Тетяна Деркач, своїм блогом «РОССИЙСКАЯ ЗАГАДКА: СОЮЗ "ЭМИГРАНТОВ" И "ВЫЖИВШИХ"», пробудила в мені думки які вже довший час дрімали в моїй голові і якими я би хотів поділися (хоч може хто і скаже не варто було :) ).

«Будьте досконалі як і Отець ваш небесний досконалий.» Як воно здебільшого буває, ми далеко від його істинного змісту, трактуємо слова Євангелія. Замість прагнення особистої досконалості, людина прагне ідеалу. Якби себе не почувала, наскільки гарною, сильною, розумною, багатою, можновладною не була, здебільшого все одно прагне чогось більшого. І так було завжди. Починаючи від тих перших, що жили в раю. Мали все. Не відчували браку ні в чому, а все ж захотіли уподібнитися ідеальному Богу і порушили Його слово. І на прикладі Адама та Єви, бачимо, що ось така жадоба досягнути ідеалізму будь-якою ціною, не провадить до надто добрих результатів.

За твердженням соціологів, подружжя по розрахунку здебільшого міцніші ніж шлюби по коханню. Певна річ, завжди є винятки є як різні розрахунки, так і різні закоханості, так і ті хто розраховує і ті хто кохає. Не йде мова, що любов - це зле, ні, кохання – це прекрасно, але воно має один великий недолік – воно робить людину сліпою у відношенні до об’єкта своєї пристрасті. Проходить певний час, в кого кілька тижнів, в кого місяців і стається майже по Євангелію: «і відкрилися в них очі». Як в тому «бородатому» анекдоті: «один молодий чоловік, що тільки-но одружився питає свого більше досвідченого приятеля:

-                     Слухай, а що таке подружжя?

-                     Ну як тобі пояснити – це бочка дьогтю, а зверху трохи меду.

-                     Я певно відкрив бочку не з тієї сторони.»

Так ось, коли в молодого подружжя відриваються очі, тоді приходить протверезіння: ой та ж він (вона) не такий ідеальний (не така ідеальна) як я собі про нього (неї) думав(ла) і тоді вони починають гадати та говорити: я думав в бочці мед, а там виявляється дьоготь.

Щоправда, створення міфу ідеалізму є далеко не завжди результатом ось такого щирого пошуку ідеального супутника в житті. Хоча спільного в таких міфах чимало.

Згадаймо образ ідеального українця яким його часто зображали різні письменники, художники. Ідеальний українець – це щирий, добродушний селянин, хлібороб, життєвим кредо якого є завдання догоджати своєму пану. Його можна запрягати замість вола та орати на ньому. Тобто ідеальний українець – це ідеальний раб. Якщо українець ідеальний раб то його ідеальний пан – це відповідно росіянин.  Що цікаво (хоч можливо, я й помиляюся), але здається образ такого ідеального українця-раба, більш притаманний Східній Україні, польське панство на Галичині в образі українця здебільшого бачило дикого, небезпечного, відсталого хлопа, потенційного опришка.

Що ж стосується створення ідеального міфу для сучасної Росії то там в дійсності все змішалось, виходить майже по Лєрмонтову:

«Змішались в купу коні, люди,

І залпи тисячі гармат

Злились в один протяжний рев».

Тут з однієї сторони - добрий, для декого і святий цар-батюшка, якого знищили погані більшовики, з іншої Ленін – більшовицький ідол як радянської, так і сучасної Росії, який всі ті вбивства спланував. Тут батько Сталін, на руках якось кров десятків мільйонів невинних людей, що відновив російську імперію яка тримала в страху половину світу, а там білогвардійці, ідеалізм до яких проявився в особливій пошані до особи Денікіна. З цього колишнього білогвардійського генерала радянський режим творив монстра (ради справедливості треба визнати у відношенні до України та українців він таким і був), а вже російсько-путінсько-православний режим, творить чергового святого патріота та урочисто перевозить його прах з США і зі всіма почестями ховає в Москві. З однієї сторони Російська Церква, християнство яке для багатьох символ неграмотних попів, здирників, церковників як зло і т.д., а з другої православ’я: о православ’я - це Росія,  хто не православний той не руський.

 В принципі, питання для чого сучасна російська ідеологія робить такі дивні спроби намагаючись поєднати не поєднане, надто не стоїть. Все впирається в прагнення створення чергової наддержави і відповідно надлюдини. При цьому вражає відсутність здорового глузду бачити очевидне, вчитися з історії не так далекої яка щиро підказує - нема нічого нового під сонцем, ви далеко не перші, вже були такі спроби. Ті, ваші попередники, хто пройшов цей шлях, уявляючи себе правителями наддержави, закінчили свій шлях у Нюрберзі, а зрештою, хіба міг бути інакший кінець для тих, хто вибрав ідеалом свого життя надлюдину, чий творець чи точніше автор, який придумав надлюдину, останніх одинадцять років свого життя провів в психлікарні з діагнозом ядерна шизофренія. Тому, коли сьогодні показово позірно-могутня Росія, прагне реанімувати і оправославнити Ніцше з його шизоїдною теорією, доводиться дивуватися тому, що так мало адекватних людей в цій країні тотальної брехні.

Вільно-невільно задаєшся питанням: для чого воно їм це потрібно? Невже не краще жити в нормальній процвітаючій країні, а не ходити з голим задом і тішитися з того, що твоя монстровидна держава наводить жах на половину планети? Хіба від того твоє власне життя стає краще? Чи: о та німці нас бояться, а американці такі тупі…. Певна річ, про тупість іншого народу можна говорити чимало, але якщо рахувати відносно кількості Нобелівських лауреатів то серед тупих американців Нобелівських лауреатів в двадцять разів більше ніж серед розумних руських. Так – це правда, німці бояться і ми бачимо яскраве свідчення цього по їхній реакції на сьогоднішню трагічну ситуацію в Україні, але чи від такого становища легше втішеному імперським міфом пересічному росіянину, який половину свого життя збирає дерев’яні рублі в надії придбати старе німецьке авто, що його той «перепуджений» німець давно викинув на смітник.

Певно, що ніхто не в силі заборонити росіянам жити в ілюзорному світі народження чергового Заратустри, але коли сторонні голоси вони не здатні розрізняти, нехай почують голос власного великого поета (ради справедливості треба визнати з африканським корінням), який намагався достукатись до ось таких осіб з браком здорового глузду чудовою казкою про Золоту рибку. Як гарно там все починалось, але закінчилось як і слід було чекати – біля розбитого корита.