• Головна
  • Моніторинг
  • Імітація розриву: чи вийшов «русский мир» із Православної церкви (не) московського патріархату?...

Імітація розриву: чи вийшов «русский мир» із Православної церкви (не) московського патріархату?

30 липня, 19:15
Імітація розриву: чи вийшов «русский мир» із Православної церкви (не) московського патріархату? - фото 1
Українське і проукраїнське духовенство, фахівці з релігії (і особливо – нефахівці) висловили свої думки щодо подій в Православній церкві вже не московського патріархату.

Чи насправді вже без МП? Без тих двох букв-означень глибокої спорідненості з Росією, Кірілом Гунляєвим і Кремлем, від яких так старанно відхрещуються в Києво-Печерській лаврі.

Діапазон оцінок і трактувань відомих подій дуже широкий – від захвату сміливим (ну, майже сміливим) кроком учасників зборів, які відбулись у Феофанії 27 травня 2022 року і всіх тих подій, які вервечкою потяглись за цими зборами – до іронічних зауважень, палкої критики і сумних роздумів про шляхи розвитку православ’я в Україні і світі.

Втім, щоб зрозуміти ситуацію, в якій опинилась УПЦ (уже без мп), необхідно зробити невеличкий історичний екскурс у ХХ століття.

Не втомлююсь нагадувати – радянська влада всіх тих, хто слугував Богу, називаючи себе православними (а також католиками, протестантами, буддистами, мусульманами, іудеями та ін.) знищувала, репресувала, морила голодом, вигадувала для них інші страшні кари тощо. Винятків майже не було.

Авторка цієї статті багато працювала з архівними матеріалами, в яких зафіксовані звинувачення «служителів культу», провина яких була лише в тому, що вони хрестили немовлят або відспівували небіжчиків. Так, більшість документів, які я досліджувала, відносились до православних священиків. Утім, із представниками інших релігій ситуація не була кращою.

Не сталось принципових змін і під час окупації (приєднання, як пишуть у підручниках рф) західноукраїнських земель, країн Балтії – Латвії, Литви та Естонії, деяких областей Білорусі. Хоча там спостерігався високий рівень релігійності, і саме туди емігрувало духовенство з України. Певно, ті, кому вдалось втекти від залізних пазурів чк-нквд.

Лише у 1943 році відбулась знаменна подія для Православної церкви – Сталін запросив у Кремль трьох митрополитів, які допомогли радянській владі «мобілізувати релігійний ресурс», як писали в тогочасних газетах. На зустрічі з митрополитами також були присутні товариші Малєнков і Бєрія.

Під чуйним керівництвом цих товаришів митрополити вибрали патріарха. Далі всім відомо – відкривались храми і монастирі, було створено десять семінарій, навіть дві духовні академії радо запросили студентів до вивчення слова Божого. Втім, все було зроблено за канонами більшовиків, нашвидкоруч. Кого призначили священиком – той і працював «на церковному фронті». Тут виникає питання канонічності церкви, створеної атеїстичною верхівкою СРСР. Але хто про це турбувався під час війни? Імітували Церкву – ну і чорт ( закреслено) Бог із цим.

Адже треба було показати «союзникам» – уряду і платникам податків у Великій Британії і США – що зі свободою совісті в СРСР усе гаразд. Є вона, совість, і свобода нібито є. Швиденько призначили і відповідального «по церковних справах» – полковника нквд Г.Г.Карпова.

Правда, священики мусили мобілізувати фінансові ресурси віруючих – «все для фронту, все для побєди», висловлювати у проповідях підтримку радянської влади, ну і так, дрібнички – розповідати про те, що їм говорили на сповіді. Тобто, повідомляти, «куди треба». Про наслідки цих доносів більшість духовенства воліли не думати.

От така Церква і тишком-мишком існувала всі радянські роки, слугуючи декоративною ширмою «свободи совісті» для Європи, США і внутрішніх дисидентів. Імітація віри і Церкви? Схоже, що так. А чому б і ні? Імітував же Радянський Союз, іноді навіть успішно, боротьбу за мир у всьому світі, владу народу, рівність, братерство, політику добросусідства… Ну і свободу совісті теж імітували. Втім, це й не особливо обтяжувало більшість представників духовенства Православної церкви радянського періоду. Є люди в храмі, свічки палають, пожертви йдуть – от і Церква функціонує. Ну, майже Церква.

З цим вантажем «принципів» створювалась «дочка» Російської православної церкви, яку назвали УПЦ. Вона й прижилась у незалежній Україні, виконуючи ті обов’язки, які дуже наполегливо рекомендували їй «хрещені батьки» ще при «народженні».

