Конфлікт концепцій. Роздуми стосовно одного інтерв’ю митрополита Іларіона (Алфєєва)
Щодо екуменічного аспекту звинувачень УГКЦ з боку Московської Патріархії автор вже писав раніше (див. статтю “За претензіями з боку РПЦ до українських греко-католиків стоять зовсім інші причини”). Тому цього разу зупинюсь більше на “політичних” звинуваченнях.
Для початку
“Мы не можем полностью разделить греко-католиков и римо-католиков”, — такими словами митрополит Іларіон означив те місце, яке, на думку представників Московського Патріархату, відведено Українській Греко-Католицькій Церкві в структурі Католицької Церкви. За його власними ж словами, представники Ватикану в приватних бесідах вказували йому на те, що українські греко-католики посідають власну суб’єктність в структурі Католицької Церкви, тобто є автономною (sui iuris) Церквою, але він з цим не погоджується. (Митр. Іларіон: Я спросил: как это вообще возможно, что Греко-Католическая Церковь настолько солидаризируется с раскольниками, что они сообща проводят акции, молебны и поездки? На это мне отвечали: они же автономны, мы в Ватикане их не контролируем). Такі бесіди дуже нагадують розмову сліпого з глухим. Ватиканський чиновник фактично пояснив митрополитові конфігурацію Католицької Церкви, де Латинська Церква і 22 автономні Східні Церкви перебувають в сопричасті, не зливаючись при цьому структурно. Натомість митрополит відмовляється прийняти таке бачення і наполягає на своєму: УГКЦ не є суб’єктом, а лише частиною. Ставлячи таким чином знак “=” між поняттями Католицької Церкви та Латинської (Римо-Католицької) Церкви.
Перш за все слід наголосити на тому, що для кращого порозуміння між Церквами слід приймати іншого так, як він сам себе розуміє, а не накидати йому власне бачення. Чим власне і займається митрополит Іларіон, намагаючись пояснити католикам як слід розуміти структуру їхньої Церкви.
Для кращої ілюстративності наведу приклад. Уявіть собі ситуацію, коли б ватиканський чиновник поїхав до Стамбула вирішувати питання взаємин із Московським Патріархом, мотивуючи це тим, що Константинопольський Патріархат представляє цілу Православну Церкву (ту, про яку ми говоримо в “однині”). Якщо він б почув резонну відповідь, мовляв, Московський Патріархат - це незалежна структура в рамках Православ’я, то знову ж таки в стилі митрополита Іларіона міг би зазначити: “Ну це ж ваш проект”. І був би правий, бо Московська Патріархія це дочірній “проект” Константинопольської Церкви. Куди більш «дочірній», ніж УГКЦ стосовно Рима. УГКЦ є такою ж дочкою Константинопольської Церкви, як і Російська.
Думаю, для представників Російської Церкви такі слова були би більш ніж образливими, особливо зведення цілої екклезіальної спільноти до такого технічного поняття, як “проект”. І їхнє обурення в разі такого трактування було б цілком справедливим.
Що ж до стосунків греко-католиків із представниками Української Православної Церкви Київського Патріархату, то тут дається взнаки слабке розуміння митрополитом реального стану справ в українському християнстві. Київський Патріархат — це доволі потужна християнська спільнота України, яка налічує мільйони вірних. Не справа греко-католиків з‘ясовувати причини розколу в українському Православ’ї чи пропонувати розв‘язки, але це християнська спільнота. Ігнорувати багатомільйонну християнську громаду України, відмовляючись від співпраці з нею, було б анти-євангельським кроком і таким, що шкодить християнській місії в нашій державі. Намагання митрополита Іларіона ізолювати вірних Київського Патріархату від греко-католиків скоріш за все мають на меті посіяти зерно недовіри в середовище українського християнства і нанесло б йому шкоди. Чи можуть християни бути зацікавленими в такому сценарії? Запитання риторичне. Діяльність Всеукраїнської Рада Церков і релігійних організацій доводить, що в Україні християни здатні знаходити порозуміння. А сценарії недовіри, як правило, проектуються ззовні.
