1 квітня художника не стало.