Концепція екуменічної позиції Української греко-католицької церкви
Людина і світ. — 2000. — №7. — С. 36-42
Як правило, «Людина і світ» уникає публікацій, що виходять від тієї чи іншої церкви. Ми робимо виняток для пропонованого документа, ухваленого Синодом єпископів Української греко-католицької церкви 2000 р., з огляду на надзвичайну, на наш погляд, його актуальність, а також враховуючи, що проблеми християнської єдності перебувають у центрі уваги наших читачів і що документ цей відкритий для обговорення всіма християнами.
Христова Церква в Україні, відома з часів хрещення Русі як Київська митрополія, історично виростала з візантійської традиції, органічно поєднаної з кирило-мефодіївською спадщиною та автохтонною культурою. Будучи складовою частиною Царгородського патріархату й щедро черпаючи з богословських, літургійних, канонічних і духовних джерел християнського Сходу, Київська Церква перебувала в сопричасній єдності з Церквою Заходу та Петровим наступником — Папою Римським. Після розколу 1054 року Київська Церква рідко входила у прямі суперечки між Римом і Царгородом, часом намагаючись ініціювати або активно підтримувати зусилля, спрямовані на відновлення вселенської християнської єдності.
Внаслідок занепаду Київської Русі українські землі поступово потрапили під панування сусідніх держав, в яких домінуючою та привілейованою була Церква латинського обряду. Формування нового політичного центру — Московської держави — в поєднанні з іншими релігійно-культурними чинниками призвело до відокремлення від Київської митрополії Московської Церкви, яка проголосила свою автокефалію (1448) та здобула статус патріархату (1589).
В умовах внутрішньої кризи Київської митрополії, ослаблення Царгороду, виклику протестантської Реформації та посттридентського католицизму єпископат Церкви прийняв рішення відновити євхаристійне сопричастя з Єпископом Риму, забезпечивши збереження традиційної східної обрядовості та власної церковної й етно-культурної самобутності (Берестейська унія 1596 p.). Частина ієрархії та вірних, наполягаючи на канонічній приналежності до Царгородського патріархату, домоглася висвячення паралельної ієрархії (1620) та офіційного визнання владою Речі Посполитої поділу Київської Церкви на дві юрисдикції (1632). З того часу, незважаючи на спроби поєднання впродовж століть, рани поділу на тілі Київської Церкви залишаються незагоєними. Драматичну історію християнства в Україні доповнила поява нетрадиційних Протестантських Церков і церковних спільнот, а в останні десятиліття ще й так званих новітніх релігійних рухів.
До 2000-го ювілею Різдва Господа нашого Ісуса Христа українські християни підійшли конфесійно розділеними й непримиренними, що у своїй основі є запереченням волі Спасителя, зверненої до всіх, хто увірував у Нього, «щоб усі були одно» (Ів. 17, 21). Усвідомлюючи свою відповідальність, УГКЦ пропонує нижче свої міркування щодо шляхів, якими вона має намір іти до зближення, примирення і благословенної хвилі єднання досі поділених братів і сестер. УГКЦ запрошує відгукнутися на викладені тут думки всіх християн, а головно тих, хто почуває себе спадкоємцями духовної нашої Матері -Київської Церкви.
І. Поняття екуменізму та його мета
1. Екуменізм (від грецьк. ойкумене — заселена земля, світ) — це назва руху зі досягнення повної єдності всіх християн. Як такий, екуменізм змагає до зближення лише християн, тобто тих, хто вірить у Святу Трійцю, хто хрещений в Ім’я Отця, Сина і Святого Духа і хто вірить у божественну й людську природу нашого Господа, Бога і Спаса Ісуса Христа. Стосунки християн з послідовниками інших релігій чи світоглядів, зокрема новітніх сект чи релігійних рухів, не є темою цієї концепції.
2. Соборність є однією з важливих рис Церкви. Це поняття належить до засадничих характеристик християнської спільноти апостольських часів, про що свідчать Діяння Апостолів: «Вони постійно перебували в науці апостольській та в спільноті братерській, і в ламанні хліба та в молитвах» (2, 42). Розвинуте у працях Отців Церкви та Вселенських Соборів поняття соборності набуло нового науково-богословського обгрунтування впродовж останніх двох-трьох століть. Підставою й метою соборності Церкви є соборність Пресвятої Трійці — Отця, Сина і Святого Духа. Бог-Син став Чоловіком у Христі Ісусі для того, щоб запросити людство, через Церкву, брати участь у соборності Пресвятої Трійці.
