Двадцять років без духовного Ренесансу: що далі?

Двадцять років тому

У 1988 році відбувалося святкування тисячоліття хрещення Русі. Кожен, хто пам’ятає першу Літургію на площі біля Дальніх печер у Лаврі або виступ Євгена Сверстюка біля пам’ятника святому Володимирові, може згадати тодішню впевненість у серцях: релігійне відродження відбудеться, тому що не може не дати плодів мученицька кров, пролита українськими християнами у ХХ столітті. Оскільки мучеництво було дуже великим, то християни мали надію на такий духовний Ренесанс, який був би явищем загальноєвропейським, загальнолюдським.

Не лише українські християни мали такі сподівання. Християни Заходу з надією дивилися на християнський Схід Європи, очікуючи на нове, небачене слово і діло від спадкоємців славних новомучеників.

1991 року, в часи проголошення незалежності, вже можна було відчути певну настороженість: щось відбувається не так. Якщо у країнах соціалістичного табору вдалося домовитися про цивілізоване повернення храмів греко-католикам, то в СРСР відповідні переговори були перервані православною стороною. Народні хвилювання тієї пори та політичний контекст тих подій поставили християн України у становище, коли про мудрість було забуто. На перший план вийшла чеснота мужності, а потім узагалі залишилося лише намагання зберегти чистоту власної ідентичності.

Про величні завдання творення християнської України як особливої культури та цивілізації було забуто. Замість того, щоб перетворювати Україну, християни зайнялися собою. Поділи та боротьба за храми. Боротьба не за душу українського народу, а за окрему Церкву. Небажання Москви та Константинополя врегулювати проблеми під час «гарячої фази», коли все ще можливе було становлення автокефальної Церкви. Не забуваймо, що в УПЦ (МП) в 1990 році відбувалися єпархіальні збори, і більш ніж 90 % священиків підтримали шлях автокефалії. Те, що потім майже всі вони вибрали «канонічність», не означає, що вони стали зрадниками свого вибору. Адже автокефалія, за яку вони висловлювалися, теж мислилася як канонічна.

Не меншим був ентузіазм у середовищі протестантів. Здавалося, що навернення всього народу – справа лише часу. Проте впадала в око поділеність протестантів. Навіть там, де єдність здавалася природною – наприклад, у створенні власного університету, – кожна Церква намагалася вигадати щось своє. Тому замість єдності та перемоги загальної справи протестантизму вийшов «холостий постріл»: загітували схильних до релігії, вони подивилися на протестантизм зсередини - невелика частина залишилася, більшість пішла. Зазвичай, до православних, де виявилися єдиним помітним резервом людської енергії у наступні десятиліття.

Втрачений шанс

Єдність – ось чого вимагав народ від християн. Продемонструвати єдність всіх православних не вдалося. Виявити єдність різних конфесій, вміння працювати на загальнохристиянські ідеали – це все було справою практично неможливою. Християни поводилися щодо інших християн без братської любові. А тому народ зробив висновок: ви спершу розберіться між собою, а ми потім до вас прийдемо.

Таким чином, Церква залишилася тим, до чого вона була зведена в радянські часи - необов’язковий додаток до ЗАГСУ. Людина народилася – обов’язково «записатися» і можна «похрестити». Людина одружується – обов’язково «записатися» і можна повінчатися. Людина помирає – потрібно «отримати свідоцтво» і можна «відспівати». Ритуали. Церква перетворилася на ритуальну контору. Хрестили та вінчали, як на конвеєрі. Сьогодні цей дивний ритм конвеєра зберігається для любителів екзотики у Лаврі. Для всіх інших є можливість відбути потрібні таїнства спокійніше.

Дехто через ритуали прийшов у Церкву. На хрещенні сказали, що дитину треба причащати, ну і якось вже втягнуло. Але більшість так і залишися за порогом.

Цікавим став феномен Західної України. Народ вважає себе релігійним, але у більшості випадків дійсної церковності немає. Норми християнської моралі не визначають повсякденної поведінки, лише поведінку ритуальну. Секуляризація починається в душах, і в наступному поколінні можемо мати вже традиційну для українських сіл ситуацію, коли в церкви не ходитимуть. Ця майбутня криза відчувається вже тепер, і що робити з нею – невідомо.

Першими, хто намагався об’єднати християн різних конфесій, стали лідери Біблійного Товариства. Хоча навіть тут, у справі, яка необхідна всім, співпраця завжди була під загрозою.

Наприкінці 1990-х держава втомилася очікувати ініціативи щодо єдиних дій від лідерів Церков і запропонувала створити Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій. Вона була необхідна державі задля підтримки під час політичних криз. Більшість членів цієї Ради фактично підтримала владу під час акції «Кучму – геть!». Однак у межах самої ВРЦіРО визріло позитивне усвідомлення власної спроможності вимагати від держави змін. Поки що мова переважно йде про зміну ставлення до задоволення прав віруючих. Але і це вже – велике досягнення. Викладання релігійних предметів у школах, реституція церковного майна, боротьба проти спроб обмежити релігійні свободи – все це доводило, що єдиний фронт віруючих здатний зробити неможливе можливим.

