Блог священика Василя Ткачука_image

Блог священика Василя Ткачука

Крок вперед чи два назад?

28.07.2012, 12:37
Не варто вчитися на своїх помилках, бо інколи їх вже пізно виправляти, вчімось на чужих.

На початку 90-х років, Греко-Католицька Церква мала обмежене число священиків, певним чином їх можна поділити на кілька груп. Найчисельнішою, напевно, була група, яка перейшла з Російської Православної Церкви. Друга – це вчорашні підпільники. Треті - нововисвячені, враховуючи нагальну потребу, після короткотривалого навчання почали висвячувати різних за віком і світською освітою священиків. Четверті, їх було буквально одиниці – це ті, що приїхали з діаспори.

До підпільників відносилися з шаною і навіть пієтетом. На більшість вчорашніх православних, дивилися з деяким недовір’ям, боялися, що вони своєю православністю зіпсують незламність католицької віри. Діаспора для нас була диковинкою, щось майже інопланетне, ми їх не розуміли, а вони нас і то не тільки на парафіяльному, а й на побутовому рівні. Пригадую історію, коли один священик який все своє свідоме життя провів за кордоном, чи то 94, чи 95 року приїхав до  Івано-Франківська. Проживав у монастирі в сестер і, прагнучи навчити сестер економити, радив їм зранку на базар не ходити (бо по його італійських уявленнях), після обіду м’ясо повинно бути наполовину дешевше.

Але це так, ліричний відступ, питання цілком в іншому, як сталося, що ідея католицизму в його східному обличчі почала зазнавати нищівних ударів не зі сторони вчорашніх випускників Загорської та Одеської семінарій, а саме від молодого покоління богословів які отримали досить ґрунтовну освіту закордоном. Про священиків з діаспори тут надто говорити не приходиться. Їм, а точніше їхнім батькам та дідам довелося чимало натерпітися від Римо-Католицької ієрархії, на кожному кроці вислуховуючи насмішки та звинувачення в меньшевартості. Це та відірваність від рідних зе­мель, неможливість прийняти нове для них бачення світу, нос­тальгія за Вітчизною викликали у свідомості наших співвітчиз­ників за кордоном підвищене почуття власної гідності українців-католиків і прагнення зберегти свою ідентичність. Це праг­нення зберегти своє існування далеко від рідної землі, вільним від будь-яких зовнішніх впливів,  перетворилося у великий рух за чистоту українського обряду. Домінувало прагнення відкинути все, що ніби шкідливе й чуже українській ментальності. І, незважаючи на всі перебільшення у цій боротьбі, треба визнати, що потреба в цьому все ж таки була

 На Богословському Порталі, отець доктор Мирослав Татарин, дещо писав на цю тему: «Особливо гострим і шкідливим періодом цього гноблення був досвід, зазнаний тут, у Північній Америці, де від часу прибуття перших українських іммігрантів-католиків римо-католицька більшість не шанувала їхніх потреб і цінностей. Марк Мак-Ґовен підсумовує цей досвід:

Дивно, що, зіткнувшись із нестачею духовенства, обмеженнями з боку Ватикану і конкуруючим баченням франко- й англомовних римо- католиків, Уніятська Церква зуміла вистояти своїх перших півстоліття в Канаді.

Мак-Ґовен згадує також про спроби відкритої латинізації, звинувачення в підбурюванні до непокори та римо-католицьку мовчанку перед лицем інтернування. Не заперечуючи героїчної праці й посвяти окремих представників римо-католицького духовенства, котрі прийшли служити українським католикам на західному прикордонні, Мак-Ґовен дуже ясно показує, що потреба в таких «місіонерах» була виключно результатом обмежень, накладених на українських католиків римською єрархією. Адже лише 5% духовенства галицької України належало до безженного, і загалом вони не були налаштовані їхати до Північної Америки. Забороняючи одружене духовенство, римська єрархія унеможливила задоволення пастирських потреб українських католиків силами їхнього власного духовенства! Розбіжності, які виникали внаслідок цього серед вірних, зростання впливу Православної Церкви і значний перехід до інших Західних Церков можна без усяких натяків пояснити цією репресивною політикою. Слово «пригноблення», якщо характеризувати ним досвід, якого зазнали неримські католики в межах «пастви» Католицької Церкви, не буде надужиттям»[1]