3. Соборність Церкви постійно виражається й будується через єдність у Євхаристії, проповідування Євангелії та спільне визнання віри у служінні єпископів, пресвітерів і дияконів. Соборність усіх вірних стає явною та присутньою в соборності Єпископів, видимим знаком якої для католиків є служіння Вселенського Архиерея. В УГКЦ соборність усіх вірних виявляється та розбудовується соборністю Єпископів, яка виражається в їх євхаристійному та синодальному зібранні.
4. Кінцеву мету екуменізму УГКЦ бачить у досягненні повної єдності Христової Церкви. Нинішній плюралізм Церков є лише тою тимчасовою дійсністю, яку ми зобов’язані наповнити любов’ю та світлом Христового Євангелія, але аж ніяк не ідеалом, що має завершити наші зусилля. Досягнення повної єдності стане можливим лише через дотримання принципу «єдність у багатоманітності», який є запорукою збереження церковної та національно-культурної ідентичності кожного народу.
5. Окрім богословської, екуменізм має ще й суспільну мету. Гріх розділення християн применшує автентичність християнського свідчення, а тому є суттєвою перешкодою на шляху нової євангелізації, яка є спільним обов’язком усіх Церков. Екуменізм покликаний сприяти консолідації суспільства, відродженню християнської духовності та моралі, подоланню руйнівних наслідків комуністичного та інших видів тоталітаризму, утвердженню етичного виміру всіх проявів суспільного буття. Прагнучи цієї мети, не можна, проте, допускати підміни релігійної основи та мети екуменізму тимчасовими політичними чи суспільними розрахунками, які можуть втягнути Церкву у вир політичного суперництва та ворожнечі.
II. Загальні аспекти
6. Помісність Української Греко-Католицької Церкви традиційно характеризується двома аспектами. З одного боку, будучи законною спадкоємицею історичної Київської митрополії, УГКЦ належить до християнського Сходу, зберігаючи і плекаючи східну духовність, богослов’я, канонічний порядок та обряд. З іншого боку, вона втішається повним сопричастям з усіма Помісними Католицькими Церквами, які визнають особливе Петрове служіння Єпископа Риму. УГКЦ молитовно прагне євхаристіиної єдності між усіма Церквами Заходу і Сходу.
7. Оскільки історично Київська Церква була відкритою до взаємин зі світовими центрами християнства, УГКЦ прагне й далі утверджувати цю відкритість. Вона вважає, що тенденції до відособлення спотворюють вселенську природу Церкви і є ознаками не сили, а слабкості й неповності у своїй місії.
8. У своїй екуменічній діяльності УГКЦ ставить перед собою такі пріоритетні завдання:
а) на міжцерковному рівні — утверджувати власну ідентичність як Східної Католицької Церкви, розкривати багатства східної традиції для християн латинського обряду й бути одним із репрезентантів католицтва на православному Сході;
б) на українському рівні — плекати стосунки з Церквами київської традиції на основі відродження спільної спадщини київського християнства, взаємного прощення та примирення, спільної євангелізаційної праці, збереження релігійно-культурної ідентичності як в Україні, так і діаспорі.
9. Епоха екуменізму, що набула нової динаміки й нового богословсько-еклезіального підґрунтя в час Другого Ватиканського Собору, принесла свої зримі плоди: проголошення 7 грудня 1965 року Спільної декларації Римо-Католицької Церкви та Константинопольської Православної Церкви з нагоди зняття анафем, регулярний обмін офіційними делегаціями між Римом і Царгородом, плідне співробітництво між Римо-Католицькою Церквою і Всесвітньою Радою Церков, між Радою Єпископських Конференцій Європи та Конференцією Європейських Церков; здобутки Змішаної комісії з богословського діалогу між Римо-Католицькою і Помісними Православними Церквами; проведення низки міжнародних і регіональних екуменічних асамблей.
