Від перекладача:

Проповідь, наведена нижче, – перша, проповідь виголошена сорокарічним професором англійської літератури Клайвом Люїсом 22 жовтня 1939 року під час вечірнього зібрання у церкві св. Діви Марії в Оксфорді. Через відключення світла зібрання відбувалось у темряві, але приміщення було переповнене – люди почали збиратись ще до початку богослужіння. Клайв Люїс навернувся у християнство за вісім років до цього, однак для відвідувачів церкви він був відомий передусім як науковець та викладач, а не християнський автор – на той момент були опубліковані лише дві його християнські праці: Повернення пілігрима (1933) та За межі мовчазної планети (1938).

До проповіді Люїса запросив намісник церкви Дік Мілфорд. Університетську церкву св. Діви Марії регулярно відвідували студенти Оксфорду, оскільки вона активно співпрацювала зі Студентським християнським рухом (Student Christian Movement). Для більшості відвідувачів було незвично бачити за кафедрою світську особу, однак проповідь мала значний вплив на аудиторію. Після цього Люїса почали запрошувати на заходи Студентського християнського руху. 1940 року проповідь Люїса було опубліковано у збірці “Відомі англійські проповіді” – як єдину сучасну проповідь. Завдяки цьому Люїс став значно відомішим серед християн.

Університет – це спільнота, що прагне навчатись. Від вас, як студентів, очікують, що ви станете або почнете ставати тими, кого у Середньовіччі називали книжними людьми: філософами, вченими, науковцями, критиками або істориками. На перший погляд, це досить дивні заняття під час великої війни. Який сенс починати те, що, найімовірніше, не зможете завершити? Або ж, якщо наше навчання не перерве смерть чи військова служба, чому ми маємо – ба більше, як ми можемо – продовжувати проявляти інтерес до цього мирного заняття, коли життя наших друзів та свобода європейських країн висять на волосині? Хіба це не виглядає як гра на лірі, поки палає Рим?

Гадаю, ми не зможемо відповісти на ці запитання, допоки не розглянемо їх у світлі деяких інших запитань, які кожен християнин має ставити собі у мирний час. Я щойно згадав про гру на лірі та палаючий Рим. Однак для християнина справжня трагедія Нерона полягає не в тому, що він грав на лірі, коли місто охопила пожежа, а в тому, що він грав на лірі, перебуваючи на порозі пекла. Перепрошую за непопулярну думку. Знаю, що чимало мудріших та кращих християн, ніж я, сьогодні не люблять згадувати про пекло навіть з кафедри. Мені також відомо, що майже усі згадки про пекло у Новому Заповіті походять з одного-єдиного джерела. Але ж це джерело – наш Господь! Хтось казатиме, що їх вигадав апостол Павло, та це неправда. Приголомшливі вчення про пекло походять від Господа. Їх неможливо вилучити зі вчення Христа та Його Церкви. Якщо ми не віримо в них, то наше перебування у церкві – справжнісіньке дуркування. Якщо ж ми таки в них віримо, то мусимо інколи долати свою духовну гординю, й говорити про них.

Зробивши це, ми побачимо, що кожний християнин, що приходить до університету, має завжди зустрічатись із питаннями, в порівнянні з якими питання, поставлені війною, є відносно неважливими. Він має спитати себе: наскільки це правильно чи навіть психологічно можливо для істот, які кожною миттю свого життя наближаються до раю чи до пекла, витрачати бодай найменшу частку відведеного їм часу на таку дурницю, як література чи мистецтво, математика чи біологія. Якщо людська культура може впоратись із цим запитанням, вона може впоратись із будь-чим. Визнати, що ми можемо зберегти свій інтерес до навчання перед обличчям вічності, однак не можемо зробити це перед обличчям європейської війни – все одно що визнати, що наші вуха нездатні чути голос розуму, натомість сприймають голос нервів та колективних емоцій.

