• Головна
  • Моніторинг
  • «Ми не можемо робити жести примирення». Глава УГКЦ — про поведінку Ватикану, священика-героя зі Славутича та три зони роботи церкви на війні...

«Ми не можемо робити жести примирення». Глава УГКЦ — про поведінку Ватикану, священика-героя зі Славутича та три зони роботи церкви на війні

21.04.2022, 11:35
Блаженніший Святослав у Бучі молиться за невинно вбитих українців  - фото 1
Блаженніший Святослав у Бучі молиться за невинно вбитих українців
Джерело фото: Олександр Савранський / УГКЦ
Рим намагається мирити українців та росіян і не називає РФ «агресором», аби зберегти можливість діалогу, вважає Блаженніший Святослав Шевчук, глава Української греко-католицької церкви.

Джерело: НВ

Наталія Роп

Події, що відбулись 15 квітня у Ватикані, коли там проводилась щорічна молитва Хресної дороги, збурили українське суспільство. Адже під час неї українка та росіянка з благословення Папи Франциска спільно несли хрест, що мало символізувати примирення двох народів.

Це не єдині дії Святого престолу, які на тлі війни Росії проти України дратують українців. З самого початку бойових дій Апостольська столиця так і не назвала відкрито РФ агресором. А коментуючи питання українських біженців Папа Франциск зауважив, що їх приймають краще за інших через расизм.

Як до дій Ватикану ставиться Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — найбільша церква східного обряду, яка підпорядковується Папі Римському, та що для неї означає війна, — про це НВ поговорив з Блаженнішим Святославом Шевчуком, главою УГКЦ.

— Минулого тижня українців обурив опублікований Ватиканом сценарій Хресної дороги, де на одній із стацій хрест спільно мали нести українка та росіянка. Реакцію українського суспільства на це передавав Ватикану і посол Папи в Україні, і ви через державного секретаря. Попри це Хресна хода відбулась із цим символом «примирення» народів. Як ви сприйняли таке рішення Ватикану?

— Це для нас було трошки несподіванкою. Як, можливо, для Ватикану була несподіваною реакція і греко-католиків, і римо-католиків, і українського суспільства та держави. Очевидно, ми почали інтенсивно спілкуватися весь минулий тиждень з різними ватиканськими структурами. Виявилось, що такого типу заходи готуються дуже заздалегідь. Цей текст Хресної дороги і задумка були приготовлені і написані ще до початку російсько-української війни. Очевидно, якби ці тексти і жести нам були відомі перед початком війни, ми би теж на них трошки по-іншому відреагували.

Але коли ми це побачили в контексті тієї гарячої фази війни, після всіх тих жахливих фактів геноциду проти нашого народу… Для мене особисто після того, як я відвідав ті наші міста і села, які були під короткотривалою, але вбивчою окупацією, було зрозуміло, що щось не так. І ми почали дуже інтенсивно спілкуватись і міняти дещо. Щось вдалось поміняти, щось — ні.

Але найважливіше, що стало в центрі дискусії в українському суспільстві - питання самої ідеї примирення. Чи ця ідея взагалі має місце? Як можна сьогодні про примирення говорити? А як не сьогодні, то коли?

Найперше хочу сказати, що сама ідея примирення як така належить до осердя християнської віри. Хрест — символ примирення між Богом і людиною. І звідти приходить примирення між людьми. Апостол Павло казав, що він вважає головною місією свого апостольського проповідництва проповідувати примирення між Богом і людиною. Тому ідею примирення як таку ми, християни, не можемо відкидати.

Але ми розуміємо: коли йдеться про примирення, зокрема, у контексті війни, відкритої агресії Росії проти України, то маємо насправді примирення не між якимись ідеями, гарними побажаннями, а між живими зраненими людьми. І така ідея є дуже делікатна. Надуживати нею — це може дати цілком протилежний ефект: просто люди відкинуть саму ідею як таку і це призведе до дуже непоправних наслідків. Тому для нас є дуже важливо пояснити собі, світові, навіть ватиканським богословам чи літургістам, що примирення між людьми — це довготривалий процес гоїння ран. І для того, що він міг розпочатися, необхідні певні умови.

Перша умова — потрібно перестати нас вбивати. Не можна говорити про лікування ран тоді, коли тобі невпинно ворог їх наносить. Щоб миритися найперше треба бути живими. Тому я назвав цю ідею невчасною. Не поганою чи помилковою, а невчасною. Тому що до такого, я би сказав, вінця в майбутньому треба дуже багато всім нам працювати. Тому ми не можемо сьогодні навіть серйозно обговорювати жести чи інші промовисті акти примирення, зокрема між українським і російським народами. Навіть емоційно про них якось думати.

Другий момент, без якого не буде початку примирення, — засудження злочинця. Це є справедливість по відношенню до жертви.