10. Суспільно-політичні зміни, зокрема демократичні перетворення в Центрально-Східній Європі наприкінці 80-х років, спричинилися як до позитивних зрушень на користь релігійної свободи та вільної діяльності Церков, так і до загострення міжконфесійних відносин. В результаті екуменічні процеси увійшли в період сповільнення й кризи, яку УГКЦ сприймає як кризу певної фази екуменізму, що була надто сильно прив’язана до геополітичного статус-кво періоду 1960-80-х років, а не як кризу процесу міжцерковного зближення й порозуміння взагалі. Ця криза виявила політичний підтекст окремих екуменічних ініціатив — як у минулому, так і сьогодні, що викликало і викликає в душах людей недовіру до екуменічного руху взагалі. Тому за умови щирого переосмислення екуменічних позицій та наявності доброї волі до порозуміння нинішня криза може допомогти християнській спільноті розчистити шлях до справжнього єднання на євангельських засадах і максимального вивільнення з-під впливу політики.
11. Прагнучи активізувати свою участь у Міжнародному екуменічному русі, УГКЦ намагається розширити й поглибити свої контакти та налагодити постійну співпрацю з міжцерковними структурами міжнародного рівня, зокрема Апостольською Столицею, Радою Єпископських Конференцій Європи, Конференцією Європейських Церков або Всесвітньою Радою Церков.
12. Вітаючи прагнення окремих міжнародних релігійних та українських громадсько-політичних й урядових структур сприяти подоланню міжконфесійних конфліктів в Україні, УГКЦ поряд з цим наголошує на важливості головної передумови будь-якого міжцерковного порозуміння — добровільності прийняття рішень усіма сторонами та їхньої свободи від політичного, економічного чи адміністративного тиску.
13. УГКЦ виходить із засади, що досягти тривалого порозуміння можна лише з урахуванням та узгодженням інтересів кожної Церкви-учасниці процесу примирення, знаходження для кожної Церкви такого вирішення спірних питань, яке буде для неї почесним.
14. УГКЦ переконана, що першим кроком до примирення має бути формування в душі кожного християнина щирого бажання єдності, а в суспільстві — культури порозуміння та співпраці. Без стремління членів Церков до святості братолюбіє не зможе набути того визначального духовного виміру, який є головною передумовою єдності.
15. Унаслідок тривалого періоду переслідувань і заборон екуменічні можливості УГКЦ не можна вважати розкритими достатньою мірою. Це накладає на нинішнє покоління її вірних обов’язок повніше залучати духовні, організаційні й кадрові можливості Церкви з метою якнайшвидшого нарощення її участі в міжцерковних процесах. Досягнення цієї мети Церква бачить у літургійному, катехитичному й богословському відродженні та відповідній священичій і монашій формації.
16. Незважаючи на щирі духовні наміри ініціаторів попередніх об’єднавчих (екуменічних) спроб, вони здебільшого здійснювалися на вищому ієрархічному рівні або ж залишалися справою вузького кола осіб. Враховуючи історичні упущення, УГКЦ нині прагне залучити до процесу міжцерковного порозуміння якнайширші кола мирян, зокрема молоді, докладаючи зусиль для поліпшення їхнього екуменічного формування, розвитку ініціативи та налагодження різноманітних форм співпраці.
III. Стосунки УГКЦ з Помісними Церквами-Сестрами
а) стосунки УГКЦ з Апостольським Престолом і Помісними Католицькими Церквами
17. Перебування УГКЦ в єдності з Римською Церквою послужило першій великою історичною опорою, збагатило ії еклезіологічний досвід, наповнило тими духовними добрами, які подвигнули її вірних на велику жертовність і подвиг віри під час переслідувань. Церковна єдність зі Вселенським Архиєреєм стала однією з фундаментальних засад ідентичності УГКЦ, а тому будь-які подальші екуменічні кроки не можуть підважувати значення цієї єдності й мають розбудовуватися з її урахуванням.
18. З поверненням осідку Патріарха (Верховного Архиєпископа) УГКЦ на історичні землі та з відродженням своєї структурної і функціональної повноти, УГКЦ розвивається як Помісна Українська Церква в єдності з Римським Апостольським Престолом і є повноправною Церквою-Сестрою для інших Помісних Церков.
