Розділ 1

Ніколи б не подумав, що скорбота відчувається як страх. Я не боюся, але здається, ніби наляканий. Однакове тремтіння всередині, однаковий неспокій, позіхання, рефлекторне ковтання слини. Подекуди мій стан нагадує легке спʼяніння або контузію. Між мною та зовнішнім світом ніби пролягла невидима завіса. Мені важко сприймати слова інших людей. Точніше, я не хочу їх чути, бо не маю до них жодного інтересу. Водночас, мені хочеться, щоб хтось був поруч зі мною. Мені нестерпно залишатися наодинці вдома. Якби ж вони говорили один з одним, а не зі мною.

Бувають моменти – завжди несподівані, – коли щось всередині мене намагається мене запевнити, буцім все не так погано, не так безнадійно. Кохання – лише частина людського досвіду. До знайомства з Г. я був щасливим. У мене залишилося чимало так званих “джерел задоволення”. З цим можна впоратись. Облиш, все не так погано. Мені дещо соромно прислухатися до цього голосу, але, здається, він має слушність. Аж раптом несподіваний поштовх розпечених спогадів розвіює залишки мого “здорового глузду”, і він негайно зникає, немов крихітна мураха в горнилі печі.

Відкинутий назад, я повертаюсь до сліз та страждань. Гірких сліз. Я навіть волію проживати ці миті агонії, вони принаймні чисті та чесні. Однак занурення у води саможалості, бридке та липкувато-солодке задоволення, що я відчуваю у такі хвилини, мені огидне. Усвідомлюю, що таким чином я спотворюю памʼять про Г. Дозволивши цьому настрою взяти гору хоча б на кілька хвилин, я почну оплакувати ляльку, а не справжню жінку. Слава Богу, моя памʼять про неї занадто сильна (чи завжди вона буде настільки сильною?), що подібні напади агонії сходять мені з рук.

Г. була зовсім іншою. Вона мала розум гнучкий, швидкий та спритний, немов леопард. Ні пристрасть, ні ніжність, ні біль не могли його роззброїти. Він вловлював найперші прояви ниття чи скиглення, й одразу стрибав на тебе, збиваючи з ніг, поки ти не отямився. Скільки моїх мильних бульбашок вона проколола! Я швидко призвичаївся не молоти дурниці в її присутності, хіба що заради чистого задоволення – і знову пекучий удар – бути викритим та висміяним нею. Ніколи в житті я не був таким серйозним, як у стосунках з Г.

А ще мені раніше не спадало на думку, що скорбота викликає лінощі. Крім моєї роботи – тут машина працює як слід – я не здатен на найменші зусилля. Важко не лише писати, а й читати листи. Навіть голитися. Яка тепер різниця, як виглядає моє обличчя, шорстким чи гладеньким? Кажуть, що нещасна людина прагне відволіктися, забути про свої проблеми. Та буває, що виснажена людина посеред морозної ночі хоче вкритися ще однією ковдрою, але замість того, щоб підвестися і знайти її, вона лежить у ліжку, тремтячи від холоду. Зрозуміло, чому самотні люди стають неохайними, а з часом брудними та огидними.

Поза тим, де ж Бог? Це найтривожніший симптом. Коли ти щасливий, настільки щасливий, що не відчуваєш у Ньому потреби, щасливий аж так, що сприймаєш Його вимоги як втручання в особисте життя, ти все одно знаєш, що, отямившись та звернувшись до Нього з вдячністю та хвалою, тебе буде прийнято з розпростертими обіймами (принаймні так здається). Та спробуй звернутися до Нього, коли ти у відчаї, коли вже нічого не допомагає. Що тоді? Перед твоїм носом гримають дверима, ти чуєш, як з того боку двічі повертають ключ в замку, і настає тиша. Ти теж можеш піти. Чим довше чекаєш, тим виразнішою стає тиша. У вікнах темно, будинок виглядає покинутим. Тут взагалі хтось жив до цього? Раніше здавалося, що так, і це враження було настільки ж стійким, як нове відчуття, що нині тут нікого немає. Що це? Чому Він, як володар, виявляє Свою присутність у дні благополуччя, але приховує Себе від нас, коли ми найбільше потребуємо Його допомоги в біді?

