Цінності християнства 

Важко будувати демократичну Європу з тими, хто мислить імперськими категоріями середньовіччя або рівнем прихованої кримінальної етики (тобто, жити за рахунок інших). Переважно воно відчувається по кількох моментах: людина, що вже живе в Євросоюзі та має європейський паспорт і втішається усіма правами та привілеями, раптом оправдовує бажання різних політиканів чи псевдо-лідерів до різної форм  агресій, особливо вибирати політичних популістів чи зачитуватися працями істориків, що кажуть: ми там були кілька століть, і територія інших держав є наша, бо то наша слава і гордість…Проте одночасно стараються не бачити, що і вони були кілька століть “захоплені” іншими. Тобто, коли мій король-цар атакує, що заволодіти землями і іншими народами, то все добре: це “лицарство”… а якщо завойовують його країну, то всі завойовники погані і лихі… Коли одні бажають звільнитися від ЙОГО гніту, то це розбишаки, опришки, в кращому випадку радикали та націоналісти…а якщо ВІН бажає звільнитися від зовнішнього завойовника, то має право на священну війну та героїзм. Ця “подвійність у трактуванні подій” відчувається постійно у світі. 

Тому відродження народу розпочинається з відродженням історичної правди, яка повинна має певні політичні принципи та моральні закони. А це: свобода, гідність, справедливість. Все це має привезти до одного: побудова демократичних інституцій, що виконують місію служіння, а не панування, розвиток території та інфраструктури на землі, на якій проживає той народ, і соціо-економічна система для максимальної самореалізації людини незалежно від національності та віросповідання. 

Щодо історії України, то маємо велику проблему: ми маємо занадто  мало об’єктивних про-українських істориків. Бо як інакше можливо відродити народ? Це відродити його віру у власні сили державотворчості. Спершу, це вибір пріоритетів та принципів, від чого відштовхнутися в трактуванні історії. Бо реальним ворогом є той, хто знищує свободу, гідність і честь людей  через підкорення та деформації моральних і духовних цінностей. 

Як визначати, чи той завойовник є справедливим, і чи є завойовники справедливими? Достатньо запитати когось: а чи бажав би ти, перед тим, аніж завойовувати та закріпачувати інших, щоб це сталося з твоїм народом? Або чи бажав би ти, щоб твої нащадки-діти-правнуки виконували важку працю зранку до вечора, а інша особа користувалася прибутком та плодами їхньої праці? А якщо твої нащадки провинилися, то обміняти їх на речі, мисливських собак чи дорогоцінності, як відбувалося довгі роки панщини в Україні чи різних форм колоніалізму у світі? Переважно ці особи не бажали б того для своїх дітей, але до долі інших байдуже... То тут виникає питання: а де віра твоя і твоє християнство? Якщо ти читаєш, що Отець Небесний є батьком усіх, і всі для нього є дітьми, яких він любить… то чого ти дивуєшся, що наступає історичний час, коли Він не тільки люблячий, але і справедливий, і забирає в тебе те, чим ти користувався не заради суспільного блага, не дотримувався заповідей, і Творець відновлював справедливість? Це може бути на прикладі країни, коли Бог робить все можливе, щоб зник несправедливий завойовник, або, на людському рівні, коли людина втрачає й приватну власність. Або одне і інше. Наприклад, можна зустріти “гідів”, які кажуть, що той замок належав такому-то вельможі, імператору, королю, який заволодів частиною України, який користувався даним замком, і вся місцевість була у його власності, але забувають додати: все це було збудоване за кошт, податки та руками людей, які, віддавши свої кошти та здоров’я, згодом не мали доступу до користування тим замком-маєтком. Тому і повертається час, коли хтось втрачає все, від панування над народом до маєтку через власний егоїзм. Виникає оправдання “поневолювача твого народу” та “знецінення жертви, яка не мала можливості бути вільною. Інша справа: що буде далі, і чи зможе побудувати той народ щось нове і краще, але це не може зупинити зміну історичних епох, що так чи інакше, ведуть до реформ і змін.  