19. Дотеперішній етап розвитку екуменічних відносин створив стереотип УГКЦ як «каменя спотикання» на шляху міжцерковного порозуміння. Для подолання цього стереотипу потрібні зусилля як УГКЦ, так і всього католицького світу. Нові екуменічні ініціативи, що виходитимуть від УГКЦ, допомагатимуть Апостольському Престолу глибше оцінити місце та роль Української Греко-Католицької Церкви у світовій християнській спільноті.
20. Впродовж останніх десятиліть членство в Католицькій Церкві латинського обряду, що віддавна існує поряд із Церквою східної традиції, зазнало суттєвих змін. Якщо раніше її вірними були переважно неукраїнці, то сьогодні більшість із них — громадяни України. Обидві помісні Церкви мають свої окремі ієрархічні й канонічні структури, свої святині та інші особливості релігійного життя. Співжиття на одній території двох помісних Церков, які є частинами однієї Католицької Церкви, — найкращий доказ того, що Христова Церква не пов’язана виключно з якоюсь однією традицією й може втілюватися в різні культури, яких не нівечить, а зберігає і взаємозбагачує. Таке співжиття не позбавлене однак своїх труднощів. УГКЦ виявляє стурбованість і поділяє занепокоєння українських православних деякими аспектами діяльності Римо-Католицької Церкви на території України, які виходять за рамки духовної опіки вірних латинського обряду. В минулому неврахування Латинською Церквою тісного пов’язання християнської спадщини київської традиції з етнокультурною ідентичністю українців призводило до непорозумінь і конфліктів. Сьогодні ця проблема потребує своєчасного розгляду в дусі п. 10 «Інструкції застосування літургічних приписів ККСЦ», де сказано про «осуд будь-яких спроб відлучити вірних Сходу від їхніх Церков... надбанням способів думання, духовності й благочестя, які не узгоджуються з їхньою власною духовною спадщиною...» й вирішення у співпраці з Апостольським Престолом.
21. Враховуючи особливість своєї еклезіальної та богословської позиції у Католицькій Церкві, УГКЦ бажає включитися у втілення в життя побажань Святішого Отця щодо уточнення форми виконування примату Папи Римського, в особі якого суміщаються служіння Вселенського Архиєрея, Патріарха Заходу та Єпископа Риму. УГКЦ виходить із переконання, що уточнення розуміння примату Папи відповідно до виконання ним декількох різних служінь не лише збагатить Вселенську Церкву в її нинішніх ек-лезіальних формах, а й матиме позитивний вплив на подальші перспективи міжхристиянського порозуміння. Історичний досвід християнства І тисячоліття свідчить, що папське служіння було запорукою церковної єдності Сходу і Заходу,
б) стосунки УГКЦ зі світовим Православ’ям
22. Втішаючись духовними добрами, що випливають із єдності з Апостольським Престолом, УГКЦ разом з тим сумує з приводу втрати євхаристійного спілкування з Церквою-Матір’ю історичної Київської Церкви — Церквою Царгороду, Нового Риму. Відновлення такої єдності без втрати єдності з Апостольським Престолом залишається бажаною перспективою для УГКЦ. Цим буде відроджена давня традиція Київської Церкви, що була в єдності і з Римом, і з Царгородом.
23. УГКЦ вітатиме будь-які кроки, спрямовані на досягнення порозуміння з Церквою Царгороду, зокрема досвід, набутий Студійною Групою Київської Церкви, і прагнутиме до відновлення її діяльності.
24. УГКЦ висловлює свою готовність шукати разом із православними братами шляхи залагодження історичних конфліктів, виходячи з того, що вона:
а) уболіває за тривалий період ворожнечі й тужить за євхаристійною єдністю з Православ’ям;
б) прагне переосмислити історію з метою зцілення ран минулого та очищення історичної пам’яті;
в) визнає, що майбутня концепція порозуміння не повинна загрожувати ідентичності жодної з Церков.
25. УГКЦ зацікавлена у співпраці з Православними Церквами, щоб допомогти останнім підшукати таку оптимальну формулу визнання легітимності Греко-Католицьких Церков, яка, з одного боку, враховувала б негативне ставлення Православ’я й сучасного Католицизму до «уніатизму» як методу об’єднання Церков, але, з іншого боку, сприяла б розумінню того, що цілі покоління вірних Греко-Католицьких Церков зросли в цій конкретній формі унії, яка стала для них органічною формою їхнього еклезіального буття і природним шляхом до спасіння.