Наприклад, не могло би бути ніякого примирення з польським і німецькими народами, яке було ініційоване католицьким єпископатом у 1960-х роках, якщо би не відбувся Нюрнберзький процес. Якщо би нацизм як ідеологія не був засуджений. Якщо би справді не відбулось такого навернення в лоні німецького народу після Другої світової війни.

В нашій ситуації будь-який початок діалогу про примирення між українцями і росіянами може бути лише тоді, коли відбудеться Нюрнберзький процес над цією вбивчою ідеологією, яка була оголошена як підручник геноциду проти українців офіційними виданнями Росії. Зокрема, РІА Новости. Не можна говорити про справедливість, якщо не буде суду над злочинцями.

Тому над процесом примирення ми, можливо, повинні думати, про нього молитися, і колись, можливо, мати навіть відвагу, щоб про це думати. Але сьогодні ми не можемо робити жести примирення. Тому що ми сфальшуємо цей жест, він несправжній. Може, є цікавим ідеалізмом для літургістів, які хотіли мати знак «давайте будем всі миритися». Але для народу, який є жертвою тієї нелюдяної, кривавої, геноцидальної війни, такого типу жест є дуже образливим і болючим. І про це я відкрито сказав.

— Чому Україна не до кінця була почута Ватиканом?

— Цей жест двох жінок залишився [в Хресній ході]. Можливо, це вже до кінця не можна було відкликати, бо вже було проголошено, і було намагання [суспільством] побачити, хто є одна жінка, а хто є друга. Я думаю, що реакція українського суспільства чітко і ясно дала зрозуміти, що вони не можуть представляти весь народ і державу. Можливо, дійсно йдеться про дружбу двох людей, які вже давно покинули, — одна — Росію, друга — Україну, і разом працюють, спілкуються. Але їхня приватна особиста дружба не може ставати символом уявної, бажаної дружби між народами. Тобто тут було таке відмежування і його потрібно було мати на увазі. Я би так інтерпретував той жест, який тоді всі побачили. Це був жест приватних осіб, який не презентував ані народу, ані церкви, ані держави.

— Це не єдині дії Святого Престолу, які викликають нерозуміння. Наприклад, 17 квітня Папа Римський визнав, що Україна є жертвою «безумної війни, в яку вона була втягнута». Однак не було жодної згадки про Росію, яка вторглась на територію України. Чим пояснити такі розмиті заяви?

— Якщо прослідкувати особисту риторику, мову, термінологію Папи від початку війни — вона має певну еволюцію. І це добре. Бо йде певний рух, зміна. Я б сказав, що це еволюція в сторону України.

Наприклад, Росія говорить, що немає війни. За це слово можуть когось вже до тюрми посадити в Росії. А Папа сказав: немає спецоперації, є безумна війна, яка є поразкою людства, є безумством. Він навіть вжив слово «святотатська» війна. Очевидно, що наступний такий дуже потужний елемент: ми побачили, кого Папа вважає винуватцем цієї війни. Окрім того, що він говорить про жертву українців, яких несправедливо атакували, він показує особисті жести і симпатії. Пам’ятаєте, які він підняв прапор із Бучі, поцілував його і закликав до неустанної молитви за Україну?

Повертаючись з Мальти, даючи інтерв'ю журналістам, Папа перерахував все те, що в тих кількох тижнях Ватикан намагався зробити для України: про місію двох кардиналів, про цей заклик і певні вчинки для того, щоб приймати наших біженців. Папа пішов далі і сказав, хто є винуватцем цієї війни. Хоча не назвав імені: в Східній Європі є хтось, хто погрожує світові третьою світовою війною і хто розпочав війну проти України. Ми всі зрозуміли про кого йде мова, хоча мені і вам би хотілось почути, хто конкретно це є. Навіть поіменно. Тому що ми всі знаємо ім'я жертви. Хочеться почути ім'я злочинця.

Можливо, еволюція в тому напрямку ще буде рухатись. Але я тут хотів би сказати, що Апостольська столиця в даний момент намагається бути над сторонами конфлікту. Саме для того, щоб можна було бути потім посередником, мостиком між двома. Це така особливість ватиканської дипломатії: лише тоді, коли ватиканська сторона є над конфліктом, тоді вона може бути посередником між двома сторонами. І це сьогодні дуже часто використовується для того, щоб рятувати життя українців. Зокрема, йдеться про прохання організовувати зелені коридори. Тепер є таке прохання про порятунок Маріуполя. До речі, ми про це вже говоримо 55 днів. І були різні вже дипломатичні рухи в сторону Росії для того, щоб розблокувати це місто і врятувати людей. І тому певні, я би сказав, плоди такого підходу ми вже відчуваємо.