Цілком іншою причина діаметрально-протилежних змін у власних переконаннях, у недавніх студентів греко-католицьких семінарій, які поїхали на навчання в Європу. Як не дивно, їх до нового бачення православної ідентичності греко-католицької церкви привели їхні викладачі. Велика частина професури європейських католицьких богословських навчальних закладів, перебуває у полоні містицизму Православного Сходу. Вчорашні тверді католики, чиї предки на протязі століть насміхалися з «хлопської віри», буквально протягом одного-двох поколінь змінили свої переконання на цілком протилежні. Очолений в XX столітті бенедектинцями літургійний рух, не тільки повернув свій погляд на Схід, але й створив романти­чно поетичну візію східного богослужіння, один з істориків літургійного руху, Дом Олівьє Руссо, у 1944 писав: «Православна Церква зберегла літургійний дух ранньої Церкви і продовжує жити цим духом, пити з нього, як з свого найчисті­шого джерела... Ця Церква ніколи не відходила у своєму благо­честі та в її служіннях від літургійного духу ранньої Церкви, якому вона завжди залишалась вірною».[2]

Дати однозначну відповідь на причину таких різких змін – дуже важко. Можемо говорити про повернення до джерел, про усвідомлення західними богословами неправильності свого шляху і т. д., але певно не все так просто. Разом із цим воно приємно відчувати себе приналежним до тієї великої спадщини Сходу і бити себе в груди, що ми мовляв спадкоємці східної традиції, але в реальності кожен із нас, тих хто примазується до цієї слави і тих хто ставиться з деякою обережністю, підсвідомо визнають, що в дійсності, до тієї спадщини Сходу ми маємо дуже мале відношення. Чи є наша провина, чи заслуга в тому, що ми народилися на Україні, а не десь в країнах старої Європи чи далекого Сходу? Так, жителям Росії чи Криму, приємно вторити Достоєвському: «Хто не православний той не руський», східнякам, б’ючи себе в груди, кричати – козаки були православні, але чи ті і ті усвідомлюють, що реально мається на увазі під цими словами?

Теж не менш важливою причиною, яка спонукала римо-католицьких богословів дистанціюватися від власної Церкви і поглянути в сторону православних, було не надто ідеальне минуле Римо-Католицької Церкви, її ієрархії, довголітні ворожнечі й війни з протестантизмом і, що найголовніше, — те, що саме протестантські письменники впродовж століть масово писали наскільки негативні речі про Римську Церкву, звинувачуючи її у всіх смертних гріхах, що вже ставало неможливим розділювати правду від вимислу. Знаючи всі ті матеріали і вважати себе при цьому свідомим римо-католиком ставало чим раз важче. Невідома і таємнича Східна Церква, здалеку здавалась покрита блиском і сяйвом святості і духовності. Що воно далеко не так, в якійсь мірі я подавав і в попередньому записі блогу «Боротьба за знамено ортодоксії». Тому Захід на початку 20-го століття, захопившись Сходом, православ’ям, відкрив для себе Достоєвського, Толстого, Соловьява, захопився загадковою, закритою колючим дротом від них Росією і почав ототожнювати Східну Церкву і Православну Росію, а це - цілком різні речі. Єдине, що об’єднує їх - це візантійський (східний) обряд, але ж обряд це тільки зовнішня частина богопочитання, яка часто не співпадає з внутрішнім змістом. А якраз цей внутрішній зміст був і залишається найбільшим багатством Сходу. Тому велике прагнення деяких західних богословів пізнати Схід з його містицизмом нерідко вводить їх в помилковий ідеалізм та в намагання перенести надбання Сходу до Західної ментальності. Що аж ніяк не дає до кінця зрозуміти і пізнати спосіб мислення Сходу. Бо світосприймання східної теології треба здебільшого приймати не розумом, а серцем, східну духовність дуже часто неможливо логічно обґрунтувати, перевести на мову аргументів і догм, російське мислення неможливо прорахувати, недаремно писав поет:

«Умом Россию не понять,

Аршином общим не измерить:

 У ней особенная стать —

 В Россию можно только верить». Ф. Тютчев

І як бачимо навколо себе, в своїй переважній більшості, вірні і велика частина духовенства Православної Церкви (як на Україні, так і в Росії) відірвані від реальності у тому, що стосується літургійно-духовного життя Церкви. Основне, на чому акцентується увага - це дотримання обряду, звичаю і традиції, не є винятком майже офіційне поширення дивних церковних забобонів. Мало хто ламає собі го­лову чому то так і для чого. Зрештою, коли йде мова про Схід (Москву) то в цьому нічого дивовижного немає. Адже ніхто не має права висловлювати свою думку (через «власну недостойність»), якщо по даному питанню є вже твердження когось з Учителів Церкви.[3]