26. УГКЦ проаналізує свої вже існуючі можливості для налагодження регулярних контактів (особистих, інформаційних тощо) із православним світом з метою зміцнення їх та поширення. Наявність такої мережі контактів доконечно потрібна, зокрема, для адекватного інформування православної спільноти про позицію УГКЦ щодо проблем християнського життя.
в) стосунки УГКЦ з Російською Православною Церквою
27. УГКЦ повною мірою усвідомлює, що її стосунки з Російською Православною Церквою (РПЦ) суттєво впливають на стан християнського миру на Сході Європи та міжцерковних відносин у християнському світі загалом.
28. Значним історичним обтяженням, наслідки якого відчуваються й донині, став Львівський псевдособор 1946 року. Однак навіть у часи підпілля та вимушеного вигнання, тобто в часи найбільших випробувань, УГКЦ устами Блаженішого Івана Мирослава Кардинала Любачівсьного підтвердила свою добру волю до примирення: «Ідучи слідами духа Христового, простягаємо нашу руку прощення, примирення і любові до російського народу і Московського Патріархату...» (1987 p.).
29. Сьогодні, коли УГКЦ легалізувала свою присутність в Україні, вона готова працювати задля примирення й подолання історичних непорозумінь, відзначаючи при цьому, що такі зусилля матимуть успіх лише за умови доброї волі обох сторін.
30. УГКЦ сподівається, що започаткування такого діалогу сприятиме переосмисленню історично негативного ставлення широких кіл РПЦ до існування Східних Католицьких Церков узагалі й Української Греко-Католицької Церкви зокрема.
31. УГКЦ переконана, що зцілити рани минулого й досягти примирення можна лише на шляху, який передбачатиме такі кроки:
а) недвозначне визнання історичних кривд і помилок, що дозволило б зняти психологічний тягар століть і «полишити історію Богові»;
б) щире каяття, яке включає в себе взаємопрощення, що вивільнило б духовні скарби обох Церков з полону постійного переживання історичного болю;
в) уникання недружніх дій та висловів, що могли б спричинити або поглибити взаємне упередження й недовіру;
г) пошук площин довіри і співпраці як на рівні міжцерковних стосунків, так і на рівні душпастирської опіки над вірними Московського патріархату в Україні та українців греко-католиків у Росії.
г) стосунки УГКЦ з Православними Церквами в Україні
32. Враховуючи невизначений стан, в якому перебуває сьогодні Православ’я в Україні, УГКЦ не бере на себе повноважень оцінювати справедливість спроб нині існуючих Української Православної Церкви, Української Православної Церкви — Київський Патріархат та Української Автокефальної Православної Церкви репрезентувати собою Православ’я в Україні. У своїх стосунках з названими Церквами УГКЦ виходить із засади, що всі три Церкви мають спільну історичну спадщину Київської Церкви.
33. УГКЦ, проте, не вважає нинішні поділи у Православ’ї в Україні бажаними чи узаконеними. Навпаки, УГКЦ вітатиме будь-які кроки до всеправославного примирення в Україні та об’єднання нинішніх гілок Православ’я в одну Православну Церкву, вважаючи, що таке примирення та об’єднання стануть важливими чинниками на шляху духовного відродження України. Що стосується автокефалії українського Православ’я, то УГКЦ не може займати визначеної позиції щодо конкретного часу та шляхів її здобуття, вважаючи вирішення цього питання предметом виключної компетенції Православних Церков.
34. З урахуванням позиції невтручання у внутрішньоправославні непорозуміння, УГКЦ у своїй міжцерковній політиці намагатиметься підтримувати ділові контакти та провадити діалог з усіма юрисдикціями. При цьому УГКЦ виходить із засад, що а) вирішення проблеми міжцерковного примирення в Україні шляхом ігнорування інтересів окремих юрисдикцій неможливе, і б) поступове залучення всіх українських Церков до світових християнських процесів сприятиме позитивним тенденціям як усередині цих Церков, так і в міжцерковних стосунках загалом.