Саме такі справи у більшості з нас. Принаймні у мене так точно. Тому, на мою думку, важливо спробувати подивитися на нинішню біду з вірної перспективи. Війна не створює принципово нового положення – вона лише погіршує положення, в якому люди перебувають завжди, так що його вже неможливо ігнорувати. Людське життя завжди протікало на межі прірви. Людська культура завжди існувала перед обличчям чогось нескінченно важливішого, ніж вона сама. Якби люди відкладали пошук знань та краси до настання безпечних часів, цей пошук так ніколи б і не розпочався. Ми помиляємось, порівнюючи війну з “нормальним життям”. Життя ніколи не було нормальним. Навіть періоди, які ми вважаємо найбільш спокійними – скажімо, дев’ятнадцяте століття, – при уважному розгляданні виявляються сповненими криз, небезпек, труднощів та надзвичайних ситуацій. Завжди вистачало поважних причин, аби відкласти усю культурну діяльність, допоки не мине безпосередня загроза або не буде виправлена певна кричуща несправедливість. Але задовго до наших часів людство обрало не зважати на ці поважні причини. Люди прагнули знань та краси зараз, тому не чекали зручної нагоди, що ніколи не настане. Афіни Перикла залишили нам не лише Парфенон, а й, що важливіше, “Надгробне слово”. Комахи ж обрали інакшу стратегію: вони спершу шукають матеріального забезпечення й надійного укриття, та зрештою отримують бажане. Люди не такі. Вони доводять математичні теореми в обложених містах, розробляють метафізичні аргументи у камерах смертників, жартують на ешафотах, обговорюють нову поему, штурмуючи стіни Квебеку, роблять собі зачіски у Фермопілах. Це – не хизування. Така наша природа.

Однак люди – занепалі творіння. Лише той факт, що ми маємо таку природу, не доводить правильність та розумності наших дій. Мусимо з’ясувати, чи справді наукова праця має право на існування у такому світі, як наш. Відтак, ми завжди маємо відповідати на питання: “Як ти смієш бути настільки легковажним й егоїстичним, щоби думати про щось, окрім спасіння людських душ?” Сьогодні до цього питання додається ще одне: “Як ти смієш бути настільки легковажним й егоїстичним, щоби думати про щось, окрім війни?” Наша відповідь на обидва запитання буде дещо схожою. Перше питання передбачає, що людське життя може і має бути зосередженим винятково на релігії. Друге – що воно може і має бути зосередженим винятково на країні. Я вірю, що усе наше життя і справді має стати релігійним у тому розумінні, про яке скажу пізніше. Та якщо це означає, що уся наша діяльність має відповідати категорії “священного” й бути протилежністю “світського”, то на це я відповім: “Неважливо, має так бути чи ні, однак цього ніколи не станеться”. До свого навернення у християнство я не усвідомлював, що життя після навернення складатиметься переважно із тих самих речей, з яких воно складалося раніше: можна сподіватись, що вони набувають нового духовного значення, але, по суті, це ті самі речі. До того, як відправитись на попередню війну, я очікував, що моє життя у траншеях якимось дивовижним чином складатиметься виключно із війни. Натомість я виявив, що чим ближче ти до лінії фронту, тим менше чуєш розмов про союзницькі війська та перебіг бойових дій. Я зрадів, коли дізнався, що Толстой у найвеличнішій з усіх книг про війну описує ідентичні речі. Те саме робить “Іліада”, щоправда у свій спосіб. Ані навернення, ані призов на військову службу не знищують наше звичайне життя. Християни та військові залишаються людьми: уявлення невіруючих про релігійне життя та цивільних про військову службу далекі від реальності. Якщо в якомусь із цих випадків вам вдасться відмовитись від інтелектуальних та естетичних зацікавлень, то ви всього-на-всього підміните кращу культуру гіршою. Насправді, читання не зникає ані в церкві, ані на фронті, просто якщо ви не будете читати хороші книги, їхнє місце займуть погані. Якщо не будете мислити розумно – почнете робити це нерозумно. Якщо відмовитись від естетичних задоволень – почнете задовольнятись тілесно.

Так виглядає аналогія між вимогами релігії та вимогами війни: жодна з них не скасовує життя, що ми провадили до того, як вступили до їхніх лав. Але з різних причин вони висуватимуть свої вимоги. Війні не вдасться цілковито поглинути нашу увагу, адже вона не вічна, і саме тому нездатна внутрішньо підтримувати постійний інтерес людської душі до себе. Щоб уникнути непорозумінь, мушу зробити кілька уточнень. Я вважаю нашу участь у цій війні справедливою – наскільки взагалі справедливими є людські справи, – а тому військову службу вважаю обов’язком. А кожний обов’язок є обов’язком релігійним, тому ми зобов’язані абсолютно підкорятися йому. Ми мусимо врятувати потопаючого, а якщо живемо на небезпечному узбережжі, то зобов’язані також вміти надавати першу медичну допомогу, щоб бути готовими за потреби допомогти потопаючому. У наш обов’язок входить готовність померти заради спасіння потопаючого. Та якщо хтось присвятить усе своє життя рятуванню потопаючих, й ні про що більше не думатиме й не говоритиме, і змушуватиме усіх інших мовчати, поки вони не навчаться плавати – він перетвориться на маніяка. Таким чином, спасіння потопаючих – це обов’язок, гідний смерті, але не життя. Мені здається, що політичні обов`язки (а військову службу я зараховую до них) належать до цієї категорії. Ми зобов’язані померти за свою країну, якщо треба, та ніхто не мусить жити заради неї. Той, хто беззастережно відступає перед тимчасовими вимогами країни, партії або класу, віддає Кесарю те, що понад усе інше належить Богові – себе.