Так, православний обряд давній і гарний, але поза тим всім його майже ніхто не розуміє. Тому і стоїть така проблема, що вірні, ніби й беруть участь в тих чи інших богослужіннях, захоплюються ними, а до кінця їх не сприймають. Тому і стається так, що воцерковлені дії більшості православних, обмежуються до покладання свічки во здравіє чи упокой і отпєванія. В «літургійному дусі ранньої церкви» забагато символізму, абсолютно незрозумі­лого для пересічного християнина. Включаємо трансляцію Різдвяного чи Пасхального богослужіння і всю відправу голос за кадром: «А тепер починається Малий Вхід, а це символізує собою…., а тепер починається Великий Вхід, а це символізує….» і так дві години кілька разів на рік із року в рік, яка тверезомисляча людина здатна це все дивитися, слухати і сприймати серйозно. Воно все може для серця й мило, але Бог окрім серця дав ще нам і розум. О. Шмеман каже, що візантійський літургійний обряд сис­тематично розвивався в сторону все більшого віддалення мирян від духовенства. Візантійське літургійне богослужіння сильно підпало під вплив містичного сприйняття богослужінь, побудо­ваного на протиставленні посвячених і непосвячених в його таємниці. Все це, за його словами, віддаляє широкий загал вірних від повної участі в літургійному житті Церкви.[4]

Східне Християнство нагадує мені притчу про таланти. Третій слуга отримав талант і закопав його в землю. Так ось Православ’я отримало не один талант, а всі п’ять, воно кричить про це на кожному кроці, робить рекламу своєму скарбу, але самі таланти не розвиває, не подвоює, а закопало в землю і здається вже навіть забуло в якому саме місці.

Дві довколишні області Чернівецька і Закарпатська, тут серед традиційних основних Церков домінує Православна Церква Московського Патріархату  і ось саме на території цих областей свідки Єгови мають основну більшість по Західній Україні. Саме вчорашні вірні Московського Патріархату стають основним джерелом в поповненні організації Свідків Єгови. В окремих селах, які на початку 90-х були офіційно майже повністю православними, сьогодні переважають свідки Єгови та інші новостворені спільноти. Загальну ситуацію рятують римо-католицькі і греко-католицькі парафії. Як можемо бачити по засобах масової інформації така сама ба й навіть ще гірша ситуація, на Сході України, саме вірні православних церков поповнюють основні лави неоп’ятидесятницьких рухів і стають жертвами різних афер типу Кінгз Кепітал.

Поза всяким сумнівом, західне богослов’я і богослови, мають право і причини підказувати нам якою дорогою краще йти. Вони вже дещо у своїй історії попеклися, і мають тут досвід. Але й надто довіряти їм ми не маємо права. Хто з нас може із впевненістю твердити, що вони обпікшись на молоці, не дують і на воду. А може це тільки чергова блажь багатих і мудрих цього світу.

Бо не тільки російське православ’я викликає захоплення у західних богословів і монахів. З таким же успіхом вони прихиляються й до інших східних релігій. Саме бенедектинський монах Джон Мейн, захопившись православним містицизмом привіз на Захід вчення буддиської медитації, якої спеціально навчався в Малайзії і яку спробував християнізувати і поширити як повернення до джерел молитовної практики древньої церкви?

Окрім східного містицизму, буддизму, індуїзму та інших східних релігій, Європа захопилася таким варіантом російського православія як толстовство в якому Христос не Божий Син, а тільки великий Учитель істини. Є й Блаватська, яка своєю теософією, теж успішно полонила європейців.

Вчитися у західних вчителів нам потрібно, але сліпо довіряти їм – не варто. Бо ті, хто надто довіряв їм у часи 17-19 сторіччя, залишали свою Церкву, свій обряд і латинізувалися, а сьогоднішні студенти впадають під новий вплив і не живучи своїм розумом уподібнюються  Якову Головацькому, Костельнику та їм подібним, це теж їх абсолютно до нічого доброго не допроваджує.

Не варто вчитися на своїх помилках, бо інколи їх вже пізно виправляти, вчімось на чужих. В історії Заходу вже була спроба ідеалізації російського ідеї. Після жовтневого перевороту, тисячі американців та європейців прибували до радянської Росії із найщирішими прагненнями допомоги в будівництві соціалізму, як результат їхні мрії збувалися, але більшість із них так і закінчували своє життя в радянських концтаборах.

Я за приятельські відносини з Росією, в принципі, я за екуменізм з Православною Церквою, хоч розумію, що це те ж саме, якби вівця казала, що хоче екуменізму з вовком. Я за Руський мір, але я за те, щоб його межі були виключно від Магадана і до Брянська, але при цьому я теж хочу, щоби нас від цього їхнього міру, розділяв дууужеее висоооокиий паркан.


[1] http://theology.in.ua/ua/bp/theologia/ukrainian/47050/

[2] Цит. за Р.Ф. Тафт, Внесок східного богослуження в розуміння християнського богопочитання, Сопричастя №4, Львів 1998, стор. 78-81.

[3] Див. Т. Шпідлік, Духовність Християнського Сходу Рим-Львів 1999, стор. 17.

[4] Див. А. Шмеман, Евхаристия Таинство Царства, Нью-Йорк – Москва 1992, стор. 14-16.

Останні новини