Проте часто скористатися результатами спільної боротьби не вистачало сил у самих Церков. Наприклад, Православні Церкви перейняли від УГКЦ правозахисну аргументацію на користь викладання у школах християнської етики. Добилися зрушень. Але спрямувати у школи підготовані кадри, з відповідними підручниками – все це виявилося неможливим. Замість того, щоб вимагати розумного – одного курсу в молодшій та середній школі – вимагали занадто багато. Кадрів не підготували, методичне забезпечення не було поліваріативним. Гарна ідея дискредитована у багатьох регіонах. Фактично, пробиваючи дозвіл на викладання християнської етики у школах, керівництво Церков залишилося пасивним щодо реальної праці з реалізації дозволу. Так проявилася ахіллесова п’ята всієї політики церковних керманичів України.

Небажання «вкладати ресурси»

Багатьох єпископів загалом влаштовує ситуація, коли Церква перетворилася на ритуальне бюро та центр із продажу сувенірів, книжок, у якому замовляються поминання за здоров’я та за упокій. Якщо ж Церква намагатиметься бути чимось більшим, то на цю справу необхідно вкладати кошти. А це – зовсім не бажане для єпископів.

Навіщо робити нову якісну освіту для священиків та мирян? Навіщо катехизація? Навіщо соціальні програми? Все це повинно бути по мінімуму, щоб засвідчувати: Церква працює на всіх напрямках. В сфері освіти – один чи два взірцеві проекти. Катехизація – для галочки. Соціальні програми – щоб був привід вимагати гроші у держави та спонсорів. І ще – треба показати, що не лише «інші» (протестанти, греко-католики – тут можна підставити різні змінні) займаються чимось, а й«ми» теж…

Винятки є. Але вони нечисленні. Частіше можна помітити повну «отрешенность» єпископату від завдань якісного зростання Церков. Лише кількість нових храмів – ось що цікавить церковне керівництво. Проте на цьому шляху вже виникла тенденція до вичерпування ресурсу. Зростання практично зупинилося.

Досягнення «стелі» кількісного зростання

Практично в кожному селі є храм. У містах вже існує пристойна кількість храмів. Задоволення потреб у релігійних ритуалах відбувається практично повністю.

Однак часто храми – напівпорожні на недільних службах. При храмах існують парафії, але немає громад. Тобто не стало правилом, що у храмі існує громада як щось реальне, живе. Люди не живуть турботами одне одного, залишаються наодинці зі собою. Церкви не знаходять ресурсів для перетворення парафій на громади.

Церкви не запропонували людям і суспільству як цілому зрозумілої та актуальної соціальної доктрини. Переспіви зарубіжних взірців нічого не зачепили в душі українського народу.

Церкви не перетворилися на повноцінний рух. Вони не виводять на вулиці мільйони – заради високих цілей, пов’язаних зі здобуттям майбутнього для народу і для себе.

Якщо не перетворити Україну в християнську, якщо не досягнути оновлення всього народного життя – Україна не має майбутнього.

Вмирання або від’їзд. Тому що процвітання досягається небагатьма – і способи його здобуття суперечать християнській моралі. Якщо ж людина здобула щось чесно, власною працею – швидше за все вона не зможе це зберегти.

Немає цивілізованого правового устрою. Немає взаємної довіри влади та народу. А це означає просту річ: немає «суспільного тіла» (правовий устрій) та немає «суспільної душі» (моральний клімат).

Отже, буде вмирати країна, будуть зникати можливості для розвитку самих Церков. Можливість кількісного зростання тепер може з’явитися лише в результаті глобального християнського оновлення суспільства.

Надія

Нам залишається лише сподіватися.

Сподіватися на те, що церковники перестануть турбуватися про свою владу і тим більше про владу єпископів сусідніх держав. А знайдуть в собі сили розпочати християнське оновлення і власних Церков, і народу, і країни.

Сподіватися на те, що нарешті у Церквах знайдуться інтелектуальні та політичні лідери для суспільства. Не далекі від реальності фантазери, а відповідальні реалісти зі стратегічним мисленням.

Сподіватися на виникнення церковних рухів, які б захоплювали в свою стрімку течію всю країну, розвертали її до самостійного та довершеного існування.

Християнство, а не постмодерні ігрища – ось сила, яка традиційно була національною ідеєю та може бути такою сьогодні.

У християнстві, а не в пошуках користі, можна знайти дієву програму для країни та людей. Християнство може сказати, якою повинна бути країна, якими повинні бути політики, яким може бути народ. Саме християнство може дати суспільству і орієнтири, і силу на звершення чуда перетворення, на зміну власної долі.

Все це можливо, якщо українські християни усвідомлять власну відповідальність за долю країни. Вони – остання сила, яка ще може зупинити країну перед прірвою та змінити все. І християни можуть і повинні зробити це, навіть якщо церковні керманичі будуть і далі відсторонюватися від того, щоб стати реальними лідерами суспільства. Тому що сьогодні християни можуть і повинні об’єднуватися самі по собі, знизу. І в цей рух боротьби за християнську Україну можуть втягнутися і церковні лідери, і політики, і все суспільство як таке. Тоді й з’явиться можливість для духовного Ренесансу як частини загального відродження християнського національного життя.