Націоналізм

Одним з прикладів є скандал, коли в шкільному підручнику українськими авторами-істориками було названо Романа Шухевича “колабораціоністом нацизму”, а згодом ціла низка українських “істориків та науковців” підписала звернення про недопустимість цькування авторів. Справді, цькування неприпустиме. Але чи є бажання об’єктивно провести дослідження в історії? І чому розділ зразу називати “прояви колабораціонізму”, а не “Спроби відродження державності під час ІІ світової війни”? чи іншими словами? Бо ж багато-хто розуміє, що більша частина людей читає і сприймає дослідження через назву, а згодом через зміст, який мало-хто уміє аналізувати. 

Перша  половина ХХ століття - це період не тільки великих страждань чи війн, але і ідеологічних маніпуляцій, політичної боротьби, інформаційних деформацій. Основну роль зайняли популістські ідеології, далекі не просто від науки та життя, але і від віри та реальності. На сході та на заході вибудовувалися радикальні системи, різні платформи та ідеї, комунізм та нацизм, але суть завжди була одна: прийти у владу, закріпачити слабших чи послабити когось, і жити за їхній рахунок. Хто не був згідний з тим, то був ворогом народу, і був знищений в тюрмах або репресований ГУЛАГи, де “закріпачували” людей від 10 до 25 років, щоб завдяки  дармовій праці відбудувати “світле майбутнє” в Сибірах. Або бути арештованим в концентраційні табори, працювати для потреб військових і теж бути знищеним. Однакові паради, той самий зміст символіки і захоплення лідерами на межі здорового глузду та політичної шизофренії. Серед них: Україна, через яку кілька разів пройшли усі фронти та великі світу цього намагалися захистити свої інтереси, для яких українці просто були гарматним “м’ясом” та засобом для особистого збагачення. Великою трагедією було, коли січові стрільці, оглядаючи трупи солдат в російській уніформі, знаходили в їхніх кишенях Кобзаря… 

В той час на міжнародному рівні інтересів українців не дуже бачили і старалися їх не чути (хоча не дуже чують  і зараз). 

Результати першої світової війни були жахливими для українців: більша частина території потрапила під СССР, де мільйони були знищені голодоморами та репресіями, Західна Україна теж не виборола своєї незалежності. Закарпатська Україна та Буковина перебували у жахливій бідності, що спричинило міграцію до 30-40 відсотків населення в багатьох селах та містечках. 

В умовах того часу все це породило організований протест українців, що спробували знову боротися за свою незалежність в часи ІІ світової війни. 

ІІ світова війна була одним з найбільших трагедій людства. На початку війни з боку українців було сформовано кілька формувань, які виступили на боці гітлерівської Німеччини: РОЛАНД і НАХТІГАЛЬ. Одним з керівників був Роман Шухевич. У версії підручника для шкільної освіти українські автори назвали його “колабораціоністом” Гітлера. Але чи можна назвати Шухевича колабораціоністом? І що таке колабораціонізм в ті часи? 

Інше питання, яке потрібно поставити трохи з іншого боку: а чи вважали противники Гітлера українців як партнерів? Чи готові були визнавати їхні інтереси та поважати як націю? Чи визнавали країни Антанти та Ліга Націй Україну як державу і українців як народ? Чи готові були противники Гітлера прийняти допомогу українців для поборення комунізму та нацизму? І чи, взагалі, чи західні держави хотіли побороти нацизм і комунізм до 1938 року?

ФАКТИ

Проведемо короткий аналіз результатів І світової війни:

1. Проголошено УНР, яка відразу ж отримала виклик з боку більшовицької Росії. Впорядкувати ситуацію допомогли німецькі війська з гетьманом Скоропадським, які зуміли на деякий період вигнати більшовиків та зупинити окупацію. 
2. Європейські держави більше допомагали білогвардійцям, через яких думали повернути свої заводи та власність, землю та активи. Рішення були прагматичні і зрозумілі в той час, коли провід українців, від Грушевського та Винниченка аж до середньої ланки, “захворів” на “соціалізми”, завдяки яким була зруйнована армія та провалена земельна реформа. Два основні питання “безпека і земля” не були вирішені, що породило анархію та новий напад більшовиків. Проте для українців: чи білі, чи більшовики - великої різниці не було. Ті бажали збудувати нову імперію, а інші - зберегти стару.
3. Західно-Українська Народна Республіка була окупована армією Галлера, а це польські, англійські та французькі солдати. Фінансування для них - з боку країн Антанти, противників тодішньої німецької коаліції. 
4. Дипломатичні місії УНР успіху в Європі не мали. Їх не сприймали та не розуміли. А якщо і прийняли, то не визнавали. 
5. ЗУНР теж не мало підтримки. Навіть місія Митрополита Шептицького щодо  підтримки права на свободу українців мала “розуміння”, але не підтримку. Так чи інакше, на рівні держав визнають тільки силу. Як результат, була угода 1924 року, згідно якої мала бути “автономія”, збережені права українців у складі Польщі, хоча всі розуміли, що ніхто не буде це виконувати.
6. Крім того, не треба ідеалізувати чи критикувати країни Антанти: усі вони мали свої колонії від Азії, Сходу, Африки та свої прагматичні інтереси. Тому різні “соціялізми від УНР” були чимось дивним та незрозумілим. Ці ідеалізми та казки від українських провідників просто руйнували результати усіх переговорів. 
7. Протягом міжвоєнного періоду українців у складі Польщі інтереси українців не були  представлені в жодній міжнародній організації, крім Ватикану. Навіть звернення щодо пацифікацій чи переслідувань в 30-тих роках не дуже обговорювалися в Лізі Націй, тому що українське питання не було актуальним. 
8. В міжвоєнний період змінилася політика навіть єдиної демократичної держави Чехословаччини щодо українців. Якщо спершу уряд Масарика ще підтримував емігрантів УНР-ЗУНР та інших, що втекли від російсько-більшовицької окупації, то згодом Прага вирішила нормалізувати стосунки з СССР. Через це було припинене усяке фінансування та допомога, зокрема, було зупинене фінансування Української Господарської Академії в Подебрадах. 

Гітлер не виник просто так: його підтримували і з  ним співпрацювали чимало держав. І навіть ті ж, хто згодом був “жертвою Гітлера”. Територію Чехословаччини ділили разом: Німеччина, Угорщина та Польща. Було знищено Закарпатську Україну. Згодом, і Румунія окупувала Буковину. Шухевич намагався допомогти Закарпатській Україні, але загинуло багато молодих патріотів від рук реальних колабораціоністів Гітлера. Тобто Шухевич розпочав свою боротьбу з нацизмом ще перед 1941 р., бо боровся проти партнерів Гітлера в той час. 

Співпраця з Гітлером  була серед скандинавських країн. Послугами Німеччини скористалася і Фінляндія, що теж шукала допомоги проти СССР в той час, коли Захід висловлював лише своє “глибоке занепокоєння” під час нападу СССР проти Фінляндії. 

Становище українського визвольного руху був дуже подібне до становища фінів. Як сказав Карл Маннергейн ще в 1935 році: будь-який ворог Росії - це наш можливий друг... Тому Шухевич не був колабораціоністом Гітлера. Колабораціонізм має кілька характеристик: добровільне визнання ідеалів певної ідеології, що передбачала ідеї вивищення однієї нації над іншими, і всіх інші принципів та співпраця для досягнення даної цілі на чужих територіях, тобто окупація. Цього в Шухевича не було, тому що їхня ціль була проста: дійти і воювати тільки на території України проти СССР. І нікуди на територію інших держав Шухевич не пішов.  Що так і трапилось. Українці побачили, що світ мовчав на мільйони жертв під час голодоморів: відверта брехня журналіста Вальтера Дюранті  чомусь “перевищувала” своєю цінністю та “правдивістю” листи Шептицького, єпископів, дипломатів та живі свідчення людей. Під час совєтської окупації з 1939 по червень 1941 роки чисельність населення західної України скоротилися на 12 відсотків (деякі соціологи подають і 15-17 %) - і це лише за півтора року. Ще кілька років: і половина населення могла зітліти на депортаціях в Сибірі. Тому український прагматизм, самим здобути собі свободу, нічим не відрізнявся від принципів англійців, американців чи боротьби на близькому Сході. 

