Чи вартує в житті довіряти?

Коли йде мова про Україну та українців, особливо, останнім часом, постійно можна почути мову про те, що нам бракує довіри. Довіри до влади, до лідерів, один до одного.

Довіра йде паралельно до віри, і зневіра часто ототожнюється з втратою довіри та стану самоізоляції.

І чи справді довіра є тим, що приведе нас до добробуту, а недовіра є негативним явищем?

Тому проаналізуймо сенс довіри в нашому житті.

Довіра до релігій

Поняття віри ототожнюється переважно з релігійними почуттями, де людина шукає взаємозв’язок з Творцем, і часто шукає його через  молитву, спілкування, віровчення, релігійні течії. Переважно релігійна зневіра інших людей полягає  в кількох моментах: на особистому рівні є небажання сприйняти правду, коли людина не готова ані до покаяння, ані вдосконалити себе, або через викривлену інтерпретацію релігії через інших людей, особливо, коли ідеї про Творця є не стільки пошук і об’єктивна правда, скільки для неї важать особисті думки того чи іншого релігійного лідера, що часто мало-що мають спільного з реальністю, та в певний момент наступає втрата змісту. Як і в політиці чи в економіці, і в релігії велику шкоду можуть завдавати так-звані монополії на цінності та на “проголошення правди”, коли утворюється група осіб, що створюють собі зону комфорту, для яких не стільки спільний пошук правди є важливий, скільки суспільне становище, привілеї та влада. Це можна побачити, коли, замість того, щоб відкривати людям Божу Любов та красу творіння цього світу, то людину більше залякують страхами про гріх, який трактується як  недотримання певних норм, які колись хтось встановив. І ніхто пояснити реально не може, чому так, а не інакше. Хоча основним гріхом – це є брак любові та ненависть. Одного разу я сам себе запитав, вивчаючи богослов’я, чому ця наука настільки прекрасна і глибока, а на рівні суспільства та промоції чи на парохіяльних проповідях настільки мало розкривається, а більше “лякають” людей різними страхами та покараннями. Ці породжені страхи в релігійному світогляді переносяться в суспільне життя, що є основою для суспільного роздвоєння особистості, або соціальної шизофренії… тобто буцім-то вірю в одне, але на практиці роблю інше. Тому й деколи  виникає той парадокс, що  часто народи, що вважаються “консервативно-релігійними”,  відстають в економічному розвитку чи в політичній демократії, бо  індивідуальну ініціативу на особистому рівні та на рівні громад не схвалюють, а вважають, що суспільство йде правильним шляхом, якщо дотримується певних норм та настанов, що їм надають різного роду “авторитети”, які часто навіть не мають базової освіти в тих напрямках: їхні поради є більше певними "здогадками", а не професійним аналізом ситуації. Такий підхід у ментальності людей щодо віри в авторитетів часто використовують різні політичні пройдисвіти та популісти, чи і економічні корпорації, що у домовленості з релігійними  “авторитетами”, узаконюють свою владу та комфорт. Це можна спостерігати у багатьох державах в їхній історії та побудові їхнього ладу, особливо у країнах Середньої Азії. Нераз ті, хто пограбував свій же народ чи підкорив інших завдяки війську та нападу чи колонізації, то хоче тільки ті релігійні принципи, які б формували такий лад, щоб їхнє положення передавалося і їхнім нащадкам, а підкореним людям давали таку етику, щоб вони були чесними з “самопроголошеними та самоузаконеними розбійниками”, які не бажають, щоб люди вчинили з ними те ж, що вони самі робили перед тим їм же. Тому і створюються міфи про “канонічні території”, "канонічні єпархії", про обраність релігій чи «єдино-правильне» вчення, про чистоту національну і так далі. "vox populi, vox Dei' - популістам важливо, щоб саме вони були претендентами на те, що саме вони говорять від імені народу і є голосом народу. Хоча людей з народу не допускають до народної трибуни через різні ритуали, традиції, "соціальні фільтри", а  на практиці – це уміння захисту своїх інтересів та право на владу, тобто використовувати в особистих цілях ті блага, яке створює все суспільство. Але не це є найбільшою проблемою. Гіршим є те, що завдяки таким системам нівелюються справжні таланти людей, які не можуть себе реалізувати в таких “екосистемах життя”.  Різного роду таланти є закладені Творцем в кожній людині, які б вона мала реалізувати для гармонійного розвитку людства та практичного добробуту. Проте інновації не можуть бути реалізовані при владних монополіях, тому що будь-яка філософська, наукова чи технічна інновація потребує і зміни менеджменту та керівників. Інновація потребує того, щоб її реалізовував інноватор спільно зі своєю інтелектуальною командою, а не екс-керівники, що нічого в тому не розуміють, бо не видумали даного винаходу. Це як ситуація, щоб особа, яка керувала конями, то мала б керувати процесом виробництва автомобілів, але нічого не розуміючи в моторі чи електриці. Так формуються внутрішні чи зовнішні форми колоніалізму. Форми релігій для науки та суспільного життя мають дуже велике значення. Наприклад, Ізраїль має 14 млн. населення та більше 250 осіб,  що отримали премію Нобель за наукові досягнення, що змінили розвиток людства. І мусульмани, кількість яких біля 1 мільярду, лише декілька осіб-лауреатів премії Нобель, і це переважно в гуманітарних напрямках.  Дуже багато лідерів стали авторитетами завдяки вже існуючим лідерам, що їх же вибрали, але не вибрала громада чи народ. Така закрита система авторитетів не бажає інтелектуального та освіченого громадянства та організованих громад на місцях з простої причини: освічені вірні чи громадяни вимагали б, щоб і еліта в усіх напрямках працювала б над собою, навчалася та вдосконалювалася б.  А це вимагало б прозорі правила управління, використання фінансів, і, перш за все, відповідальність  за владу. Бо не раз занепад релігій чи конфесій не пов’язане з тим, що вони не є актуальні для суспільства, а тому, що їхні лідери не бажали працювати над собою і мати навколо себе сильних інтелектуальних людей, а віддавали більше перевагу різного роду підлабузникам, які втішали б їхнє особисте еґо, і таким чином, будували систему суцільного послуху, яка не має нічого спільного з реальною свободою, правами та обов’язками та узгодженою дисципліною вільних громадян, які будують таку систему відносин, у якій людина творчо розвивається та реалізовується, приносить користь і собі, і іншим.