Релігія також, але з інших причин, не може займати усе життя людини, витіснивши з нього усі звичайні заняття. Хоча, звісно, в якомусь сенсі вона має займати усе життя. Не може йтися про компроміс між вимогами Бога й вимогами культури, політики або будь-чого ще. Божі вимоги вічні та невблаганні. Їх можна або відкинути, або спробувати прийняти. Пройти посередині не вийде. Незважаючи на це, зрозуміло, християнство зовсім не виключає звичайні людські заняття з нашого життя. Апостол Павло говорить християнам залишатись на своїх роботах. Він навіть дозволяє їм відвідувати бенкети, ба більше, бенкети, організовані поганами. Наш Господь був гостем на весіллі та у чудесний спосіб подбав, щоб на бенкеті не закінчилось вино. Під покровом Його Церкви освіта та мистецтво процвітали впродовж більшості християнської історії. Розв’язання цього парадоксу вам, безумовно, добре відоме: “Коли ви їсте, коли п’єте чи щось інше робите, усе робіть на славу Божу”.

Усі наші повсякденні заняття – навіть найдрібніші із них – прийнятні, якщо вони присвячені Богу; а без цього навіть найвеличніші заняття є гріховними. Християнство не підміняє наше повсякденне життя новим. Воно радше по-новому організовує та використовує у своїх надприродних цілях наші повсякденні матеріали. Безперечно, в певних обставинах воно вимагає зречення деяких чи навіть усіх суто людських прагнень: краще спастися однооким чи одноруким, ніж з обома очима та руками загинути у геєні вогненній. Та християнство робить це в якомусь сенсі per accidens, оскільки у певних специфічних обставинах вже неможливо здійснювати те чи інше заняття для слави Божої. Між духовним життям і повсякденними заняттями як такими немає протиріччя. В якомусь сенсі, всюдисущність слухняності Богу в християнському житті подібна до всюдисущності Бога у просторі. Бог не заповнює Собою простір, як це робить фізичне тіло, тобто частини Бога не перебувають у різних частинах простору, витісняючи собою інші тіла. І все ж, як пишуть добрі богослови, Він присутній усюди, у кожній точці простору.

Тепер ми готові відповісти на зауваження, що людська культура – неприпустима легковажність для істот, обтяжених настільки жахливою відповідальністю, як ми. Я одразу відкину думку, яку поділяють деякі сучасники, ніби культурна діяльність сама по собі є духовним заняттям, гідним похвали – немов науковці та поети Богу приємніші, ніж сміттярі чи чистильники взуття. Здається, Метью Арнольд вперше використав англійське слово spiritual у значенні німецького geistlich, тим самим відкривши шлях до цієї вкрай згубної та вкрай антихристиянської помилки. Звільнимося назавжди з-під її впливу! Праця Бетховена і праця прибиральниці стають духовними за однакових умов: якщо вони присвячені Богу, якщо зроблені смиренно, “наче для Господа”. Це, звісно, не означає, що немає жодної різниці між прибиранням кімнат й створенням симфоній. Кріт риє землю для Божої слави, а півень кукурікає. Ми є членами одного тіла, але різними членами, кожен з яких має своє покликання. Виховання, таланти й життєві обставини людини, як правило, непогано вказують на її покликання. Якщо батьки відправили нас до Оксфорду, а країна дозволяє нам тут залишитися, то це prima facie є свідченням, що життя, яке ми можемо зараз якнайкраще вести для Божої слави – це життя, присвячене навчанню. Говорячи про життя для Божої слави, я, звісно, не маю на увазі, що воно повинно слугувати моральному збудуванню інших. Це б означало, як висловився Бекон, принести автору істини нечисте жертвоприношення брехні. Я говорю про прагнення істини та краси заради них самих, але в тому сенсі, що не виключає їхнього існування для Божої слави. Людському розуму притаманне прагнення до таких речей, а Бог не створює жодного прагнення надарма. Тому ми можемо прагнути знання як такого, краси як такої, маючи впевненість, що тим самим ми або самі пізнаємо Бога, або опосередковано допомагаємо робити це іншим. Смирення, не меншою мірою ніж прагнення, спонукає нас зосереджуватись просто на знанні або красі, не надто переймаючись їхнім кінцевим значенням для богопізнання. Це значення потрібне не стільки нам, скільки тим, хто прийде вслід за нами й знайде духовний смисл у тому, що ми відкопали завдяки сліпому та смиренному послуху своєму покликанню. Це телеологічний аргумент, згідно з яким існування прагнення та здібності доводить, що їм відведена певна роль у Божому задумі – аргумент, за допомогою якого Тома Аквінський доводить, що сексуальність мала б існувати й без гріхопадіння. Слушність цього аргументу по відношенню до культури доведена досвідом. Інтелектуальне життя – не єдиний шлях до Бога, і не самий надійний, а втім – це справжній шлях, й, можливо, саме нам відведено ним пройти. Така можливість залишатиметься доти, доки наші прагнення чисті й безкорисливі. Це складний шлях. Як зазначає автор Theologia Germanica, ми ризикуємо полюбити знання – наші знання – більше за об’єкт пізнання, захоплюватись не застосуванням наших талантів, а тим, що вони належать нам, або ж репутацією, яку вони створюють. Кожне наукове досягнення посилює цю загрозу. Якщо спокуса стає непереборною, варто відмовитись від наукової праці. Настав час вирвати праве око.