РПЦ і Майдан
Трактування подій листопада 2013 — лютого 2014 в Україні представниками Російської Православної Церкви небагато чим різняться від тих месседжів, які ретранслює світська влада Росії. Згідно з цими поглядами, в Україні відбувся громадянський конфлікт, в якому зіштовхнулись дві частини народу та пролилась кров. Проте протягом всіх цих місяців не відбулось ЖОДНОГО серйозного конфлікту поміж цивільним населенням, в якому б зіткнулись різні політичні погляди зі Сходу і Заходу України. Навіть за час перебування в Києві великих груп людей з різними політичними поглядами (я тут залишу в стороні той факт, що прихильників Партії Регіонів звозили до Києва за гроші і вони того навіть не приховували) конфліктів не відбулось. Хоч дехто був в цьому дуже зацікавлений. Справжнє протистояння відбулось між протестувальниками і силовими структурами, які стояли на боці влади. Це не був і не є конфлікт між частинами суспільства, а між суспільством і владою.
Слід зазначити, що навіть після того, як влада застосувала насилля проти мирних демонстрантів 30 листопада, і протягом наступних двох місяців систематично тероризувала громадян, продовжуючи викрадення, залякування, катування і побиття активістів, український протест не виходив за рамки ненасильницького спротиву. Два місяці мирного протесту - це колосальна витримка перед лицем знущань і небажанням влади вступити в діалог. Я не знаю жодного іншого такого прикладу в світовій історії. Прихильники Партії Регіонів протягом всіх цих місяців спокійно приходили на Майдан, де завжди могли почастуватись гарячим чаєм чи стравами і навіть отримати теплі речі. А священики УГКЦ ходили з Майдану в Маріїнський парк (де був розташований табір прихильників Партії регіонів) і надавали там духовну підтримку людям. Дехто саме там вперше приступив до Таїнства сповіді! Чи можна все це назвати «громадянським протистоянням»? Знову риторичне питання.
Власне тому, перебуваючи в США, Глава УГКЦ Патріарх Святослав (Шевчук) наголосив, що конфлікт в Україні має не політичний характер, а має місце протистояння між суспільством і владою. В цій ситуації Церква стала по стороні суспільства, а не по стороні якоїсь політичної сили. Український протест виступав проти корупції, за гідність і свободу особи, за верховенство права. Ці цінності не є чужими ні людям зі Сходу, ні з Заходу країни. Стверджувати, що в Україні міг відбутись конфлікт навколо цих цінностей, було б абсурдом. Справжній конфлікт відбувся по лінії тих, хто бажав змінити стару хамську систему взаємовідносин і корумпованість держави та тими, хто бажав жити при цій системі і далі. Власне на захист цієї корумпованої системи влада виставила силовиків.
Війна і мир
Українська революція та подальший конфлікт між Україною і Росією в чергове виявив, що ми бачимо і розуміємо речі по різному. Вже той факт, що українські православні єпископи, які перебувають в єдності з Московським Патріархатом, благословили українських вояків на захист батьківщини від загарбників, свідчить, що світоглядний розлам поглибшав в самій РПЦ.
Зрештою, вони не зробили нічого, що б суперечило документу під назвою Основи соціальної Концепції РПЦ. Справді, лише коли читаєш цей документ, то розумієш в яку непросту ситуацію потрапила Московська Патріархія, та як насправді важко зараз Патріархові Кирилові, якщо звісно в нього залишилась крихта совісті і якщо власні документи для РПЦ мають відповідну вагу.
Соціальна концепція недвозначно підкреслює право народу на самозахист від загарбника, ба навіть оцінює цей подвиг за дуже високим ґатунком. В розділі II.2 (Церква і нація). Концепція цитує святителя Московського Філарета: «Ухиляючись від смерті за честь віри і свободу Батьківщини, ти помреш злочинцем або рабом; умри за віру і Батьківщину — ти приймеш життя вічне і вінець на небі». Концепція також перераховує кілька фактів як православні єрархи благословляли воїнів на захист від окупантів.
Скоріш за все в Московській Патріархії не очікували, що українські єрархи ось так відразу візьмуться виконувати пункти Соціальної концепції. За десятки років пропаганди, росіяни мабуть самі повірили в те, що в Україні православних утискають і при першій же нагоді вони попросять захисту в «православного царя». Але так не вийшло, не вдалось навіть роздмухати провокації щодо духовенства і храмів УПЦ (МП) в Західній Україні. За найкращого сценарію всі ці події повинні би були стати холодним душем для Московської Патріархії і спонукати накінець розібратись, що ж таке це «українське Православ’я» і звідки в нього такий потяг до «самостійності» і відстоювання власної самобутності. Може, зрештою, на цій хвилі вийде також зрозуміти: Чому існує Київський Патріархат? Якщо не буде зроблено висновків, то, на думку самих православних експертів, Московська Патріархія втратить свою українську частину.