Якщо проаналізувати чимало релігійних течій, то часто їх засновували люди, що мали галюцинації та різні психологічні відхилення, і не раз жили окремо від людей. Це було в історії усіх народів і в різних формах: від шаманів, жреців до пустельників. Навколишні люди вважали, що вони знають “щось”, а “що саме”, так ніхто до кінця і не розумів.  Їхні власні переконання будували певні забобони чи норми поведінки, які ставали державними релігіями, коли правителі, які не раз мали манію величі або і теж психологічні проблеми, приймали це як обов’язок для всіх і узаконювали на рівні царства.  Таким чином, не раз, викривлений, схиблений чи особистий світогляд одного з засновників тої чи іншої течії ставав загальною державною традицією для всіх, а інколи і примусом до виконання, що не має нічого спільного з глибокою вірою та пізнанням Бога. Царьки утримували навколо себе і “мудреців”, що мусіли різні вади чи примхи володаря впорядкувати їх, щоб донести підданим через глашатаїв. Часто це виконували різні астрологи, що зверталися аж до зірок, щоб у випадку, якщо щось не сталося так, як каже царьок, то на позиції зірок зіпхати усю вину. Ці міфи могли зупинити розвиток народів на століття та тисячоліття, а чимало народів ще досі не вийшли з “психологічних галюцинацій багатьох засновників різних течій”. Бо чимало царьків різного виду, що змонополізували релігії, створивши ще з 1700-тих років департаменти у справах релігій,  використовують їх для упокорення та для загального послуху своїх же громадян, не дають реальної релігійної свободи для людей та для інших народів, бо це веде до підривання комфорту певної касти, аристократів чи само-призначеного "дворянства", що використовує суспільні блага для особистих цілей. Володарі ставили навколо себе різного роду блазнів, що співали оди «глупоті людській, яку узаконювали», Така державна політика веде лише до одного – до атеїзму та до апатії людей до усіх релігій. Одна з версій каже, що екуменізм відбудеться тоді, коли усім людям буде байдуже до релігійних течій. З одного боку, людина не може не шукати і не хотіти зустрічі з Богом, бо це сенсом життя кожної свідомої людини, але цей пошук є неможливий без правди, бо…пізнай Істину, і вона визволить тебе…Тому людина, яка замикається лише в певній світоглядній консервативній чи релігійній традиції,  не є відкритою до правди та істини, до Бога і до діалогу з  Ним, тому що не визнає і Істину, а лише те, що скаже популістичний авторитет… а істина приходить і завдяки молитві, і науці, і свідомому дотриманні закону та норм, а одним з головних результатів істини – це визволення та свідома свобода.  Бо ж сенс життя людини – це постійне вдосконалення, праці над собою, пошуку істини завдяки усім методам, що Бог дав нам: молитва, наука, буденна праця, освіта… Можна навести приклад: чимало вірних в Україні люблять святих з 3-4 століття, про яких ходить багато легенд, але не знають про Митрополита Андрея Шептицького, що будував заводи, банки, утримував тисячі сиріт, виводив людей з алкоголізму та бідності через просвіту та науку. Це і різнить справжніх релігійних лідерів від псевдо-лідерів. Бо чимало лідерів релігійних течій не мають за мету проголошення правди, а правда передбачає мир та свободу, а більше створюють потребу в собі, сперечаючись з іншими про те, що взагалі ніхто доказати не може. Для них хаос  і відсутність конструктиву – це змога співпраці з іншими напрямками популістів…