ІІ світова війна

Автори підручника лукавлять з кількох причин: встановити колабораціонізм Шухевича можна лише порівнявши з іншими країнами та діячами того часу, чого вони не роблять. І крім того, розуміють, шо головною новиною не є правда, а принцип першої новини, яка формує сприйняття наступних текстів. тому і про Шухевича пишуть як колабораціоніст на перших абзацах. 

Є простий закон політології, визначений ще римськими стратегами: РАХУВАТИСЯ з ворогом - це не означає його ВИЗНАВАТИ та ПІДКОРИТИСЯ. Так само діяв і Андрей Шептицький: він рахувався з усіма режимами та урядами, проте це не означало, що він їм підкорився та розділив принципи їхніх ідеологій. 

Український націоналізм дуже тісно був пов’язаний з християнством не просто за віровченням, а за сімейним вихованням та походженням. Майже усі провідники були синами чи родичами священиків, одружені на дочках священиків, виховувалися в християнських організаціях. Це є темою окремою дослідження. Але факт залишається фактом: що може змусити простих юнаків кинути виклик великим імперіям та не боятися смерті та переслідувань? Лише власна гідність, любов до ближнього, турбота про свободу своїх дітей, та бажання справедливості. 

Тому вибір тимчасового партнерства з Гітлером був зумовлений не якимсь бажанням розділити ідеологію Гітлера, а врятувати хоча б частину українців від тотальної руїни під окупацією більшовизму. Та тим, що  противники Гітлера та СССР не мали бажання руйнувати дані устрої до 1938 рр. Усі пам’ятаємо позицію Чемберлена, прихильника умиротворення агресора за рахунок критики жертв в стилі “вони самі винні, що на них напали”. І ця позиція була широко підтримана серед інших напів-демократій того часу, що бажали захистити лише свої ж устрої, забуваючи про взаємо-залежну систему безпеки Європи.

Тому реальна історія Роланду і Нахтігалю закінчилась вже за  тиждень два: після наступу Гітлера українські батальйони поспішили до львівських та галицьких тюрм, щоб визволити бранців, бо шалено знищували тисячі українців без жодного суду з боку НКВД. Проголошення Акту незалежності України 30 червня 1941 року спричинив арешти та розстріли українців і серед проводу з боку гестапо. Більшість лідерів були арештовані в конц-лагери чи розстріляні ще в Бабиному яру. Вільна Україна не була в планах Гітлера: він мислив категоріями “майн канф”, що і було його помилкою і трагедією для народів східної Європи. Проте вільна Україна не була і в планах союзників.  

Тому, якщо хтось хоче обвинувачувати українців у колабораціонізмі, то треба запитати: чи забули ви співпрацю ваших офіційних урядів разом з Гітлером щодо окупації інших народів, чи дали ви свободу окупованим народам в Азії чи Африці перед ІІ світовою війною? І чи ви і ваші держави допомагали встановленню і визнанню української держави? 

Тому якщо ви нічого не зробили для українців, то не критикуйте нас за різні “колабораціонізми”: яких не було. Усі мають право бути вільними народами. І в той час українці вибирали не між добрим і поганим, а між поганим і ще гіршим. Демократичні держави в той час навіть не думали розглядати не тільки незалежність, але і автономію українців, СССР тотально знищував українців мільйонами при пасивності та мовчанні демократій того часу, медіа яких були куплені і брехали, деформуючи інформацію. Гітлер забажав зруйнувати СССР, то що ж: коли двоє б’ються, то третій користається… і тим третім були українські визвольні рухи. 

Врешті-решт, Гітлер був знищений, СССР ослаблений і прийшов до занепаду. Ворог мого ворога - мій партнер інколи. Це була військова тактика, а не ідейна чи політична. Бо, щоб звільнити Україну, в той час без війни було неможливо. 