Сьогодні поділився цими думками з Ч. Він нагадав, що зі Христом трапилось те саме: “Чому ти покинув Мене?” Знаю. Але від цього не легше.

Не думаю, що існує небезпека втратити віру в Бога. Що насправді небезпечно, так це почати вірити в настільки жахливі речі про Нього. Мені не так страшно прийти до висновку “виявляється, немає Бога”, як до заключення “так ось, який Він насправді. Годі себе дурити”.

Старші люди корилися й казали “нехай буде воля Твоя”. Як часто гірку образу придушують смертельним страхом та вимушеною любовʼю (так, саме вимушеною), тільки щоб приховати свої справжні почуття.

Авжеж, простіше сказати, що Бога немає, коли Він нам найбільше потрібен, бо Його взагалі немає, Він не існує. Але ж чому Він здається нам настільки близьким, коли, відверто кажучи, ми і без Нього можемо обійтися?

І все ж, шлюб подарував мені дещо цінне. Тепер я ніколи не повірю, що релігія постала з нашого несвідомого та витіснених бажань, що це замінник сексуального потягу. За кілька років подружнього життя ми з Г. насолоджувались любовʼю в усіх її проявах – поважних та веселих, романтичних та повсякденних, подекуди драматичних, наче буревій, а в інші дні зручних та невигадливих, як домашні капці. Жоден закуток серця чи тіла не оминуло задоволення. Якби Бог був лише замінником любові, ми б вже давно втратили до Нього будь-який інтерес. Кому потрібен замінник, коли він має те саме, тільки справжнє? Однак відбувається протилежне. Ми обидва знали, що потребували чогось більшого, ніж ми самі, і це щось – незрозумілої природи, такої ж, як і наше прагнення до нього. Ви ще скажіть, що закохана пара не хоче читати, або їсти, або дихати.

Кілька років тому, коли помер мій друг, мене не покидало відчуття, що він продовжує жити, навіть ще повноціннішим життям, ніж до того. Тепер я благаю про бодай дещицю подібної впевненості щодо Г., але Бог мовчить. Лише зачинені двері, залізна завіса, вакуум, абсолютний нуль. “Прохаєте та не одержуєте”. Який я дурень, що просив. Навіть якби зараз в мені зʼявилася бажана впевненість, я би не довіряв цьому відчуттю, сприймаючи його як самонавіювання внаслідок власного моління.

У будь-якому разі, мушу триматися подалі від любителів спіритизму. Я обіцяв Г., а вона дещо про них знала. Похвально дотримуватись обіцянок мертвим чи будь-кому іншому. Та згодом я помітив, що “повага до бажань небіжчика” є пасткою. Скажімо, вчора досить вчасно спинився, щоб про якусь дрібничку не сказати: “Це б не сподобалось Г.” Це несправедливо по відношенню до інших. Ще трохи, і я почну вживати фразу “Цього б хотіла Г.” як засіб для домашньої тиранії, а її уявні бажання стануть дедалі тоншим прикриттям для моїх власних бажань.

Я не можу говорити про неї з дітьми. Щойно намагаюсь завести розмову, як зараз-таки помічаю на їхніх обличчях не скорботу, не страх, не жалість, а найзгубніший з усіх діелектриків – сором. Вони дивляться так, немов я роблю щось непристойне. Вони мріють, щоб я припинив це знущання. Те саме я відчував після смерті власної матері, щоразу, коли батько згадував про неї. Я їх не засуджую. Такі вони – хлопці.

Часом гадаю, що сором, звичайна ніяковість та безглуздий стид значно сильніше стримують людей від гідних вчинків та щастя, ніж будь-які інші недоліки. І не лише в підлітковому віці.

А що як реакція хлопців нормальна? Що б сказала Г., якби дізналася про цей нестерпний записник, до якого я знову і знову повертаюсь? Може, ці нотатки – плід моєї хворої свідомості? Колись прочитав таку фразу: “За ніч не зімкнув очей від зубного болю. Лежав собі і думав про зубний біль та безсоння”. В житті так само. Складовою будь-якого страждання є, так би мовити, тінь або віддзеркалення цього страждання: ти не лише страждаєш, а й змушений думати про свої страждання. Я не просто проживаю кожен нескінченно довгий день з відчуттям горя, але також щодня думаю про те, що кожен мій день сповнений горя. Може, ці нотатки тільки погіршують мій стан? Посилюють одноманітне, наче оберти вітряка, кружляння думок довкола одного і того ж. Що мені робити? Мені потрібні якісь ліки, а читання – недостатньо дієвий препарат. Виплескуючи усе це на папері (усе? лише одну зі ста думок), я вірю, що тим самим поволі витягаю себе з провалля. Ось так я би виправдовувався перед Г., та навіть не сумніваюся, що вона знайшла б вразливе місце у моїй обороні.

Річ не лише у хлопцях. Дивним наслідком моєї втрати є цілковите усвідомлення, що в моїй присутності ніяковіють люди. На роботі, в клубі чи посеред вулиці до мене підходять знайомі, поспіхом обдумуючи, чи варто говорити зі мною “про це”. Ненавиджу, коли вони говорять, ненавиджу, коли мовчать. Дехто з переляку взагалі мене оминає. Р. сторонився мене цілий тиждень. Найбільше мені до вподоби чемні юнаки, майже хлопці, що заходять в мій кабінет як до приймальні стоматолога, червоніють, квапливо вирішують свої справи, і чимшвидше, наскільки їм дозволяє виховання, задкують до виходу. Хтозна, може людей, що втратили близьких, слід, як прокажених, відправляти до спеціалізованих поселень?

У інших я викликаю почуття значно гірші за розгубленість. Для них я передвісник самої смерті. Зустрічаючи щасливе подружжя, я напевно знаю, про що вони думають: “Одного дня хтось із нас стане схожим на нього”.

Спершу я неабияк боявся відвідувати місця, де ми з Г. були щасливими – улюблений бар, улюблений парк. Та одного разу я на це наважився, неначе пілот літака, що повернувся на місце авіатрощі. Несподівано, але жодної різниці. Відсутність Г. відчувається там не менш виразно, ніж будь-де. Це не повʼязано з конкретним місцем. Якби вам було протипоказано вживати сіль, то не було б суттєвої різниці, яку страву ви куштуєте, якщо ця їжа прісна. Харчування саме по собі змінилося, незалежно від страви, незалежно від дня. Зі мною так само. Все життя докорінно змінилося. Її відсутність – наче небо, розпростерте над усім.

Втім, це не зовсім так. Існує одне місце, де її відсутність відчувається по-особливому, і його я не можу ніяк оминути. Маю на увазі власне тіло. Колись воно значило набагато більше як тіло коханого Г. Нині ж моє тіло – покинутий будинок. Агов, не бреши собі. Це тіло знову набуде для тебе минулого значення, причому досить швидко, якщо помітиш, що з ним не все гаразд.

Рак, рак, рак. Мама, тато, дружина. Все думаю, хто у цій черзі наступний?

Помираючи від раку – і добре це усвідомлюючи, – Г. зізнавалась, що вже не відчуває перед ним колишнього жаху. Коли хвороба стала реальністю, сама її назва та ідея втратили свою могутність. Певною мірою я також це зрозумів, і це важливо. Ми ніколи не стикаємось просто з Раком, або Війною, або Нещастям (чи Щастям). Ми живемо однією годиною, одним моментом. Проходимо різноманітні злети та падіння. Печалі затьмарюють наші найкращі часи, а радісні миті скрашують періоди страждань. Ми не здатні цілковито збагнути наслідки подій, що проживаємо, однак даємо їм невірні назви. Є лише злети та падіння, все інше – назва або ідея.

Подумати лише, наскільки щасливими та навіть веселими ми часом бували попри те, що жодної надії у нас не лишилось. Якою тривалою, спокійною та натхненною була наша остання розмова тієї ночі!

Водночас, ми не зовсім були разом. “Одна плоть” має свої обмеження. Неможливо сповна розділити слабкість, страх чи біль іншої людини. Так, тобі теж може боліти. Нехай навіть твій біль нічим не поступається болю твого ближнього, хоча я би застеріг від подібних порівнянь. Але відмінність неминуча. Говорячи про страх, я маю на увазі суто тваринний страх, відчайдушний трепет організму перед власним кінцем, брак кисню в легенях, безнадійність щура, що потрапив у пастку. Як розділити цей жах? Ви співчуваєте розумом, але тілом – не зовсім. Тіло ж закоханої особи здатне на співчуття найменше. Воно навчене любовними втіхами проявляти не тотожні, а взаємодоповнюючі, співвідносні, навіть протилежні почуття до коханої людини.

Ми обидва це знали. Я проходив свої випробування, а не її, тоді як вона – свої, а не мої. Завершення її страждань означало “дорослішання” моїх. Наші шляхи розійшлися. Ця гірка правда, це нестерпне регулювання дорожнього руху (“Шановна, вам праворуч. А вам, шановний, ліворуч”) – лише початок розлуки, якою є смерть.

І ця розлука настигне усіх. Я намагався зрозуміти, чому саме нам з Г. судилося пережити винятково прикрий досвід розлуки. Та, припускаю, він притаманний усім, хто любить. Якось вона мені сказала: “Навіть якщо ми помремо одночасно, лежачи опліч у ліжку, нам ніяк не уникнути розлуки, якої ти так боїшся”. Звичайно, вона знала не більше за мене. Та вона була ближче до смерті, їй було видніше. Вона часто повторювала: “Наодинці – у самотність”. А ще казала, що вона так себе відчувала. Було б немислимо припустити протилежне! Час, простір і тіло обʼєднали нас, наче телефонні лінії, крізь які ми підтримували звʼязок. Обірвеш один дротик, і звʼязку настане кінець. Так чи інак, а розмову доведеться завершити.

Хіба лише знайдеться інший засіб звʼязку — цілковито відмінний, та не менш дієвий, — яким можна відновити втрачений контакт. Але який тоді сенс нищити старий звʼязок? Невже Бог — немов той клоун, що вибиває з твоїх рук миску з супом, аби наступної миті підсунути тобі такісіньку миску? Клоунади на взірець цієї не знайти навіть у природі – вона ніколи не виконує одну мелодію двічі.

До чого ж важко зносити людей, які говорять: “Смерті немає” або “Смерть не має значення”. Смерть є, і вона має значення. Її наслідки невідворотні та непоправні. З однаковим успіхом можете сказати, що і народження не має значення. Вдивляюся у нічне небо. Немає нічого певнішого за те, що навіть якби мені вдалося обстежити безмежні обшири часу і простору нашого всесвіту, я ніколи б вже не побачив її обличчя, не почув її голосу, не відчув її дотику. Вона померла. Вона – мертва. Невже так складно запамʼятати одне слово?

У мене немає жодної гарної фотографії з нею. Не можу навіть подумки виразно уявити її обличчя. А от обличчя якогось незнайомця, що вранці промайнуло у натовпі, вже ввечері постає переді мною з бездоганною ясністю – треба лише заплющити очі. Авжеж, пояснення цьому доволі просте. Ми спостерігаємо обличчя тих, кого знаємо найкраще, в найрізноманітніших обставинах, з різних боків, при неоднаковому освітленні, під час усіляких занять – коли вони прогулюються, сплять, сміються, плачуть, їдять, розмовляють, думають, – й наші спогади про них зливаються воєдино, утворюючи в памʼяті нерозбірливу розмитість. Але її голос досі чую розбірливо. Від самої згадки про нього можу з легкістю розплакатись, як мале дитя.