Тому один з перших висновків для формування глибокої віри для вірних, для власної свободи та пошуку істини – не довіряй тим, хто хоче, щоб його слова були прийняті просто на віру. Справжня Церква завжди закликає своїх вірних до глибокого навчання кожного дня.

Політична сфера

Останнім часом все більше людей стають жертвами політичних популістів, а насправді, вони мають таку життєву позицію, цінності та світогляд, що самі хочуть стати жертвами. Політичні популісти, як і релігійні популісти, які не хочуть освічених вірних, не бажають мати свідомих ініціативних громадян, а більше стадо послушних овець, яких можна “стригти” скільки завгодно для повсякденного добробуту та  для фінансових заощаджень для своїх нащадків. А виборцям  в передвиборчий час пропонують швидкі рішення у стилі “казкових чудес”. Більшість людей є "обмануті", бо хочуть бути "обманутими", тому що не хочуть думати своєю головою і працювати над собою. Набагато легше шукати оправдання власної пасивності, аніж працювати над собою та реалізовувати себе.

Релігійна філософія несвідомих-неініціативних громадян, як овець, то дуже підходить для політичних популістів. Як казав Адам Сміт: парадокси життя - будь-яка вівця чи баран вважають пастуха генієм, а собаку захисником стада, хоча вони з'їдають всіх овець і використовують їх, аніж вовки, яких вважають злими, які їдять лише в час голоду.

Політичні популісти теж вимагають довіри до своїх “чудотворних ідей та ідеологій” і не люблять інакомислячих. Інакомислячі для них – це освічені люди, які бажають тверезо проаналізувати процеси чи їхні пропозиції. Тому політичні популісти, отримавши владу найперше руйнують освітню систему, подаючи дітям та підліткам такий викривлений світогляд, щоб мати зманіпульованих майбутніх громадян. Ці факти зразу можна побачити на державному фінансуванню, коли держава знаходить мільярдні фінанси для будівництва футбольних стадіонів, де можна отримати емоції натовпу та випити пива, але закриває сільські школи та “не має” дешевих кредитів для молоді для їхніх інноваційних старт-апів. Держава краще буде утримувати різні “псевдо-академії наук”, в яких працюють повністю контрольовані професори, яким вона надала різні звання, щоб змонополізувати виховну систему та не дозволити “інакомислія”, за яке тебе можуть зварити в “псевдо-експертному кип’ятку наукових світил”, як за часів Івана Грозного…

