Власне, змістовно візит нічим оригінальним не запам’ятався: багато про єдність народів Святої Русі та Православ’я як її культурну домінанту, про гріх розколу, про занепад Заходу... Так чи інакше все це ми чули під час попереднього візиту.

Але цьогоріч орієнтаційна криза українського суспільства, що виросла з розчарувань і навіть розпачу, загострилася. Нова влада зробила низку кроків, які примусили серйозно засумніватися у її намірах зберегти українську державність і поділ країни ще більше поглибився. У Московському Патріархаті радісно заговорили про «зовнішні обставини, які змінилися». А поки українські журналісти ламали списи над «нерозв’язним» питанням: «Політичним чи пастирським є патріарший візит?», їхні російські колеги, не обтяжені такими майже онтологічними роздумами, прикрашали шпальти хвацькими заголовками на кшталт «Патриарх приехал на Украину объединять народы» чи «За церковным единством последует единство общерусское».

Тому не поспішаймо говорити про цілковитий неуспіх візиту-2010. Так, на зустрічі з Патріархом прийшло незмірно менше людей, ніж це було анонсовано. Дійсно, дуже багатьох приголомшив разючий контраст між патріаршою критикою прагнень до багатства й влади з пишнотою його «Кадилаків» та сонмом звіроподібних охоронців. Багато не почули того, що сподівалися, багатьох почуте образило. Але поки частину суспільства ятрить сумнів стосовно вибору, зробленого двадцять років тому, далекі від Євангелія промови про «Русский мир» знаходитимуть своїх слухачів. І скільки б Патріарх і ті, кому це належить за посадою, не говорили, що «Русский мир» – «це не те, що ви подумали», масова реакція і палких прихильників, й рішучих супротивників цієї доктрини свідчить, що її зрозуміли якраз цілком адекватно. Двадцять років тому сумнівів щодо вибору в суспільстві було набагато менше, тому Патріархові Алексію ІІ потрапити до Софії Київської було значно складніше.

Зараз – попри ритуальні запевнення у повазі до українського вибору – настанови Московської Патріархії стосовно України жорсткі й, по суті справи, безкомпромісні.

Передовсім, це стосується ідейних конструктів: Православ’я в Україні не повинно вийти за рамки «Русского мира» і намагатися осмислити себе в інших контекстах. Подібні спроби православних богословів у єдності з Московським Патріархатом наштовхнулися не просто на нищівну критику, а й просто-таки на відверте цькування. Жорстке втиснення Православ’я в Україні у сконструйовані за її межами історіософські схеми означає відмову від творення власної релігійної культури. Ми краще за вас знаємо, якими саме мають бути фундаментальні духовні й релігійно-культурні підвалини вашого буття, – говорять православним українцям. – Ми набагато глибше за вас уявляємо, яким є зміст вашої історичної пам’яті, якими є духовні сув’язі, що єднають вас з іншими культурами й духовними традиціями і якими є ваші ідеали. Власне, своєї пам’яті, сув’язей й ідеалів у вас бути і не може. Відкидайте партикуляризм і йдіть до універсалізму. Але універсалізм, про який часто говорять в Московській Патріархії, дуже специфічний.

Прикметними в цьому сенсі є безперервні інвективи на адресу націоналізму. Коли цьогоріч Патріарх Кирил окреслював в Одесі націоналізм як прагнення будувати благо свого власного народу коштом страждань інших, він, треба розуміти, говорив про націоналізм український, американський, грузинський, але у жодному разі не про російський. Принаймні, коли у березні 2008 року президент В.В.Путін прямо оголосив, що він «русский националист» і що його наступник Д.А.Мєдвєдєв такий же російський націоналіст як і він сам, жодних протестів, пам’ятається, не було.