Концепція також говорить про ставлення Церкви до війни. В розділі «Церква і держава» йдеться про те, що Церква не може підтримувати державну владу і співпрацювати з нею у випадку, якщо остання розпочинає «ведення громадянської війни або агресивної зовнішньої війни» (п.ІІІ.8). Хоч до відкритого масштабного збройного конфлікту між Росією і Україною поки що справа не дійшла, проте в Криму під час збройного нападу загинув український військовий. Не громадянин Росії, чи мирний житель України, не російський військовий, а саме український офіцер (!!!). Відбулись штурми українських військових частин та кораблів ВМС України. Якби не ненасильницька постава українських вояків, яку Мирослав Маринович слушно порівняв із подвигом святих Бориса і Гліба, крові було б набагато більше, та й зрештою навряд чи вдалось би уникнути збройної окупації російськими військами інших частин України.
Розділ Концепції «Війна і мир» дає нам і Московській Патріархії ще більше інформації для роздумів. Зокрема, Концепція наголошує на тому, що «війна може бути оголошена тільки тоді, коли будуть вичерпані всі мирні засоби для ведення переговорів із супротивною стороною і відновлення початкової ситуації» (п.ІІІ.8). На тлі того, що Російська Федерація відразу виключила будь-які дипломатичні спроби задля досягнення порозуміння з новою українською владою (яку визнав увесь цивілізований світ), справедливість військового вторгнення на територію України у світлі Концепції є більш ніж сумнівною. Сумнівними з точки зору соціального вчення РПЦ є і військові методи, якими користується офіційна Москва. Так, зокрема, Концепція говорить про те, що «однією з явних ознак, за якою можна робити висновок про праведність чи несправедливість тих, що воюють, є методи ведення війни». Російська влада практично до сьогодні заперечує наявність в Криму своїх військових. Хоч самі «зелені чоловічки» без розпізнавальних знаків не приховують того, що вони військовослужбовці Російської Федерації. Не знаю, чи богослови-моралісти з РПЦ можуть якось виправдати цю брехню. І чи такі дії в рамках військової агресії Росії проти України можуть бути визначені як справедливі з точки зору Соціальної концепції. Може слід представникам Московської Патріархії перечитати свою ж Концепцію, де йдеться, зокрема, про те, що «війна має вестися за певними правилами, що і той, хто б'ється, не повинен втрачати свого морального обличчя» (п. VIII. 3).
Так виглядає, що в РПЦ вирішили закинути текст Концепції на ту саму високу полицю, на яку Володимир Путін закинув текст Будапештського меморандуму, за яким Росія мала гарантувати безпеку і територіальну цілісність української держави.
Зрештою апеляція до цього документу Московської Патріархії матимуть якусь вагу лише за однієї умови: якщо Патріарх Кирило справді вважає, що українці — це окремий народ, а Україна — це суверенна держава. Наразі, здається, він має інші версії стосовно цих двох питань. У такому випадку серйозний конфлікт з реальністю буде неминучим для РПЦ.
На сьогодні зустріч із цією реальністю представники РПЦ намагаються якомога більше відтермінувати. Про це свідчить хоча б повна мовчанка стосовно кримських подій у вже згаданому інтерв’ю митрополита Іларіона (Алфєєва). На тлі конфлікту світового масштабу його мовчання виглядає дуже красномовним.
Дві концепції
Оскільки митрополит Іларіон (Алфєєв) в інтерв’ю не поскупився на критику суспільної позиції Української Греко-Католицької Церкви, то слід хоча б коротко висвітлити той факт, що греко-католики і вірні РПЦ знаходяться дещо в різних системах координат. Маю на увазі те, що в цих Церквах панують відмінні погляди на те, яку роль Церква відіграє в суспільних процесах і що найбільш вагоме, яким є ставлення в обох Церквах до системи влади.
У вже згаданій Соціальній концепції Московської Патріархії прописана дуже цікава конфігурація держави, влади і суспільства та взаємодії Церкви з ними. Хоча власне сам термін «суспільство» в документі РПЦ повноцінно фігурує мало. Натомість, в Соціальній концепції Католицької Церкви - це один з ключових термінів. В обох випадках Церква постає як відділена від державної влади, проте по-різному прописано їх можливості взаємодії із суспільством. В Україні на сьогодні, навіть серед Православних Церков, є дуже чітким усвідомлення того, що Церква, будучи відділеною від державної влади, не є відділеною від суспільства та процесів в ньому. Російська Церква першочергово розглядає своє місце в державі на рівні стосунків Церква-влада, натомість греко-католики розглядають два рівноцінні напрями співпраці: Церква-влада, Церква-суспільство.