Популісти є професійними маніпуляторами довіри людей, і бажають її отримати, тому що мають кримінальне мислення: для них довірливий виборець – це лох (сленд з часів перестройки, що означає: Личность, Обманутая Хулиганами).  Політичні популісти часто є дуже розумними  та тверезомислячими людьми, хоча їхня поведінка нагадує клоунів, бо вони уміють відчувати основні інстинкти натовпу і реагувати на них. Тому науковці, які говорять правду, яку потребують усі, завжди програють у виборчих перегонах, тому що стараються дотримати закону і  норм етики. А популісти уміють обсміяти будь-яких науковців та справжніх духовних лідерів, щоб показати, що жити чесно, дотримуючись закону та норм – це жити бідно. Існуючі норми потрібно зруйнувати, і насадити тільки ті, які кажуть популісти.  Крім того, політичні популісти пропонують людям казкові ідеології, а сучасними словами, фейки, яким натовп вірить більше, бо не хоче думати своєю головою, а головою авторитета. Це і є  ціль політичних популістів: мати недумаючу отару довірливих виборчих овець.

Одна з характерних рис осіб, що підтримують популістів – це політична одержимість, коли вони не хочуть визнавати і бачити жодних альтернатив. «Політично-одержимі особи» - це вже діагноз для психіатрів, коли виборці готові оправдати будь-яке зло своїх популістичних провідників заради якихось майбутніх химерних цілей. Для них політичні ідеї стають релігією. Приклад комунізму є наявний: Лєнін і Сталін не змогли б знищити мільйони невинних людей, якщо б не мали груп підтримки та не об'єднали політичних божевільних у різні організації, що могли спокійно дивитися на смерті голодних дітей під час голодомору і репресій. Ця впорядкування «ідеологічних одержимих» передає свій результат через покоління, коли їхні нащадки готові повторювати ті ж злочини навіть через сотню років, що ми бачимо на прикладі сучасної війни в Україні. Нерозкаяння веде до повторення злочинів проти людства, особливо, коли «канонічні єрархи» допомагають оправдати дані злочини навіть завдяки трактуванню через християнську релігію, яку ті ж комуністи теж переслідували в минулих часах історії.

Інша характеристика політичних популістів, хоча і усіх інших популістів теж: вони уміло використовують цитати чи фігури осіб та людей, що мали важливе значення в історії, що те, що роблять вони сьогодні, це продовження великої справи інших людей.

Тому висновок для людей, що хочуть стати активними громадянами у політиці – не довіряй тим, хто голосно кричить і не чує вас. За словами митрополита Андрея, все, що сказано про вас і вирішено без вас, то проти вас.

Фінансовий популізм

Чимало людей не розуміють формування монетарної політики. Нерозуміння формуванню та обігу фінансів сприяє збагаченню кількох осіб, що контролюють фінансову систему в державі. Про  це буде окрема наступна стаття.

Але основний принцип бідності дуже простий – ми віддаємо, на основі довіри, наші кошти у користування іншим, які не бажають віддати їх, крадучи гроші через інфляцію, кредитну політику, неповернення вкладів, штучне банкрутство банків власниками тих же банків, бо вони надають кредити для своїх ще корпорацій. Наші кошти віддані на основі договору, хоча ще ні один власник банку не поніс реального покарання та не повернув кошти, а, в найкращому випадку, кримінальне покарання понесли фіктивні особи. А гроші були повернені з державного фонду гарантування вкладів, тобто наші податки частково були повернені тим же платникам податків.

Характерна риса для усіх популістів - це фінансові махінації. Вони не дотримуються взятих на себе зобов'язань і уміють уникати фінансових зобов'язань. Рідко повертають борги та маніпулюють фактами та домовленостями. Вони є споживачами. В непростих та спірних ситуаціях завжди залишають і "кидають фінансово" людей, що їм вірили і довіряли. Особисті інтереси набагато важливіші, аніж знаходження компромісу. І кошти ставлять вище, аніж дружбу та людські стосунки. Вони уміють "імітувати" стосунки, вивчаючи людей і шукаючи слабинки в характері чи в ситуаціях. Переважно, в присутності інших, то говорять позитивно про них, а, якщо їх немає, то висміюють та зневажають. Мають зверхність у поведінці. При обговоренні їхніх помилок чи зобов'язань переходять у наступ. Вони дуже люблять комфорт і все планують, щоб усі дії були в межах або лише покращували повсякденний комфорт. Тому можуть закликати усіх до ощадності, але на індивідуальному рівні не відмовляють собі у жодній звичці. Прикладом є різного роду секти у Києві, що збирають цілі стадіони людей, переважно тих, хто зголоднів після СССр за релігією, викачують з них гроші і передають в різні фінансові піраміди, де гроші зникають, але люди продовжують іти. Або різного роду старовинні місця, де процвітає шалений бізнес, навколо тих церков маса бідних людей, а з воріт виїжджають броньовані лексуси та мерси ціною по мільйону доларів, в яких сидять ці псевдо-авторитети.

