Діджиталізація по-православному або чому (не)можлива онлайн-євхаристія
У березні 2020 року, коли в Україні почали діяти карантинні обмеження, ніхто достеменно не знав скільки часу вони триватимуть. Щоб вберегти своїх вірян та не залишити їх без духовної поживи, чимало конфесій скористались інноваційними технологіями для трансляції богослужіння, а соціальними мережами – для проповіді. Однак постала ще одна проблема – уділення Таїнств, а саме Причастя. Щоб позбавити вірян «євхаристійного голоду» двоє священників із ПЦУ у травні 2020 року здійснили онлайн-причастя, що згодом викликало бурхливу реакцію серед кліру різних конфесій. А вже через рік було видано книжку «Феномен онлайн-причастя. Рефлексії. Полеміка. Перспективи» (Київ: Фонд пам’яті Блаженнішого митрополита Володимира, 2021) за редакцією Дмитра Горєвого та Тетяни Деркач з благословення Високопреосвященнішого Олександра, митрополита Переяславського і Вишневського ПЦУ.
Ця книга – збірка статей, що стали частиною дискусії щодо можливості взагалі та необхідності зокрема онлайн-причастя. У виданні представлено позиції духовенства православних конфесій, а також світських осіб на окреслену проблему. Книга чітко структурована на 9 розділів. Перших 5 розділів – це окремі тексти-судження щодо взаємозв’язку сакрального та віртуального. Шостий розділ – богословська полеміка між Андрієм Кураєвим (РПЦ) та Агафангелом Пашковським (РПЦЗ(А)). У сьомому розділі містяться коментарі представників РПЦ та УПЦ (МП). У восьмому розділі представлені розпорядчі документи Священного Синоду ПЦУ та Священного Синоду РПЦ, прийнятті у зв’язку з пандемією коронавірусної хвороби. У останньому розділі редактори видання Д. Горєвой та Т. Деркач роздумують про майбутнє Церкви. Автори статей міркують над особливостями таїнства Євхаристії, звертаються до історії християнства, полемізують над необхідністю онлайн-богослужінь, порушують проблему протестантизації православ’я, а також побоюються нівелювання ролі священника в результаті синтезу віртуального та сакрального тощо.
Одиничний випадок, що мав місце серед священнослужителів ПЦУ, викликав жваві дискусії та обговорення, став причиною критики та відвертого блюзнірства зі сторони опонентів (кліру УПЦ (МП), РПЦ) та іронії зі сторони співслужителів. Такі негативні реакції і в українському релігійному середовищі, і поза ним мають свій позитивний наслідок – початок дискусії, яку і так уже надто довго відкладали. У сучасному світі Церква не може не «оновлювати свого обличчя», бо закостенілість дії та відкидання будь-якої інновації лише посилюють прірву між людиною і Церквою. Я не кажу, що містком до порозуміння має стати переведення церковних Таїнств у онлайн-форму, але конструктивний діалог, відкрита дискусія, перш за все з вірянами, лише сприятимуть утвердження авторитету Церкви. Пандемічний період роз’ятрив чимало ран на тілі Церкви, але як вдало висловився з цього приводу о. Кирило Говорун «пандемія створила потужний імпульс для процесів катарсису та емансипації всередині українських Церков» [с. 99].
У книзі «Феномен онлайн-причастя. Рефлексії. Полеміка. Перспективи» бракує голосу власне вірян, які взяли участь у онлайн-причасті. Цікаві їхні відчуття та враження від отриманого досвіду – від сприйняття самої ідеї до її втілення. Чому це важливо? Бо в ході аналізу статей книги виникає відчуття священноцентризму. Попри те, що кожен з духовенства, думки яких представлені у збірці, порушує питання Літургії, спільності, важливості Таїнств для пастви, все ж переважає укоріненість у доктринальний фундаменталізм. Як відомо «під лежачий камінь вода не тече», тому сподіватись на збільшення числа православних християн, лояльне ставлення до ПЦУ з боку громадянських інституцій та суспільства, налагодження діалогу з молоддю без поступу, в тому числі інноваційного, не варто. Інше питання, на якому власне і повинні зосередитись православні священнослужителі – яким чином та за допомогою яких засобів ми можемо/повинні стати частиною сучасного діалогу?