Саме виникнення і завдання державної влади Соціальна концепція РПЦ прописує, як наслідок гріха (Держава як необхідний елемент життя в ушкодженому гріхом світі (п.ІІІ.2)) і відповідно вона покликана захистити людину і суспільство від гріха та його наслідків (особа й суспільство потребують захисту (держави – прим. авт.) від небезпечних проявів гріха (п.ІІІ.2)).
Католицька соціальна концепція ставить в центр політичного процесу людську особу, її гідність і свободу (Людська особа – це основа і мета політичного життя (п.384)), а суспільство, як політична спільнота існує для того, щоб досягти мети, яка доступна тільки їй,– забезпечити цілісний розвиток кожного з її членів, покликаних повсякчас співпрацювати задля спільного блага, реалізовуючи свою природну схильність до істини і добра (п.384). Державна влада в такій системі поставлена на служіння суспільству. Оскільки суб’єкт політичної влади – народ у своїй сукупності; він – носій верховної влади. Народ у різний спосіб делегує здійснення верховної влади тим, кого вільно обирає своїми представниками, але він зберігає за собою прерогативу утверджувати свій суверенітет, оцінюючи діяльність керівників і навіть змінюючи їх, якщо вони незадовільно виконують свої функції. (п.395).
Якщо Російська Православна Церква офіційно заявила у 1994 році про «ненадання переваги будь-якому державному ладу, будь-якій з існуючих політичних доктрин», то Католицька Церква не утримується від того, щоб давати оцінку різним способам організації держави. Окремо виділяючи демократичний устрій, який хоч і не ідеальний (та містить свої підводні камені), проте найбільш прийнятний для реалізації тих цілей, до якого покликана політична спільнота: «Церква цінує демократичний устрій настільки, наскільки він забезпечує громадянам право політичного вибору, гарантує їм можливість контролювати правителів і, в разі потреби, відстороняти їх мирним шляхом». (п. 406)
Цінність демократії полягає, зокрема, в тому, що: «У демократичній системі політична влада відповідальна перед людьми. Представницькі органи повинні ефективно контролюватися суспільством. Цей контроль може здійснюватися, перш за все, шляхом вільних виборів, які дозволяють суспільству обирати і змінювати своїх представників. Засадничий елемент демократичного представництва – це обов’язок обранців скласти звіт про здійснену роботу.» (п. 408)
Не важко помітити ту різницю, яка існує в соціальних документах Російської Православної Церкви та в Католицькій доктрині, яка є підставою суспільної позиції також і для греко-католиків. В рамках православної доктрини не має розуміння влади як органу, що служить суспільству задля всебічного розвитку кожного члена спільноти людей. Тут присутня навіть певна сакралізація влади, яка покликана засобами примусу охоронити суспільство від гріха.
Обидві Концепції, хоч по різному трактують підстави і цілі державної влади, сходяться на тому, що владі необхідно підкорятись. Православна Концепція цитує розлогі частини Святого Письма, як наприклад відому цитату апостола Павла: «Всяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню» (Рим. 13, 1-7). Католицька концепція зазначає: «Дійсно, політична влада чи в спільноті як такій, чи в установах, які представляють державу, завжди повинна здійснюватися у межах моралі і в інтересах динамічного спільного блага згідно з юридично закріпленим правопорядком. Тоді громадяни, керуючись сумлінням, мусять проявляти послух» (п. 394)
Йдемо далі. Католицька концепція, яка так багато уваги приділяє людській особі, її гідності і свободі в п. 394, цитованому вище, зазначає громадяни, керуючись сумлінням, мусять проявляти послух. Про це говорить і православна концепція, коли стверджує, що: «Християнин, за велінням совісті, може не виконати веління влади, яке примушує до тяжкого гріха» (п. III. 5.).
З цих параграфів випливає, що діяльність влади повинна перебувати в рамках морального закону. Після переступу якого вона в певні мірі втрачає свою легітимність і християнин згідно з сумлінням не повинен виконувати її наказів. Що ж робити в такій ситуації?
