Блог о. Михайла Димида_image

Блог о. Михайла Димида

Протоєрей. Батько домашньої Церкви. Мрійник про Єдність Христової Церкви. Професор УКУ. Учасник відеоканалу "Християнин чи бандит?". 

Хрещальна еклезіологія Київських Церков

20.05.2010, 23:45
Нині Київські Церкви повинні переосмислити покликання Володимирового Хрещення для визначення способу свого Євхаристійного спілкування. Це спілкування має бути на основі помісности, але також кінонії, що отримується через реальне спілкування між Церквами.

Відомий український богослов з Канади, прот. Петро Ґаладза, любить повторяти, що «Східні католики не мають природних союзників». І справді вони дуже рідко виступають на найвищих міжцерковних форумах виключно від свого імені, як поодинока помісна Церква. Вже в давньому 1990 р., патріярх Димитрій І (Архонтонес) заявляв: «що Велика Церква Константинополя готова до спілкування з Українською Греко-Католицькою Церквою за умови, що та виступатиме тільки від себе». УГКЦ – Церква, яка де-факто ігнорується на міжцерковному рівні, бо православні вважають її зрадницею, а римо-католики – не достатньо підпорядкованою своєму римському патріярхатові, вірність якому їй постійно пригадують.

Багато фактів свідчать, що до ІІ Ватиканського собору, частина історичних відносин між Римським престолом і Київською митрополичою Церквою, яка ввійшла в римський патріярхат 1596 р., була запереченням її окремої еклезіально-богословсько-канонічної ідентичності. Про це монахиня Софія Сеник писала так: «Слова папської конституції: “Ми дозволяємо, допускаємо і розрішаємо” характеризують загальний тон Magnus Dominus милостиве прийняття верховною владою під свою руку смиренного прохача.»

Так, наприклад, маємо дві версії Кобринського собору 1616 р. – свою і римську, як і маємо поки невідомо де складені документи, подані соборовим отцям в Замості 1720 р. і Львові 1891 р., щоб в їхньому імені і їхніми руками їх прийняти. Сам час тривання соборів закороткий, щоб прочитати і проаналізувати самі документи та додатки до них, а вже не кажучи про якесь обговорення всіх порушених тем, обмін критичними думками ітд.

Однак треба зазначити, що не вся історія відносин цих Церков була негативною. Так у взаємозв’язку Церков Сходу і Заходу, як і Церков Києва і Риму треба вміти розпізнавати позитивні та негативні сторінки. Першенство Римського Архиєрея помогло втримати внутрішню греко-католицьку єдину обрядову сутність, повільно відтворюючи дивовижну її теперішню еклезіальну єдність. [Із точки зору юрисдикційної приналежності, фактично зараз є три українські греко-католицькі Церкви, кожна з яких по інакшому підпорядкується Римському центру – українська територія крім Закарпаття (підвладна патріярхові із своїм синодом), Закарпаття (підвладна власному ієрархові), діаспора (підвладна Конгрегації для Східних Церков).] Це теж допомогло їй стати над-національною Церквою, яка дала народження іншим Церквам, хоч вона ще не спромоглася відповідно поміняти найменування, яке би про це засвідчило, від українського на київське.

Як пише Адам ДеВілла в статті «Східно католицьке бачення папства» у № 50 наукового греко-католицького журналу Лоґос, влада папи над східними Церквами – це «σκ?νδαλον» згідно пояснення слова апостолом Павлом в 1 Посланні до Коринтян 1:23, де написано: «ми проповідуємо Христа розп’ятого: ганьбу для юдеїв, і глупоту для поган». Бо дійсно, в деяких моментах, щодо яких не всі згідні, це першенство спричинилося до внутрішнього київського роз’єднання, і тим змінило унікальну особистість цієї Церкви. Одним це дало світлі перспективи Царства Божого, іншим затьмарювало його. Папство – це також дар і благословення для східних Церков, яке наприклад їх неодноразово захищало від ідеологічного переслідування.

В наслідок підпорядкування Київської Церкви Римському патріярхатові 1596 р. і практичним утворенням альтернативної Церкви – анти-папської 1620 р., у вірній Церкві наголос був поставлений на ковчезі спасіння, який зібраний довкола євхаристійної трапези очолюваної наслідником Петра. При тому хрещальна еклезіологія, яка є підставою для визначення ідентичности євхаристійного товариства була забута і підмінена юрисдикційними та ексклюзивістичними поняттями.

Отже, для вилікування цієї ситуації, потрібно доповнювати євхаристійну еклезіологію хрещальним підходом до цього Таїнства. Нині Київські Церкви повинні переосмислити покликання Володимирового Хрещення для визначення способу свого Євхаристійного спілкування. Це спілкування має бути на основі помісности, але також, як пише митрополит Йоан (Зізіулас) в книзі «Буття як спілкування: Дослідження особистісності і Церкви», кінонії, що отримується через реальне спілкування між Церквами. Хрещення дає силу Духа для творення Євхаристії в даній громаді, але громада не може існувати сама по собі, якщо вона не діалогує з іншими громадами на місцях спільного перебування.

Оскільки «соборність помісної Церкви обумовлена спілкуванням», для того, щоб реалізувати такі принципи «необхідні адекватні структури для спілкування». Ці структури будуть наповнюватися настільки змістом і відтворювати повноцінне почуття єдиної християнської громади, на скільки буде рости усвідомлення хрещального покликання кожного християнина. Більше усвідомлення свого Хрещення приведе до кращого спілкування в Євхаристії – до повноцінного творення Церкви, бо ж Церква є євхаристійним товариством, яке народилося з єдиного хрещального організму.

Останні новини