Популісти уміють досягнути фінансової цілі: а саме, жити за чужий рахунок.

Тому, перша порада у фінансовому житті для досягненню власного добробуту – не довіряй,  а й провіряй.

Медіа та інформаційна політика

Основними маніпуляторами світогляду людей є сучасні медіа, які діють за кількома принципами: існує тільки та новина, про яку сказали медіа. Якщо про щось не говориться, то це не існує. Крім того, часто світ дивиться на цінності через світогляд засновників медіа або через замовну інформацію. Це дуже впливає на тих, хто не любить думати своєю головою та не працює над самовдосконаленням.

Особливо політика телевізора є продуктивною в сусідній країні, коли цей телевізор відзеркалює рівень свідомості…що  замість того, щоб побудувати собі хату, доглядати сад, поремонтувати вулиці, то краще взяти автомат і нести свої “шизофренічні ідеї” в інші краї, то отримувати підтримку навіть серед представників деяких релігійних течій.

Колись голосними прикладами медіа були глашатаї, що голосно кричали точку зору короля і царька, а згодом і зомбування людей через церкви в системі "царя храни"...і корітеся і послушайтеся..

Голосу народу ніхто з влади чути не хотів... ані правди, ані критики..ще з часів Йоанна Предтечі.

Тому, перша порада для формування особистої об’єктивної точки зору – не довіряй тим, хто не чує тебе.

Як вийти з того стану?

Насправді, довіра може мати роль не тільки позитивну, але і негативну. Тому недовіра є життєво-потрібна і також корисна.

Особисто зустрічав “популістів” та людей, що використовують довіру інших у різних сферах: від релігійної до політичної та економічної. Популісти різних рівнів мають ті ж самі методи та методику відносин з іншими людьми.

Всі вони мають спільні характеристики. Одна з них полягає в тому, щоб сприйняти їхні слова “на віру”, тобто довіряти безмежно їхнім словам. Вони придумують собі якийсь месіанізм, де вашим ідеям немає місця. Перша характеристика - це означає мінімум писемних угод та юридичних домовленостей між ними та партнерами чи підлеглими. Для популістів завжди потрібні максимальні маневри у інтерпретації їхньої точки зору чи колишніх слів та домовленостей, особливо тоді, коли їм не потрібні колишні партнери чи люди. Вони уміють побудувати концепцію власного авторитету, бо результатом є вигідне становище у суспільстві та комфорт у житті. Переважно популісти не вірять в ті принципи, що  говорять іншим. Проте, коли йдеться лише про їхні інтереси, то все дуже ретельно вивчають, і "на принцип усної довіри" не зважають. Для них є важливим мати осіб, які не думають своєю головою, а лише певними гаслами популістів, тому що це означає і фінансові надходження, якими популісти можуть користуватися на власний розсуд заради ідеї, не несучи жодної відповідальності. Розмови про майбутнє суспільне благо, соціальну державу, про щось далеке є гарно-складеними казками, бо приносять добробут їм вже сьогодні.

Популісти крадуть основне у людях – це їхній час життя, який ніхто не може повернути. Вони уміло перекидають обіцянки з дня на день, і роблячи людей винуватими, якщо щось не було реалізоване, мотивуючи, що недостатньо повірили в дані ідеї, або що їхній час ще не настав, або, що витрати на повсякденне життя та утримання популістів сьогодні – це суспільна інвестиція в майбутнє. Бо ж їхнє завдання одне – коли люди повірять в їхні слова, то вони в них на гачку.  Вони уміло покращують своє сьогодення за рахунок крадіжки реального повсякденного добробуту інших. На жаль, більшість людей люблять дані популістичні казки. Ідеологічні політичні популісти є професійні махінатори у фінансовому плані, бо знають, як назбирати кошти завдяки емоціям людей, і так само, допомогти їм “випаруватися, як мильна бульбашка”.