Але бути понад конфліктуючими сторонами деколи зв’язує руки церкві в її пророчому голосі. Бо пророчий голос той, який каже, хто є злочинець. І цього пророчого голосу трошки бракує. Але у цьому всьому дається можливість нам, єпископам України, бути тим пророчим голосом. Нам казати чітко і ясно правду, хто є злочинець, а хто є жертвою. Сподіваюсь, що та еволюція в риториці і висловлюваннях Папи буде продовжуватись в сторону позиції саме української сторони і чітко та ясно злочинець буде свого часу засуджений.

— Які сьогодні є перспективи візиту Папи до України? І чи досі він залишається таким бажаним?

— Я думаю, що такий візит для України був би дуже корисний. Ми у Києві так тішимося, коли повертаються назад посольства до Києва. Це означає, що світове співтовариство і його дипломати починають чимраз, то більше вірити, що Україна переможе. Нам такі підтримки є дуже важливі. Візит Папи до України був би знаком колосальної, по-перше, уваги цілого світу. По-друге, підтримки і солідарності. Папа тоді би став остаточно на сторону України. Навіть без слів і декларацій. Ви знаєте, часами цей Папа не дуже вправно висловлюється. Бо він не є тим, хто багато говорить. Він робить це жестами. Це є його спосіб комунікації, спосіб висловлювати думки, ставлення. І він мене особисто запевняв, що хоче приїхати в Україну ще в листопаді минулого року. Очевидно, що цей задум тепер набуває іншого контексту.

Уже під час згаданого нами інтерв'ю Папи в літаку (після повернення з Мальти) його теж питали про це журналісти. Він сказав, що так, цей візит є в нього на столі. Тобто над ним дуже серйозно працюють. Ніхто його не відклав у шухляду чи під сукно. Але, наскільки я розумію, ще остаточного рішення не прийнято. Про це якраз Папа сказав президенту [України Володимиру] Зеленському під час останньої телефонної розмови. Бо і держава, і ми працюємо над тим, щоб цей візит відбувся. Тому над цим треба працювати, треба молитись, а відтак — перемагати. Як ми переможемо на полі бою на Донбасі, то все буде: відбудуємо наші міста і села, і Папа теж до України обов’язково приїде.

— Якою сьогодні є роль церкви у війні?

— Я собі це питання кожного дня ставлю сам. Слово «війна» теж дуже багатозначне. Є різна війна і її етапи, різні її вияви, різні форми. І тому немає однозначної відповіді на всі випадки війни. Я з вами поділюся не лише якимись ідеями, а й досвідом, що ми сьогодні робимо. Коли на Київ полетіли перші ракети вранці 24 лютого, знаєте, що ми почали спонтанно робити? Рятувати людей. Це якось було спонтанно зроблено усіма нашими єпископами, священиками. Чи це в Києві, чи в Харкові, Чернігові, Сумах, Одесі, чи Запоріжжі, — всі спонтанно почали рятувати життя людей. І цьому імперативу — рятувати і показувати цінність людського життя — було підпорядковане усе решта.

З розгортанням подій ми умовно поділили різні ситуації, обставини і територію України на три зони. Перша — активних бойових дій. Тоді в неї потрапили якраз Київ і область. Реакція і конкретні справи, які потрібно було робити тут, — були дуже іншими від того, що було в Західній Україні. Друга зона — прилегла до місць, де ведуться бойові дії. А третя — більш спокійна частина центральної і західної України.

І у кожній зоні ми, як церква, діяли по-різному. У зоні бойових дій одностайно вирішили залишитись на місці, бути зі своїм народом. Ми самі були, а іншим допомагали виїхати. Ми намагались облаштовувати бомбосховища, годувати цих людей, одягати і доставляти необхідну допомогу. Але водночас допомагати тим людям, які хочуть рухатись — транспортом, порадами, контактами і так далі. Налагоджували логістику постачання гуманітарних вантажів в ті гарячі точки.

У прилеглій до гарячих точок зоні ми творили логістичні центри і центри допомоги біженцям, які є в дорозі. Наприклад, в перші тижні єдиною дорогою життя, якою користувались мільйони із сходу на захід, був шлях з Умані на Вінницю і дальше на Хмельницький (тому що траса Київ-Житомир була закрита). Ця траса не була пристосована для одночасного руху такої кількості людей. Потрапити з Умані до Хмельницького чи Львова можна було мінімум за 27 годин. Ви собі уявіть ту масу людей, які всі ці доби є в дорозі. І ми тоді намагалися допомогти заправити авто, нагодувати тих людей, їх зігріти, одягнути. Коли хтось бажав, ми створювали можливість для них переночувати.