Що робити, коли влада замість того, щоб охороняти суспільство від проявів гріха (як це прописано в соціальній доктрині РПЦ), сама стає джерелом морального зла в суспільстві? Що робити, коли влада руками силовиків стріляє в своїх громадян, несправедливо судить, чинить репресії, прикриває беззаконня? Саме ці питання ставили собі українці протягом останніх кількох років і особливо чотирьох останніх місяців.
Православна Церква говорить, що: «У разі неможливості підкоритися державним законам і розпорядженням влади з боку церковної Повноти, церковне Священноначаліє після належного розгляду питання може вдатися до таких дій: вступити в прямий діалог з владою щодо проблеми, яка виникла; закликати народ застосувати механізми народовладдя для зміни законодавства або перегляду рішення влади; звернутися до міжнародних інстанцій і до світової суспільної думки; звернутися до своїх чад із закликом до мирної громадянської непокори». (п. ІІІ, 5).
Католицька соціальна наука говорить як про право на протест сумління (п.399), так і про право на опір (п. 400-401). Соціальна концепція Католицької Церкви віддає перевагу, пасивному опору, який «більше відповідає моральним принципам і має не менші шанси на успіх (п.401), але й не відкидає права навіть на збройний опір проти гноблення політичною владою. Звісно за дуже чітких умов: 1) у випадку несумнівних, тяжких і тривалих порушень основних прав людини; 2) після вичерпання всіх інших засобів; 3) якщо він не спричинить більшого безладу; 4) якщо обґрунтована надія на успіх; 5) якщо раціонально неможливо передбачити кращі вирішення.
Як видно з вищенаведеної цитати з Основ соціальної концепції РПЦ, Московська Патріархія визнає право Церкви і участь Церкви у врегулюванні конфлікту між суспільством і владою, і апеляцію до світового співтовариства, і мирний протест проти свавілля влади (протест сумління). Все, окрім насильницького спротиву. На тлі цього положення дивним виглядає обурення митрополита Іларіона тим, що Блаженіший Святослав, Глава УГКЦ звертався до представників світового співтовариства з проханням сприяти врегулювати українське протистояння між владою і суспільством та підтримував мирний протест. На це має право й Патріарх Московський. Хоча навряд чи він ним коли-небудь скористається.
Але проблема тут вочевидь в іншому. Московська Патріархія розглядає конфлікт між суспільством і колишньою українською владою в іншому ключі — як конфлікт світоглядний. Мовляв, влада відстоювала інтереси тих, хто тяжіє до «традиційних цінностей», чи просто цінностей «русского мира», а протестувальники більш прихильні до європейських світоглядних стандартів. Про це недвозначно мовиться в кількох заявах Патріархії, зокрема й в останніх журналах Синоду РПЦ. Там йдеться про те, що українці поділені на дві частини: «Некоторые пекутся о максимальной интеграции в политические структуры, созданные западноевропейскими государствами. Другие, напротив, стремятся к развитию отношений с народами исторической Руси, к сохранению своей самобытной культуры» (Заявление Священного Синода Русской Православной Церкви).
Перше питання виникає стосовно того, звідки синодальні отці взяли, що ті, хто прагнуть глибшої інтеграції з Європейським Союзом, не бажають збереження своєї самобутньої культури? Ці слова — це відверта маніпуляція, оскільки Європейський союз не вимагає від своїх членів зрікатись своєї самобутньої культури (Пригадаю, що євроінтеграцію підтримала і Українська Православна Церква в єдності з Московським Патріархатом). Що ж до негативних явищ сучасного західноєвропейського світу, які ставлять виклики перед Церквою, то ці виклики не мають ніяких кордонів. «Культура смерті», як її часом називають в християнських колах, не менш швидкими темпами поширюється в Росії, ніж в будь-якій іншій державі світу. Не буду тут продовжувати описувати реалії російського життя. Гляньте на російську статистику наркоманії, самогубств, абортів, алкоголізму і тому подібних явищ.
Український протест розпочався з відмови української влади підписати Асоціацію з ЄС, але це була лише остання крапля. Українці сподівались, що підпорядкування України європейським стандартам правової культури, бізнесової діяльності, свободи слова, поваги до гідності людини «прикрутить гайки» українські владі, яка втратила контроль над своїми пристрастями. Цього мабуть злякався і сам цар-президент. Цінності Майдану — це свобода, гідність людської особи, а не політичні програми опозиційних партій. Ці цінності є спільними як для Сходу, так і для Заходу країни. Мені не зрозуміло, чому цим цінностям протиставляються якісь «традиційні цінності історичної Русі»? По-перше нам їх ніхто ніколи так і не розшифрував. В чому вони полягають? Якщо в їх основі не лежить саме ось ця повага до гідності людини, то вони нам справді чужі. Але вони чужі й Християнству.
