“КОЛИ РУЙНУЮТЬСЯ ОСНОВИ, що може праведник зробити?” (Псалом 11, 3)

​Запитання, сформульоване автором псалма у далекій історичній ретроспективі, залишається досить болючим сьогодні для багатьох. Воно сягає глибин морального виміру людини. Питання особистої ефективності в контексті супротиву російському агресору турбує нині сумління чесних людей: Як можу протистояти жорстокості такого масштабу? Як можна толерувати цинічне попрання самих основ людяності неспровокованим і цілком абсурдним насиллям? Де була людська цивілізація та культура, коли народжувалися російські солдати? Чи може залишатися Христовою церква, що вустами свого першоієрарха не лише виправдовує, а й в ім’я Бога любові благословляє вбивства дітей, ґвалтування матерів, грабунок хліба та перед цілим світом на камеру дякує убивцям і грабіжникам? І як тоді не втратити віру у вічність поза лаштунками історії? Багато з нас невтомно продовжують запитувати себе: Чим можу бути корисним своєму народу, коли руйнуються самі підвалини? Чи достатньо зброї в руках, коли розбудовуване десятиліттями розвалюється на очах, а вогнева спроможність противника переважає місцями у 20-30 разів? Коли смерть щодня жадібно та безжально поглинає таких світлих і прекрасних людей, коли нестерпно, несправедливо, боляче, що може зробити чесна людина?..

​Духовність – не ідеологія і вимагає чесності з собою та дозволяє ставити незручні запитання. Ба, навіть вимагає таких запитань. Якщо таки духовність. Інакше правда залишиться недосяжною. А значить – не зовсім правдою, а всього лише чиєюсь скромною про неї уявою. Справжня правда кидає виклик, вимагає росту, залишається незмінним горизонтом. До неї треба йти – до глибшого розуміння об’явленого, до тісніших стосунків із Втіленим. Іти! Не стояти на місці власного ментального паралічу на уламках понівеченої дійсності. Слід невпинно шукати правди й не здаватися. Люди вже встигли забути мистецтво пошуку правди й вирішили, що її можна конструювати – кожному власну, усім – корисну. А сконструйована людськими руками правда виявилася смертельно небезпечною брехнею. Бо “горе тим, хто зло називає добром, а добро – злом; хто з пітьми робить світло, а зі світла – пітьму…” (Іс. 5, 20). З правдою ж не пограєшся: щойно віднайдена – вона вимагає. І нікуди від неї не дінешся, не втечеш, не сховаєшся! Навіть за ширмою власних виправдань.

​Не варто правду редукувати до кількох механізмів, алгоритмів, афоризмів. Вона – життя: у ній свої несподіванки, невизначеність, спонтанність. Вона не може відповідати нашим очікуванням, а вперто вимагає нашого росту до її повноти. Щоб не втратити віри в Бога перед лицем очевидного й нездоланного зла, слід негайно й рішуче позбутися доморощених ідолів, створених нами на наші “образ і подобу”, щоб передбачати непередбачуване, легітимувати свої рішення, задовільняти власні інтереси. Бо інакше сконструйована нашою уявою правда починає служити створеним нашими страхами богам. Тоді щось суцільне й всеосяжне раптом починає тріскати й осипатися. І комусь може видатися, що з фасаду власної свідомості штукатуркою осипався сам Бог. А правда така, що Бог “завжди більший” (semper major). За будь-які із заготовлених нами сценаріїв. Тому й не часто вписується в наші вперті й переконані очікування. Але завжди вимагає: кроку, руху, пошуку, довіри. Бог у християнському (і не лише) розумінні залишається надприродним горизонтом, повнотою буття, універсальною істиною та абсолютним добром – викликом для нашого зумовленого часом і простором, генетикою та культурою людського існування. Тому й кличе кожного вийти зі стану неволі, зі створеного під свій масштаб бачення правди, шукати сенс у всьому, навіть у власному болю, боротися з несправедливістю, як праведний Іов, який отримує виправдання за власну непохитність і несприйняття несправедливого страждання.

​“Ось бо безбожники напнули лука, на тятиву поклали свої стріли, щоб у темноті стріляти правих серцем. Коли руйнуються основи, що може праведник зробити?” (Пс. 11, 2-3). Псалмоспівець не пропонує конкретних відповідей на своє запитання, жодних алгоритмів дій. Він лише зорієнтовує людське серце в напрямку остаточного горизонту, що віссю вічного та справжнього проходить крізь людську свідомість і людське суспільство. Нагадує що за часово-просторовим хаосом існує непорушне тло вічного й абсолютного: “Господь бо – справедливий, любить правду; праведники лице його побачать” (Пс. 11, 7). А далі – крок, і ще один, а згодом ще один – і так до перемоги. Знайди дрібку життя в собі – вона твоя! Вхопися за неї обома руками. А далі рух. Крізь гул сирен. До обріїв правди та справедливості. Бо існувати означає рухатися, бути – йти, вірити ж – прийняти виклик. А простих відповідей на складні запитання просто не існує. Не слід плутати інформаційну політику з реальністю. Ми вже зупинили. Але поки нікого не перемогли – окрім власного страху. А це – добрий початок тієї дороги, що веде до остаточної перемоги.

​Шукати правду і не зраджувати їй, вірити в справедливість і за неї боротися – постійно. Просто. Правда та справедливість – наша основа. А пошук і боротьба – крила нашої людської долі. Бо ми є, і це – правда, а наше право бути – справедливе. Коли, з якогось переляку, відмовимося від них і озброємося іншими мотивами, боротьба наша ризикує втратити силу, а горизонт і мета – загубитися в кіптяві війни, ми ж – не здолати часу й смерті. Тому й не маємо права втрачати – митей, можливостей, горизонтів. Навіть коли нестерпно, нестримно й боляче. Коли руйнуються основи, чесним людям слід залишатися чесними – шукати правду та боротися за справедливість!