При цьому успішно транслюючи для своїх вірних принципи «руского міра» (ікони царя-батюшки з чадами в кожному храмі невипадково висять), агітуючи паству за політиків «яких треба», тримаючи вірних у духовному рабстві Москви тощо.

Може, так воно й тривало б десятиріччями, якби не створення Православної церкви України (із Київським патріархатом можна було домовитись – і домовлялись!), не отримання томосу на автокефалію і не російська агресія проти України.

Змовчати не можна сказати. Де поставити кому? От про це задумалась верхівка УПЦ (без мп. Ну, майже без мп). А тут ще свої ж священики лист якийсь підписують, не хочуть чекістського патріарха Кіріла поминати в молитвах, прагнуть засудити кремлівську верхівку і дії РПЦ… Робити вигляд, що нічого не коїться, вже неможливо. Так виникла ідея зібрати духовенство і миряни на сумнозвісну зустріч 27 травня 2022 року. Юридичний статус цих зборів незрозумілий, але це нікого з верхівки УПЦ не засмучує. А духовенство і мирян, у свою чергу, не хвилює той факт, що рішення зборів не оприлюднювали майже два місяці.

На початку червня УПЦ старанно розіслала офіційні копії нової редакції Статуту про управління єпархіям УПЦ, не забули й про Державну службу України з етнополітики та свободи совісті (ДЕСС) – люб’язно надали копію, щоб про них не забували.

Однак, два місяці по тому нова редакція Статуту та роз’яснення щодо нього досі не оприлюднені на офіційному сайті УПЦ. Яка прикрість! Нібито й є новий Статут. Утім, нібито й немає!

Голова ДЕСС Олена Богдан зауважує: “З перших днів після Собору 27 травня ми наголошували на важливості оприлюднення Статуту та відповідних роз’яснень на офіційному сайті УПЦ. Адже їх відсутність породжує атмосферу недовіри та численні непорозуміння. ДЕСС уже неодноразово надсилала копію Статуту та супровідного листа до нього у відповідь на запити на публічну інформацію. У таких запитах не було б потреби, якби затребувана інформація була оприлюднена Київською Митрополією УПЦ. Духовенство й миряни УПЦ, інші люди в українському суспільстві потребують цієї інформації. І її важливо бачити й чути від самої УПЦ. Деякі священики УПЦ, для яких рішення Собору УПЦ 27 травня є надважливими, ділилися з нами переживаннями: “Якщо ці зміни в нашій Церкві справжні, чому відсутня публічна офіційна інформація щодо них у Київській Митрополії?”

Спробуємо пояснити ми. Згідно з новим Статутом, УПЦ МП ( чи вже не мп?) не буде керуватись рішеннями Архієрейського Собору РПЦ, Предстоятель УПЦ виходить із Синоду РПЦ (от лише на сайті РПЦ він до цього часу значиться членом Синоду), а новообраний Предстоятель УПЦ не потребує благословення від Москви.

Рішуче і чітко. Нібито. Але будь-яка людина, яка зацікавлена в пошуках правди, може легко порівняти старий Статут УПЦ від 27 жовтня 1990 року і новий Статут, від 27 травня 2022 року. Якщо відкинути те, що перший Статут написаний російською, а другий українською мовою, то з усім іншим можна провести цікавий квест. Треба пошукати різницю в цьому багатослів’ї ; визначити, які ж задачі ставить перед собою керівництво УПЦ (головний герой квесту) і знайти того, хто цим «героєм» керує.

В новому Статуті не сказано слова покаяння за тих священиків, які десятиріччями проповідували ненависть до України, чіпляючи їм меншовартість («українська мова – мова нашого дитинства, – казав на проповіді в Києво-Печерській лаврі один із очільників УПЦ. – Ми дорослішаємо, і переходимо на великий рускій язик!»). Не засуджено коригувальників вогню під час війни 2022 р. – представників духовенства, які підставляли під ракетні залпи свою ж паству; ні слова про тих «батюшок», які складали «розстрільні списки» волонтерів і проукраїнських активістів; ні про тих, які допомагали вивозити «на расею» дітей-українців. От лише не треба говорити, що це одиниці – на жаль, таких немало.

Невже таким чином виконують засадничі настанови «таварісчей» – імітувати розрив зв’язків із Російською православною церквою?

Маже, варто згадати мудрі настанови Євангелія: «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого». (Вiд Матфiя 5:37).

Алла БОЙКО, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка