Від перекладача:

У липні цього року в кінотеатрах відбувся показ нового фільму Крістофера Нолана “Оппенгеймер”. Одна з центральних тем фільму – знищення планети. На етапі розрахунків та моделювання дії ядерної бомби вчені мали сумніви, чи зможуть вони контролювати ланцюгову ядерну реакцію та чи не призведе вона до підпалу атмосфери Землі. Перші випробування бомби розвіяли апокаліптичні побоювання, однак завершення фільму натякає, що вченим таки не вдалося – хоча й у переносному значенні – запобігти знищенню планети. Відтепер загроза цілковитого знищення нависла над людством, а Роберт Оппенгеймер – “смерть, великий руйнівник світів, що несе загибель всього живого”.

Есей Клайва Люїса перегукується з фільмом Нолана і ставить питання про життя перед загрозою тотального знищення людської цивілізації. На момент написання есею (1948) серед британців поширився страх перед ядерною бомбою (nuclear anxiety). Доходило до масових самогубств, спричинених панічним страхом нової зброї. Ядерна загроза не була віддаленим тлом, а становила основу щоденного існування британців та формувала їхню ідентичність протягом 40-50-х років ХХ століття.

Розуміючи природу людського страху, Люїс розглядає загрозу ядерного апокаліпсису у світлі ширшого питання про долю всесвіту. Якщо не існує нічого, окрім природи, а природа не вічна, то застосування ядерної бомби нічого суттєво не змінить в історії всесвіту. Відтак Люїс звертається до теми абсурдності життя і, тим самим, вступає у приховану полеміку з Альбером Камю, чий відомий есей “Міф про Сізіфа” (1942) починається зі слів: “Існує лише одна по-справжньому поважна філософська проблема – проблема самогубства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим, – отже, відповісти на головне питання філософії”. Самогубство, на думку Люїса, – це перша можлива реакція людини на абсурдність життя. Друга реакція – життя для власного задоволення – приблизно відповідає тому, що Камю називає донжуанством. Третя реакція – повстання проти абсурдного та жорстокого всесвіту – наближена до образу людини абсурду, який змальовує Камю: “Людина абсурду неясно бачить охоплений вогнем і закутий у кригу, прозорий і обмежений всесвіт, де нема нічого можливого, але все дане, поза яким — крах і небуття. Тоді вона може зважитися прийняти життя у такому всесвіті й черпати в ньому свої сили, своє зречення від надії і затяте свідчення життя, позбавленого втіхи”. Люїс демонструє слабкість кожної із перелічених позицій, а потім підводить читачів до християнського світогляду, який передбачає існування Бога та вічного життя. Тому, стверджує Люїс, “якщо нам судилося померти від ядерної бомби, то нехай ця бомба, коли вона прилетить, застане нас за розумними та людськими заняттями”, а не наляканими та розгубленими.

Українською існує переклад вибраних фрагментів цього есею, який став популярним під час пандемії коронавірусу. Ядерна загроза з боку Російської Федерації знову актуалізувала питання, підняті Люїсом. Нижче наводимо повний переклад есею.

Певною мірою, ми забагато думаємо про ядерну бомбу. “Як нам жити у ядерну добу?” Так і хочеться відповісти: “А як би ви жили в шістнадцятому столітті, коли чума відвідувала Лондон чи не щороку, або у добу вікінгів, коли скандинавські розбійники могли будь-якої ночі пристати до берега й перерізати вам горлянку, або, зрештою, як ви живете у добу раку, добу сифілісу, добу паралічу, добу авіаційних нальотів, добу залізничних аварій, добу автотрощ?”

Іншими словами, не перебільшуймо новизну нашого становища. Повірте, любі пані та панове, ви та всі, кого ви любите, були приречені на смерть задовго до винайдення ядерної бомби, й чимало з нас – на зовсім неприємну смерть. Ми мали одну суттєву перевагу перед нашими предками – знеболюючі; ми досі її маємо. Абсолютно безглуздо скиглити і побиватися через те, що вчені на один шанс збільшили ймовірність померти болісною та передчасною смертю у світі, який і без того ряснів подібними шансами, у світі, де смерть – зовсім не випадковість, а закономірність.

Ось перше, що мусимо зрозуміти. І передусім нам слід зібратися. Якщо нам судилося померти від ядерної бомби, то нехай ця бомба, коли вона прилетить, застане нас за розумними та людськими заняттями: молитвою, працею, викладанням, читанням, слуханням музики, купанням дітей, грою в теніс, спілкуванням з друзями за келихом пива чи грою в дартс, – а не як овець, що від переляку збилися докупи, не за думками про бомби. Бомби можуть знищити наші тіла (це може зробити і мікроб), та вони не сміють полонити наш розум.

Ви можете відповісти: “Але нас турбує не сама смерть, навіть не болісна та передчасна смерть. Звісно, ймовірність такої смерті не нова. Новим є те, що ядерна бомба може остаточно і цілковито знищити саму цивілізацію. Нас назавжди поглине пітьма”.

Це підводить нас до суті питання, та спочатку дозвольте спробувати пояснити, в чому саме, на мою думку, полягає питання. Як ви уявляли долю цивілізації до появи ядерної бомби? Що, на вашу думку, мало статися з усіма здобутками людства в самому кінці? Правильна відповідь відома усім, хто принаймні поверхнево знайомий з наукою; та, як не дивно, її важко навіть вимовити. А відповідь, безумовно, наступна: неважливо, буде застосована ядерна бомба чи ні, але місце призначення всієї історії – НІЩО. Астрономи не тішать себе надією, що наша планета завжди буде придатною для життя. Фізики не тішать себе надією, що органічне життя завжди існуватиме бодай десь у матеріальному всесвіті. Не лише Земля, а й увесь космічний простір, усі зорі небесні припинять своє існування. Природа наче корабель, що йде під воду. Анрі Бергсон говорить про élan vital, Бернард Шоу – про “силу життя”, немов ці речі здатні примножуватись до безкінечності. Таке мислення – від зацикленості на біології та нехтування іншими науками. Надії справді немає. У довгостроковій перспективі природа не виявляє прихильності до життя. Якщо існує лише природа – себто якщо немає Бога та інакшого життя поза природою, – тоді все завершиться в одній точці: у всесвіті, з якого назавжди зникне будь-яке життя. Не зостанеться тих, хто пам’ятатиме про всесвіт – цей випадковий проблиск світла. Звісно, ядерна бомба може скоротити тривалість життя нашої планети, та навіть якби вона проіснувала ще мільярди років, все одно цей час мізерно малий відносно океанів мертвого часу, що омивали планету до її виникнення та омиватимуть потім; тому мене не надто обходить скорочення тривалості життя через ядерну бомбу.

Що насправді зробили війни, клімат (хіба ще не настав черговий льодовиковий період?) та ядерні бомби, так це нагадали нам, попри нашу волю, в якому світі ми живемо – світі, про який ми стали забувати протягом періоду процвітання до 1914 року. І це нагадування, до певної міри, є добрим. Нас пробудили зі приємного сну, й тепер ми можемо почати говорити про реальність.

Одразу після пробудження ми бачимо, що питання “Чи знищить ядерна бомба цивілізацію?” не є таким важливим. Ось важливе питання: “Чи природа як об’єкт наукових досліджень – це єдина дійсність?” Бо якщо на друге запитання ви дасте ствердну відповідь, то перше запитання зведеться до наступного: “Чи можемо своїми діями прискорити невідворотне знищення усіх людських здобутків замість того, щоб дозволити цьому статися природним чином?” Звісно, це питання неабияк нас турбує. Навіть на кораблі, що рано чи пізно затоне, ніхто не залишиться байдужим від новини, що паровий котел от-от вибухне. Але ті, хто знали, що корабель у будь-якому разі потоне, гадаю, не відчуватимуть такої ж безнадійної тривоги як ті, хто забули про цей факт та невиразно уявляли, як вони дістануться якогось берегу.

Відтак, нам слід зосередитись саме на другому запитанні. Почнемо зі припущення, що окрім природі нічого немає. Припустимо, що ніколи не існувало і ніколи не існуватиме нічого, окрім цієї безглуздої гри атомів у просторі та часі: що низкою сотень перетворень вона (на жаль) створила нас – свідомих істот, які нині знають, що їхня свідомість є випадковим підсумком цієї безглуздої гри, а отже, що й сама свідомість є безглуздою, хоча здається нам (яка прикрість!) важливою.

У цих обставинах, гадаю, можливі три варіанти дій:

1) Ви можете учинити самогубство. Природа сліпо, випадково наділила мене – аби я страждав – свідомістю, що вимагає смислу та цінності у всесвіті, який їх немає. Але, на щастя, природа також залишила мені засіб для звільнення від цих страждань. Я повертаю непотрібний дар. Мене вже не обдурити.

2) Ви можете просто отримувати задоволення від життя. Всесвіт складається із абсурду, та оскільки ви тут, беріть від життя усе, що можете. Але, на жаль, за цих обставин вам лишається не так багато – хіба найгрубіші тілесні втіхи. Ви не можете кохати дівчину у інший спосіб, окрім примітивно-тваринного, якщо ви знаєте та постійно собі нагадуєте, що краса її особистості та характеру – це тимчасова й випадкова комбінація поєднання атомів, а ваша реакція на них – лише різновид фізичної фосфоресценції, зумовленої вашою генетикою. Ви не можете по-справжньому насолоджуватись музикою, якщо знаєте та пам’ятаєте, що її значення – чистісінька ілюзія, що вам подобається музика тільки тому, що ваша нервова система налаштована так реагувати. Ви досі можете отримувати примітивне “задоволення від життя”; але по мірі збільшення задоволення, по мірі переходу від холодної чуттєвості до справжнього тепла, захоплення та радості, ви обов’язково відчуєте безнадійну невідповідність між власними емоціями та всесвітом, у якому живете.

3) Ви можете повстати проти всесвіту. Ви можете сказати: “Нехай він нерозумний, але я не такий. Нехай він безжалісний, та я буду співчутливим. Що б не привело мене у цей світ, оскільки я вже тут, то буду жити відповідно до людських цінностей. Знаю, що зрештою всесвіт переможе, але що мені з того? Я буду боротися. Посеред марнотратства я буду зберігати. Посеред суперництва я буду жертвувати. Будь ти проклятий, всесвіте!”

Припускаю, що більшість із нас, залишаючись матеріалістами, обирають непросте балансування між другим і третім варіантами. Та хоча третій варіант незрівнянно кращий (він, скажімо, більш схильний до “збереження цивілізації”), обидва розбиваються о ту саму скелю. Ця скеля – невідповідність між нашими серцями та природою – очевидна у другому варіанті. Третій варіант, здається, з самого початку оминає скелю завдяки визнанню цієї невідповідності та повстанню проти неї. Та це не допоможе. Ви просто тримаєтесь за свої людські стандарти перед абсурдністю всесвіту. Тобто ми говоримо про власні стандарти так, ніби вони є чимось зовнішнім по відношенню до всесвіту та протилежним йому; ніби ми можемо оцінювати всесвіт за стандартами, запозиченими з іншого джерела. Та якщо, як ми припускаємо, окрім природи – системи простору-часу-матерії – нічого не існує, тоді, звісно, немає іншого джерела наших стандартів. Як і все решта, вони мають бути лише непередбаченими та безглуздими наслідками дії сліпих сил. Стандарти не зійшли до нас як світло ззовні, звідки можна оцінювати природу; вони лише відображають відчуття людиноподібних істот нашого виду, коли атоми всередині наших черепів складаються певним чином, чому є досить нерозумні, нелюдяні та аморальні пояснення. Отже, ми втратили точку опори для свого повстання проти природи. Ми застосовуємо стандарти, які від початку зіпсовані. Якщо наші стандарти походять від безглуздого всесвіту, то і вони так само безглузді.

Більшість сучасних людей, гадаю, потребують проговорення подібних думок, перш ніж вони погодяться почути протилежну думку. Натуралізм зрештою приводить нас до цього – до цілком остаточного та безнадійного розриву між тим, що наш розум стверджує про себе, і тим, чим він справді є, якщо натуралізм має слушність. Розум стверджує, що він є духом; це означає, що розум здатний сприймати універсальні інтелектуальні принципи та універсальні моральні закони, що йому притаманна свобода волі. Та якщо натуралізм має слушність, усе це не більше, ніж певний порядок атомів всередині черепу, причому досить нерозумний. Ми обмірковуємо ідею не тому, що вона істинна, а тому що сліпа природа змушує нас про неї думати. Ми діємо не тому, що так правильно, а тому що сліпа природа примушує нас до цього. Тільки подивившись у вічі цьому абсурдному заключенню, ми готові нарешті почути голос, що шепоче: “А якщо ми й справді духи? Якщо не природа сотворила нас…?”