Тому для людей є потрібна довіра і недовіра, бо разом формують критичне мислення, де людина схильна до аналізу, самокритики, праці над собою, вдосконаленню. А критичне мислення – це початок кінця популізму.

Який є лік від популістів?

 Наука. Наприклад, християнська Церква пішла шляхом просвіти народів. Були різні періоди в історії, і занепад, і розквіт, проте сучасний результат, що має Європа, Америка та Австралія – це наслідок віри та науки. Церква має дуже дієве соціальне вчення Церкви. Соціальна доктрина Церкви допомогла б оздоровити світогляд вірних і захистити їх від різного роду популістів, особливо в політиці та економіці. Популізм створює різні форми бідності, основна причина якої – це не думати своєю головою, а вірити в гасла різних кримінальних махінаторів.

Критичне мислення. Наука дає поштовх до формування критичного мислення - тобто, зважувати за і проти, досліджувати та шукати альтернативи. Популісти не можуть діяти там, де є люди освічені, організовані та активні.

Ізоляція. Потрібно навчитися позбуватися популістів у житті, незважаючи на їхній стан. Відносини з ними є непродуктивними. Будь-які комунікації так чи інакше ведуть до втрат, бо  від них немає зворотньої дії. Вони завжди роблять інших учасників винуватими у всьому. Вони уміють використовувати слабинку інших у чомусь. І позбуваються людей тоді, коли потрібно саме їм.

Спільнота. Християни дуже уміло навчилися захищатися від популізму через життя у спільноті. Вони формували активні громади та парохії. Чим більше було зруйноване громадське життя, там легше було керувати людьми. Недарма, комуністи руйнували церкву, арештовували священиків та учителів, винищували їх, бо ці вчили людей думати своєю головою, бути свідомими своїх прав і обов’язків. Були періоди, коли релігійні діячі теж допомагали закріпачувати свій народ  та вірних, але це були колоніальні єрархії, які прийшли з загарбниками: особливо коли була царська політика обожествленіє якогось “нетямущого царька”, який міг продавати в кріпацтво людей, створюючи різні силові структури, від війська, поліції до канонічних тітушок, щоб придушували волю людей…і все це ми можемо бачити на рівні і деяких конфесій і в час війни в Україні. Раболєпіє і лобзаніє  не має нічого спільного з вірою та довірою. Чим швидше позбудемося структури та інституції, що роблять з людей рабів психологічно та організаційно, тим швидше будемо мати і креативніших громадян у суспільному житті.

Звітність. Є необхідність формування прозорої системи звітності. Популісти люблять прийти у різні інституції влади, але не люблять відповідати за свої вчинки та помилки та звітуватися за роботу, результатів якої немає і не може бути. Крім туманного піару якихось помпезних подій там немає нічого. Лише формування ефективної системи звітності перед суспільством та перед конкретними громадами дозволяє стримати різні суспільні апетити популістів.

Організаційність. Є необхідність промоції культури діяльності в асоціаціях та організаціях. Вони допомагають створити “фільтри” для того, щоб до влади приходили творчі люди, а не непродуктивні популісти-паразити, які хочуть жити за рахунок людей. Наприклад, Греко-Католицька Церква під патронатом Андрея Шептицького та з багатьма священиками розвинули кооперацію, які виховували господарів, навчали їх захищати свої інтереси та  автоматично викидали ледарів з громадського управління (ледарі швидко перейшли до комуністичних колгоспів у керівництво, результати яких відчуваємо до сих пір).

Творчість. Дуже важливим є перестати  тратити час на презентації інноваційних ідей популістам. Не потрібно розсипати перли. Вони їх можуть взяти, деформувати, зробити вас винуватими, а, згодом, просто позбутися. Якщо маєте щось цікаве, що закладене Творцем у вас, то вивчіть, як індивідуально це реалізувати, бо ніхто, крім вас, того не розуміє і не зробить.

Це перша частина про популістів…

Далі буде.

Зіновій Свереда

Президент Українського Кооперативного Альянсу