35. УГКЦ з жалем визнає, що її стосунки з усіма Православними Церквами, які діють сьогодні в Україні, обтяжені історичними й новітніми конфліктами, що суперечить християнській місії Церкви. Констатуючи це, УГКЦ повною мірою усвідомлює, що євангельський імператив любові й примирення є тією спонукою, яка діє в Церквах незалежно від пережитих ними страждань та відчуття завданої їм кривди.
36. Усвідомлюючи, що часова дистанція від історичних конфліктів ще недостатня для полегшеного їх подолання, і враховуючи, що певна частина тих конфліктів тліє й досі, УГКЦ дотримуватиметься «тактики малих кроків», за допомогою яких можна поступово нагромадити капітал довіри та співпраці.
37. УГКЦ вважає, що будь-яке насильство — фізичне чи моральне, яке чиниться при захопленні храмів, не відповідає ідеалові християнського життя і шкодить авторитетові всіх задіяних сторін в очах як християнської спільноти, так і нехристиян. В особливих випадках УГКЦ визнає прийнятність почергового богослужіння у храмах. Крім того, вона готова до пошуку нових форм розв’язання всіх наявних конфліктних ситуацій.
38. УГКЦ підтверджує чинність положень Пастирського звернення Блаженішого Мирослава Івана Кардинала Любачівського «Про єдність Святих Церков», оприлюдненого 7 квітня 1994 року у Львові, зокрема заклику «стримуватись від будь-якої поведінки, яка вказувала б на брак пошани і тим розбуджувала б незгоду, а то й ненависть. У всьому повинна існувати пошана і терпимість між християнами». Устами свого Глави Церква закликає як своїх «вірних, так і всіх християн уникати не тільки насильства, чи то тілесного, чи то усного характеру, але й усього, що могло б витворювати презирство супроти інших християн і стати антисвідченням...».
39. Молячись про єдність Святих Божих Церков, УГКЦ бачить здійснення цих молитов в Україні насамперед в об’єднанні всіх Церков київської традиції в єдину Помісну Українську Церкву у формі єдиного Патріархату в сопричасті як із Церквою Риму, так і з Церквами-Сестрами християнського Сходу.
д) стосунки УГКЦ з Протестантськими Церквами та церковними спільнотами
40. УГКЦ визнає, що нинішній рівень її контактів і співпраці з Протестантськими Церквами й церковними спільнотами не може вважатися достатнім чи задовільним. З метою нарощення такої співпраці УГКЦ готуватиме серед духовенства та мирян відповідні кадри.
41. УГКЦ рівно ж визнає, що внаслідок тривалого періоду переслідувань з боку держави та браку безпосереднього діалогу стосунки УГКЦ з Протестантськими Церквами та церковними спільнотами обтяжені взаємними докорами та недовірою.
42. На думку УГКЦ, основою порозуміння з Протестантськими Церквами та церковними спільнотами в Україні можуть послужити взаємне подолання ізоляціоністських тенденцій, уникнення ворожої пропаганди та актів прозелітизму, спільні дії у сфері вивчення Біблії та соціального служіння.
43. УГКЦ закликає Протестантські Церкви та церковні спільноти в разі відкриття ними своїх місій в Україні враховувати, що на цій землі від тисячі літ існує автохтонна Церква українців, яка має тісний зв’язок з українською духовністю, культурою та народними звичаями.
44. УГКЦ вважає необхідним ведення діалогу з Протестантськими Церквами та церковними спільнотами в Україні про уникнення напруженості, яка виникає внаслідок розбіжностей у тлумаченні певних богословських категорій, таких як, для прикладу, Тайни Хрещення, інституту священства, євангелізаційної місії Церкви тощо.
* * *
45. УГКЦ солідаризується з положеннями Екуменічної Хартії, укладеної наприкінці 1999 року робочою групою експертів Конференції Європейських Церков і Ради Єпископських Конференцій Європи, та спільно з усіма християнами Європи дякує «нашому Триєдиному Богові, що Він Духом Своїм Святим скеровує наші кроки до все згуртованішої спільноти. У спільному слуханні Божого Слова зі Святого Письма, у загальному Символі віри, у Службі Божій і на шляху спільного пошуку Божої правди ми хочемо засвідчити любов і надію для всіх людей. [...] Примиренню та екуменізмові альтернативи не існує».