Замість Епілогу
В Соціальній концепції РПЦ впадає в вічі кілька деталей. Перш за все, слабка увага до суспільства, як окремого об’єкту взаємодії Церкви. Там багато говориться про зв’язок Церква-влада, але суспільство залишається поза увагою. Якщо й говориться про народ, то він якийсь безособовий. Концепція взагалі мало уваги приділяє окремій людині та її правам, свободі, гідності. Для католиків в той сам час це початкова точка роздумів про соціальну доктрину Церкви – людина є в центрі. Народ — це не безособова маса, а спільнота вільних осіб. В Католицькій концепції говориться про субсидіарність, солідарність тощо. «Народ – це не безформний натовп, інертна маса, якою треба маніпулювати і яку можна експлуатувати, а об’єднання осіб, кожна з яких – «на своєму місці й у свій спосіб» здатна сформувати власну думку щодо громадських питань і наділена свободою висловлювати свої політичні переконання та відстоювати їх так, як велитьспільне благо(п.385). Можна навіть сміливо ствердити, що для католиків суспільство як спільнота осіб є набагато ціннішим партнером для Церкви, ніж влада. Натомість, Соціальна Концепція РПЦ віддає сильною владо-центричністю. Особливо вражають слова з одного із заключних розділів параграфу православної концепції «Церква і держава» (тут варто подати в оригіналі): «Традиционной областью общественных трудов Православной Церкви является печалование перед государственной властью о нуждах народа, о правах и заботах отдельных граждан или общественных групп». (п. ІІІ.8). Оце «печалование»… Це якийсь погляд «знизу-вверх», не інакше. Печалование, як давня практика заступництва Церкви за злочинців відразу ставить суспільство в якесь нижче становище щодо влади, вже не вона йому служить, а воно їй (про це нижче). Дається взнаки давня російська боязнь «свободи» і заміна її захистом примарних «традиційних цінностей». Російська Православна Церква здавна панічно боїться виховувати свобідну людину, відповідальну за свої вчинки, здатну до критичного мислення і прийняття самостійних рішень. Одіозний протоєрей Всеволод Чаплін на цій хвилі нещодавно заявив, що «Я настаиваю на том, что свобода в огромном количестве случаев – это условность. И хотел бы в этом поспорить и с академическим богословием, и с академической философией. Академическое богословие рисует очень редкое явление – абсолютно самодостаточную личность, не испытывающую внешних влияний или умеющую от них всячески абстрагироваться, знающую все варианты возможного выбора и делающую абсолютно осведомленный, свободный и независимый выбор. Таких личностей, на самом деле, не более двух-трех процентов, а может, и того менше». Вочевидь, зараховуючи себе до цих «двух-трех» процентів, які знають, що таке правильний вибір і тому будуть його нав’язувати іншим.
Як контрастують ці слова з думкою іншого російського православного богослова ігумена Петра Мещерінова, який навпаки вбачає виховну ціль Церкви в: «становлении православного христианина прежде всего как личности, и личности со вполне определенными свойствами: нравственной целостностью, свободой, ответственностью, зрелостью, самостоятельностью, а прежде всего опытом христианской духовной жизни, дающим христианину мудрость, умение отличать добро от зла».
Нажаль, сьогодні в РПЦ та й загалом в російському суспільстві верх беруть саме Чапліни, а не ті, хто думають як ігумен Петро Мещерінов. Зрештою, немає нічого нового під сонцем — Росія це вже проходила.
«Монархическое неограниченное правительство, в русском понимании, является не врагом, не противником, а другом и защитником свободы, свободы духовной, истинной, выражающейся в открыто возвещаемом мнении. Только при такой полной свободе может быть народ полезен правительству. Свобода политическая не есть свобода. Только при совершенном отрешении народа от государственной власти, только при неограниченной монархии, вполне предоставляющей народу всю его нравственную жизнь, может на земле существовать свобода истинная народа та, наконец, свобода, которую даровал нам Искупитель наш: идеже дух Господен, ту свобода»
Записка К. С. Аксакова “О внутреннем состоянии России”, представленная Государю Императору Александру II в 1855 году.