Так я розумію сутність життя, присвяченого освіті. Але воно має й опосередковану цінність, особливо важливу сьогодні. Якби весь світ був християнським, можливо, освіта не мала б значення. Однак виглядає, що культура існуватиме поза церквою незалежно від того, існує вона в церкві чи ні. Сьогодні бути невігласом та простаком – тобто нездатним зустрітись із ворогом на його території – означає скласти зброю, зрадити наших неосвічених побратимів, які, з Божої волі, не мають іншого захисту від інтелектуальних атак з боку поган, окрім нас. Добра філософія має існувати хоча б заради того, щоб відповідати на заяви поганої філософії. Холодний розум має протистояти не лише холодному розуму по той бік лінії фронту, а й мутному поганському містицизму, що відкидає будь-який розум. Та більш за все, напевно, ми потребуємо глибокого розуміння минулого. Не тому, що минуле певним чином магічне, а тому, що майбутнє від нас приховане, та все ж ми маємо щось протиставити теперішньому, аби нагадати собі, що погляди, які малоосвіченим людям видаються вірними за визначенням – лише данина моді; в різні періоди люди по-різному розуміли ці питання. Той, хто жив у багатьох країнах, навряд з легкістю повірить у забобони власного села; науковець жив у багатьох періодах історії, а тому більш стійкий до потоку нісенітниць, що ллється зі сторінок газет та динаміків його власного часу.

Відтак, для деяких вчене життя є різновидом обов’язку. Схоже, зараз це ваш обов’язок. Я чудово усвідомлюю, наскільки комічно може виглядати відмінність між високими прагненнями, про які ми тут говоримо, й щоденними задачами, над якими вам доводиться працювати – корпіти над фонетичними законами давньоанглійської мови чи хімічними формулами. Але щось подібне чекає на кожного, хто слідує своєму покликанню: молодий священник раптом займається підготовкою чаювання для хору, а молодший офіцер – звіту за банки з варенням. І добре, що так має бути. Це допомагає відсіяти марнославних та несерйозних людей, залишаючи лише смиренних та наполегливих. На такого роду труднощі не варто витрачати співчуття. Але війна створює труднощі зовсім іншого порядку: і тут я повторю те, що вже казав сьогодні у різний спосіб – не дайте вашим нервам й емоціям переконати вас, що ваше положення менш нормальне, ніж воно є насправді. Напевно, буде корисно назвати три розумові вправи, які послужать захистом від трьох ворогів, що їх війна висуває проти науковця.

Перший ворог – хвилювання, схильність думати й турбуватись про війну, коли слід думати про роботу. Найкращий захист проти цього – визнати, що у цьому випадку, як і в усіх інших, війна не створила нового ворога, а лише посилила старого. У нашої роботи завжди безліч суперників. Ми завжди закохуємось або сваримось, шукаємо заробіток або боїмось його втратити, хворіємо або видужуємо, цікавимось політичним життям. Якщо ми це собі дозволимо, то завжди шукатимемо привід відволіктися на одне чи друге, й ніколи не візьмемось за роботу. Чогось досягають лише ті, хто прагнуть знань настільки сильно, що здобувають їх навіть посеред несприятливих умов. Сприятливі умови ніколи не настануть. Бувають, звісно, моменти, коли напруга від хвилювання настільки сильна, що жодна надлюдська самодисципліна не може їй упиратися. Але вони трапляються і в мирний час. Мусимо робити все, що від нас залежить.