Ще одна «історіософська» мішень – Захід. Наказано бачити там винятково безвір’я, одностатеві шлюби, секуляризм. Не рекомендується звертати увагу на повагу до людських гідності й прав, на всебічну захищеність особи, на розвиненість громадянського суспільства. На те, зрештою, що у безбожній Західній Європі (не кажучи вже про США) люди частіше відвідують Богослужіння, ніж у Боголюбивій Росії, як мінімум не менше співпереживають нужденним й стражденним, натомість значно рідше залишають напризволяще народжених дітей й вбивають дітей ненароджених.

Наприкінці візиту Патріарх закликав українців знизити градус кипіння, у тому числі «кипіння історіософського». Скидається, пропаговані ним погляди і його «українська політика» взагалі цей градус тільки підвищать.

Другий напрям цієї політики, де компроміси Московською Патріархією виключаються – це ставлення до розколу в Українському православ’ї. Патріархія підтримуватиме роз’єднання між православними українцями. Діалог з «розкольницькими утвореннями» вести не дадуть; і якщо посилання на канони і сприймалися кимось свого часу серйозно, то після об’єднання у 2007 р. РПЦ із Російською Православною Церквою Закордоном вже не можуть виглядати поважно. Як вигадливо виклинали вони одна одну ще зовсім недавно, як праведно викривали співпрацю зі Сталіним і гітлерівцями відповідно, як переконливо доводили, що не тільки благодаті, а взагалі людської подоби не зустрічається в огорожі кожної з них, а от взяли – і об’єдналися! Тому, що об’єднання цих Церков має велике символічне значення – це і закінчення громадянської війни, і примирення «двох Росій». І російські націоналісти конче зацікавлені в такому об’єднанні. Анітрохи не менше, ніж націоналісти українські – в об’єднанні православних України в Єдину Церкву. А от цього російським націоналістам якраз рішуче і не треба. Оскільки – попри заяви про цілковиту рівність усіх складових «Русского мира» – в Московській Патріархії українських націоналістів немає, а є лише націоналісти російські, російські імперіалісти та деінде – євразійці. Вони такому об’єднанню – у будь-якому вигляді! – чинять і чинитимуть системний спротив. Важко було зробити щось гірше для об’єднання і щось більш відштовхуюче для вірних Київського Патріархату, ніж заявити про те, що хрещення в їхній Церкві не має благодаті. Але Патріарх Кирил це зробив. У принципі, Московській Патріархії потрібний Київський Патріархат. Але слабкий, ізольований, змаргіналізований, богословськи безсилий, організаційно поділений. Таке утворення стане прихистком для «поганих націоналістів» і засвідчить православному світові як шкідливо відокремлюватися від Церкви-матері. Тому, очевидно, «за зовнішніх обставин, що змінилися», Московська Патріархія не дослухатиметься до порад прес-секретаря однієї з єпархій і не проситиме прихильну до неї владу заборонити Київський Патріархат. Йтиметься «просто» про його дискримінацію.

Нарешті, унеможливлюються компроміси в питанні про Українську Православну Церкву в єдності з Московським Патріархатом. Патріархія робить і робитиме все, щоби убезпечити себе від «неприємностей», які виходили для неї з середовища цієї Церкви у минулі роки. У цьому сенсі цікавою буде стилістика святкувань майбутнього 20-річчя дарування УПЦ Томосу про самостійність і незалежність у своєму управлінні. Наскільки вона відрізнятиметься від відзначення 2005 р. 15-ої річниці, коли йшлося про «втілення національних сподівань православних християн в Україні» та про «можливості самостійно будувати своє церковне життя згідно з церковно-національними традиціями»?

Наразі не говоритимемо про можливі сценарії, що їх розробляє патріарше оточення, про кадрові заготовки і стиль роботи з «наявними кадрами». Не через небажання відбивати хліб у конспірологів й кремлєнознавців. І не тому також, що Патріарх хоче увійти в історію не лише збирачем земель, але й отцем Великого і Святого Собору Православної Церкви, що вимагає запровадження додаткових перемінних для аналізу його політики. У нашому випадку куди важливішим буде позиція православних в Україні, та й усього українського суспільства. Від них головно і вирішально залежить: чи вдасться, як без викрутасів висловився колись модний російський співак, «дожать хохлов в этот раз».