Ну справді, натуралізм підводить нас до неймовірного заключення. Насамперед, ми пізнали природу лише тому, що покладалися на власний розум. Якщо природа, яку ми пізнали, вчить (точніше, якщо природничі науки вчать), що наш розум є результатом випадкового розташування атомів, то десь тут має бути помилка. Якщо все справді так, тоді й сама наука є розташуванням атомів, а ми не маємо жодних підстав їй довіряти. Існує один-єдиний спосіб вирватись із цієї пастки. Мусимо повернутися до більш раннього погляду на це питання. Мусимо просто визнати, що ми – духи, вільні та розумні істоти, які зараз населяють нерозумний всесвіт; ми також мусимо дійти висновку, що всесвіт нас не створював. Ми не тутешні. Ми прийшли з іншого краю. Існує не тільки природа. Є також “інший світ”, з якого ми походимо. І це пояснює, чому перебування у всесвіті для нас настільки незатишне. Риба почувається як вдома лише у воді. Якби всесвіт справді був нашим домом, ми би це відчували. Але наші слова про “дику та жорстоку” природу, про смерть, про час та мінливість життя, наше напіврозвеселе та напівсором’язливе ставлення до власних тіл аж ніяк не пасують думці, ніби ми всього-на-всього є витворами природи. Якщо окрім цього світу нічого немає, як же ми зрозуміли, що закони світу настільки жахливі або настільки сміховинні? Якщо ми не знаємо, як виглядає пряма лінія, як же ми зрозуміли, що природа викривлена?

Та чим є ця чужорідна природа і як так сталося, що ми опинились у неї в заручниках? Як не дивно, це питання не виглядає настільки зловісним, якщо ми усвідомлюємо, що життя не обмежене природою. Природа страшна та огидна лише тоді, коли ми помилково вважаємо її своєю матір’ю. Та якщо вона наша сестра, якщо ми з нею маємо одного Творця, якщо ми виступаємо за одну команду, тоді не все так погано. Можливо, нам відведена роль не бранців, а колоністів: лишень згадайте, як ми одомашнили собак, коней чи нарциси. Природа – наша грубувата подружка. В ній є щось лихе. Аби це зрозуміти, слід переміститись у далеке минуле: я мав би говорити про Владу та Світоправителів, але сучасний читач сприйняв би це як щось занадто міфологічне. Тут не місце для питань, які напряму не стосуються теми. Достатньо буде сказати, що природа, подібно до людей, але у свій особливий спосіб, вельми відчужена від свого Творця, але у ній, як і в людях, помітні проблиски булої краси. Цим проблискам не слід поклонятися – ними слід насолоджуватись. Природа нічого не вчить людей. Ми маємо жити відповідно до власних законів, а не природних. Ми повинні в особистому та громадському житті дотримуватись закону любові та поміркованості, навіть якщо він веде нас на вірну смерть, а не закону змагання та загарбництва, навіть якщо він видається необхідними для виживання. Адже наш духовний закон, поміж іншим, вимагає ніколи не ставити виживання понад усе – навіть виживання людського виду. Ми повинні засвоїти думку, що виживання людства та планети, а тим паче виживання країни, культури чи класу, не варте наших зусиль, якщо ми не здатні забезпечити його гідними та милосердними засобами.

Наша жертва не настільки велика, як здається. Ніщо з такою ж вірогідністю не знищить людство чи країну, як намір вижити за будь-яку ціну. Збереження цивілізації, найімовірніше, залежить від людей, які найбільше переймаються чимось іншим, а не цивілізацією. Землі найвідданіше служать ті, хто понад усе прагнуть Неба. Для людей найбільше роблять ті, хто люблять їх менше за Бога.

Джерела:

Jonathan Hogg. 'The family that feared tomorrow': British nuclear culture and individual experience in the late 1950s. Vol. 45, No. 4, Special Issue: British Nuclear Culture (December 2012).

Альбер Камю. Міф про Сізіфа. Бунтівна людина. 2022. Харків: Фоліо. С.7.