Другий ворог – відчай, тобто відчуття, що ми не встигнемо завершити почате. Якщо я скажу, що ніхто не встигне завершити почате, що наприкінці найдовшого життя людина залишиться початківцем, хай там що вона вивчала, то мої слова звучатимуть сухо й абстрактно. Ви здивуєтесь, дізнавшись, як скоро люди починають відчувати близькість кінця – скільком речам, навіть на середині життя, доведеться сказати: “на це немає часу”, “вже надто пізно”, “це не для мене”. Але сама природа не дозволяє вам змиритись із цим відчуттям. Більш християнський підхід, можливий у будь-якому віці, полягає в тому, щоб довірити своє майбутнє Богу. Чому б так не зробити? До того ж майбутнє знаходиться у Божих руках незалежно від того, ввірили ми його Богу чи ні. Ніколи, ані у мирний час, ані воєнний, не ввіряйте своїх чеснот та щастя майбутньому. Щасливо працює лише той, хто ставиться до власних довготермінових планів дещо несерйозно, а в кожний момент життя здійснює працю “наче для Господа”. Насущний хліб – єдине, про що нам варто просити. Зараз – єдиний час, коли можемо здійснювати свої обов’язки та отримувати благодать.

Третій ворог – страх. Війна загрожує нам смертю та болем. Ніхто, особливо християни, що пам’ятають про Гетсиманський сад, не повинен зображати стоїчну байдужість у цей час. Але ми можемо захиститись від ілюзій уяви. Ми згадуємо варшавські вулиці й протиставляємо смерть їхніх мешканців абстракції, яку ми кличемо Життям. Та ніхто з нас не обирає між життям та смертю; лише між різними видами смерті – від кулемету зараз чи від раку сорок років опісля. Як війна впливає на смерть? Вона точно не робить смерть частішим явищем: 100% людей помирають, і цей показник неможливо збільшити. Чиїсь смерті вона наближає, але не думаю, що ми боїмося саме цього. Коли прийде наш час помирати, буде байдуже, скільки років залишилось позаду. Війна збільшує ймовірність померти в муках? Сумніваюсь. Наскільки мені відомо, тому, що ми називаємо природною смертю, зазвичай передують страждання. Поле бою – одне з небагатьох місць, де людина має високі шанси померти абсолютно без болю. Війна зменшує вірогідність померти у мирі з Богом? Мені складно у це повірити. Якщо військова служба не переконала людину підготуватися до смерті, що ж тоді переконає? Але війна таки впливає на смерть. Точніше, вона змушує нас пам’ятати про неї. Єдина причина, чому рак у шістдесят або параліч у сімдесят п’ять нас не турбують, так це тому, що ми про них не пам’ятаємо. Війна робить смерть реальною, і більшість видатних християн минулого вбачали у цьому одне з благословень війни. Вони вважали, що людям корисно бути завжди свідомими своєї смертності. Схиляюся до думки, що вони мали рацію. Наше біологічне життя, наші плани на щасливе майбутнє – усе це завжди приречене на знищення. Зазвичай це усвідомлюють лише мудрі люди. Сьогодні ж – і найдурніші з нас. Тепер ми добре бачимо, в якому світі жили весь цей час, і маємо примиритися з ним. Якщо ми мали безрозсудні нехристиянські сподівання щодо нашої культури, то від них нічого не залишилось. Якщо вірили, що зможемо побудувати рай на землі, що перетворимо цей світ із чужини на місце постійного проживання, здатне задовільнити нашу душу, ми саме вчасно позбулися цих ілюзій. Однак якщо ми вважали, що для деяких людей у певні історичні періоди наукове життя, смиренно принесене Богу, може бути одним зі шляхів пізнання Божественної реальності та Божественної краси, якими сподіваємось насолодитись після смерті, ми й досі можемо так вважати.

Джерела:

C.S. Lewis, Learning in War-Time // The C. S. Lewis Collection: Essays and Speeches. 2017. HarperOne.

Joe Ricke, An Unlikely Preacher: C.S. Lewis and the War-Time Sermon // Sehnsucht: The C. S. Lewis Journal. 2021. №15(1).

Перекладач: Малов Олександр