Історія пишеться переможцями. Просто світ потребує Нюрнберзького процесу не тільки над нацистами, але реального процесу над комуністами. Лише правда оздоровлює і лікує. СССР визнавав США і всі капіталістичні країни за своїх ворогів ще з 1917 рр.. Те ж саме вважав і Захід, але допомагав будувати “сталінську індустріалізацію”, що є реальним колабораціонізмом, тому що розбудовує міцність тоталітарного режиму.  Колабораціоністами були нацисти і комуністи (достатньо згадати навчання солдат та льотчиків в Воронежі, чи торгівлю між ними). Сучасним колабораціонізмом можна вважати і економічні відносини: Європа масово купляє газ від Росії, прибутки з якого вживаються для війська, ракетних установок, а згодом країни Європи “просять” США виділяти 4 % відсотки зі своїх податків для “захисту” Європи. Це є реальний колабораціонізм, бо підтримує затвердження тоталітарного сучасного режиму, який тільки за останні 30 років брав участь у 20 війнах, фінансує спецслужби для пересилки “новічка”, знищення інакомислячих та демократичних активістів, гібридних війн в Україні, втечі з рідних домівок вже біля 10 мільйонів біженців з Близького Сходу та України, та десятки тисяч жертв…

Українці визнавали постійно та трактували СССР за ворогів ще перед 1939, аніж це зробили США, Франція, Англія. Бо якщо СССР став ворогом в 1945, то вони тоді такі ж “колабораціоністи комунізму” з 1921 по 1939 і з 1941 по 1945, як Шухевич був “колабораціоністом нацизму” з 21 по 30 червня 1941 року. В часи сталінської індустріалізації американськими та європейськими компаніями було відбудовано біля 1200 заводів, гідроелектростанцій та фабрик. За цей "економічний колабораціонізм" українці заплатили біля 15 мільйонів жертв (голодомор, репресії, розкуркулення та переслідування). Тобто, час так-званого перемир'я для українців був жахливіший, аніж час офіційної війни, тому що різного роду шахраї, пройдисвіти та політичні божевільні об'єдналися в партії та озброєними військовими частинами воювали проти цивільного населення. Тому американці та європейці не називали військові утворення українців "колаборантами", але свої "українські історики" називають своїх повстанців так, мотивуючи, що це вимога Міністерства освіти. Якщо це так, то це міністерство потрібно розігнати, тому що там багато як екс-совка, так і противників незалежності. Бо якщо б хотілось мати аргументи у діалозі з "ватниками" та іншими нащадками політичних ідеологічних божевільних у питаннях свободи України та правдивості історії, то вони б просто взяли б "назву розділу підручника, і сказали: ти ви самі називаєте своїх же колаборантами і так навчаєте свою ж молодь ще у школі"...і були б по-своєму праві. На жаль, репутацію свого народу найбільше руйнують зсередини держави, яка ще не до кінця опрацювала свою державотворчу концепцію. Як писала Леся Українка: будь холодним або гарячим, але не теплим. Політика "угодовства" українських міністерств нівелює процес встановлення незалежної держави, тому що їхні керівники часто не є проукраїнськими. А різні видання пишуться на різні гранти багатьма науковими "заробітчанами".

В чому сила Європи? В праві на право. Тому, коли під час Нюрнберзького процесу жодні з перелічених українських військових частин не були засуджені, то питання: то чому ж українські автори шкільних підручників називають їх колабораціоністами? Бо американці та європейці є мудрими людьми і уміють мислити аргументами і фактами, на відміну від багатьох інших, що не мають достатньо інтелектуальних здібностей. 

Бо якщо ти християнин, то маєш шукати, визнавати принципи абсолютної правди. Тому з тими, хто визнає правду як пріоритет життя, гідність та права людини, то з ними легко будувати і зміцнювати Європу, сталий розвиток, екологію, будь-що. Тому що для таких людей Бог і його заповіді є пріоритетом. Якщо мислити на рівні правди відносин між державами, то тут повинен бути метод “факт-аргумент ваш - факт аргумент наш”, щоб кінцевою метою була гармонія інтересів та побудувати діалог, а не чути лише монолог. Бо чого шукаєте тріску в очах ближнього, а забуваєте про колоду в своєму…Бо як сказав Нельсон, що британці мають найкращий устрій, тому що виховують свої покоління на історичних перемогах, а невдачі не зауважують.   

Сьогодні триває інформаційна війна проти України Основна причина: відсутність системної проукраїнської стратегії.  Але імідж України руйнується завдяки багатьом українським громадянам, історикам, науковцям та дослідникам, що живуть в Україні, часто юридично є громадянами України, але не роблять об’єктивний аналіз того часу та не бажають захистити історичну гідність народу… і хто-зна…чому?

Зіновій Свереда