Не можна забувати і про те, що віртуальна реальність уже давно стала частиною реального життя людей. Церква не здатна ампутувати цю частину, однак має змогу маркувати реальне та віртуальне для своїх вірян. Для цього і варто бути включеним у віртуальне середовище, перетворити його на майданчик для проповідництва, євангелізації, інформування щодо різних аспектів життя Церкви.
Час, в якому живемо, змінив наше уявлення про спільність, в тому числі й релігійну. Перед обличчям смерті усі рівні. Обмежений доступ до храмів змусив прийняти рішення про онлайн-літургію. Якщо до пандемічних часів вона була додатковою опцією з незначним охопленням вірян, то з березня 2020 року стала єдиноможливим способом бути включеними у традиційний ритуал. Люди з особливим благоговінням збирались біля комп’ютерних моніторів, екранів телевізорів заради спільності із священником, паствою, а відтак і з Богом. Коли перша хвиля пандемії минула і храми відчинились, то люди не припинили їх відвідувати уже безпосередньо, чого власне побоюються деякі автори текстів збірки. Навпаки, відбулась переоцінка розуміння фізично-духовної і лише духовної спільностей. Карантин, ізоляція, відсутність живого спілкування лише загострили потребу бути частиною спільноти.
Не варто забувати той факт, що вірус SARS-CoV-2, що спричиняє коронавірусну хворобу, зазнає мутацій. Вакцина, яка захищає від одного штаму, може виявитись безсилою проти іншого. Не виключено, що завтра чи через місяць обмеження стануть ще жорсткішими і церковні двері закриються не лише для вірян, але й священнослужителів. Що буде тоді? Де відбуватиметься Літургія? Як священники уділятимуть Таїнства?
Більше того, за кілька років Церкві доведеться стикнутись з питаннями трансгуманізму, штучного вирощування людських органів, дітей з пробірки, кіборгізації тощо. Вдавати, що цього не має, чи уникати цих проблем, — не вдасться. Напевно тоді питання онлайн-причастя вирішити буде найпростіше!?
Противники онлайн-причастя апелюють до історії християнства. Мовляв, перші християни жили також в складних умовах, проте не порушували обрядів, за кількома винятками, продиктованими обставинами.
Люди виходили з умов в яких перебували, тому християнська історія знає випадки дистанційного висвячення і хрещення піском. Сьогодні ми також маємо унікальні умови, підсилені глобалізаційними процесами, в яких досі не перебувало людство. Чому сучасні умови не варті нових прецедентів?
Зокрема, протоєрей ПЦУ Андрій Дудченко вважає, що «сучасні обставини не є такими критичними, щоби вважати за можливе освячувати дари онлайн. Храми відчинені, служби проводяться. Можливо, колись, справді в умовах смертельної небезпеки і фізичної віддаленості подібний вчинок стане виправданий…» [с. 105]. Виходить, що коронавірус, який за даними ВООЗ на початок грудня 2021 року забрав життя більше 5.5 млн людей по цілому світу, не є смертельно небезпечним, умови – не достатньо критичними, фізична віддаленість – не виправданою?!
Чи можливе православне aggiornamento?
Маємо усвідомити і прийняти, що світ уже ніколи не буде таким, як до пандемії спричиненої хворобою COVID-19. Нові досвіди дистанційного навчання, карантинних обмежень, соціального дистанціювання, онлайн-богослужіння допомогли і допомагають вберегти найважливіше – людське життя. Що стосується прийнятності онлайн-причастя в православній традиції вирішувати однозначно не мені. Проте хочу висновкувати наступне. Дискусії та позиції, представлені у збірці «Феномен онлайн-причастя. Рефлексії. Полеміка. Перспективи», насправді не про онлайн-причастя, а про проблему співвідношення традиції та інновації у православній релігійній практиці. А якщо бути точними, то відсутності інновації на користь традиції.
Інновації сучасного світу трансформують і доповнюють релігійну сферу. Якщо християнські догми залишаються усталеними, то форми релігійних практик уже набувають та набуватимуть інших виявів. Як кілька десятиліть тому православні християни не причащались щонеділі, лише 2-3 рази на рік. Але богословські дискусії на цю тему принесли зміну традиції. Гадаю, що розпочата тепер дискусія матиме позитивні наслідки, а наступний православний собор, можливо, навіть легітимізує онлайн-причастя.
Про авторку: Уляна Севастьянів, релігієзнавиця, кандидатка філософських наук, членкиня Майстерні Академічного Релігієзнавства