А з іншого боку ми робили все можливе, щоб рухались інші вантажівки із заходу на схід. Були обставини, коли водії часом не мали великої відваги рухатись дальше на схід — доїжджали до півдня Київської області чи до Житомирської області, чи до Вінницької. І там тоді треба було розвантажити цей великий вантаж на менші бусики і польовими дорогами скерувати туди, де найбільш потрібно. Це була величезна праця. Але такі логістичні центри у нас запрацювали. Я відвідував їх, я просто був вражений винахідливістю наших священиків і також великою активністю волонтерів. Без волонтерів і спонтанної відповіді людей різних церков, які долучились до місії нашої церкви, це все зробити було би складно.

І третя зона — більш спокійна Західна Україна, яка приймала біженців. Треба було їх десь розмістити, знайти дах над головою, забезпечити умови, зокрема для жінок та дітей.

У всіх тих трьох зонах наша церква швидко перелаштувалась. Ми змушені були перейти на справді воєнні рейки нашої діяльності.

— Яка ситуація із громадами УГКЦ на тимчасово окупованих територіях? Як себе із ними поводять окупанти?

— Я цього вам не хочу сказати і не можу задля безпеки тих людей. Але я скажу, що ми намагаємось підтримувати контакти з усіма священиками. Богу дякувати, всі живі. Ми шукаємо спосіб, як їм допомагати. Ніхто не покинув свого місця служіння.

Я справді горджуся нашими отцями у Херсоні. Славна Чорнобаївка — це 7 км від їхнього монастиря. Я справді горджуся нашими отцями в Мелітополі і інших тих містах, які попали на півдні України в окупацію. Так, їх кличуть на розмови, так, їх відвідують і так далі. Але вони продовжують служити, годувати людей, бути там для людей чи не єдиною опорою і орієнтиром у тих складних часах.

Окремий мій біль — Маріуполь. Наш священик у Маріуполі одним із останніх виїхав під час цього гуманітарного коридору. А минулого тижня з танку розстріляли наш будинок Карітасу в Маріуполі, і загинуло там дві люди. Тобто Карітас України, як церковна структура допомоги, навіть в таких екстремальних умовах працювала там до останнього. Ми зараз не маємо до кінця відомостей. Правдоподібно, що той форпост гуманітарного служіння церкви поки що є паралізований. Але робимо все можливе.

Коли мова йде про ті території, які були окуповані, але вже сьогодні зачищені, я вам тільки згадаю лише два осередки. Чернігів, де наші отці-редемптористи і священики справді жили весь час під бомбами з нашими людьми. Богу дякувати, що всі цілі і здорові. Бо Чернігів був в тактичній окупації. Були моменти, що ми не могли до них додзвонитися, бо там не було ані світла, ані тепла. Але вони геройськи відбули цей час.

Але особливо символічний випадок — наш священик в Славутичі з його дружиною. Я так за нього переживав, я так за нього молився! Був такий момент, що він зумів пробитися із Славутича з нашими військовими до Києва для того, щоби взяти гуманітарну допомогу. Я з ним бачився тут, в Патріаршому соборі. Він сказав, що, на жаль, тепер не може швидко повернутися, бо зайшли російські танки і дорога, якою виїжджав, тепер закрита. З ним був офіцер високого рангу, якому я сказав: «Пане офіцере, збережіть мені того священика. Бо все буде — танки, будинки — але такого хлопця я вже більше мати не буду». І, ви знаєте, вони потім повернулися і пробилися до того оточеного міста. Його вагітна дружина переживала початки окупації, а потім народжувала третю дитину в темному холодному пологовому будинку при свічках. Це взагалі, знаєте, як якесь пасхальне таїнство. Був такий момент, що російські війська все ж таки увійшли в Славутич. Я негайно до нього телефоную і питаю: «Що ти робиш?». Він каже: «Я стою з людьми, з хрестом перед російським танком». Ви собі уявіть! Сльози на очі навертаються. І Славутич вистояв.

— Знущання, які здійснює Росія над українцями, у багатьох викликають ненависть і жагу помсти. І від такої реакції не застраховані християни, яких церква вчить, що це гріх. Чи взагалі нормально мати в цей час подібні відчуття?

— Я в тих обставинах пережив певну еволюцію у власних поглядах. Колись, коли я був викладачем морального богослов’я, і коли я витав у світі побожних і гарних ідей, я деякі речі оцінював по-іншому. Бо є певні принципи, певні істини, які є вічні і які не можна заперечити. Немає жодних обставин, які би могли скасувати Божу заповідь «не убий». Але коли я сам пережив весь той досвід війни, сам побачив, як бомбили наш Київ, а потім відвідав всі інші речі [звільнені з-під окупації міста та села], я дещо передумав. Можливо, в таких обставинах ми краще пізнаємо не так ідеї якісь, але живу людину. До речі, Папа Франциск казав, що людина є важливішою за ідеї. Це один з його постулатів, який мені теж десь поміг бути сміливим в тих обставинах. Я скажу таку річ: реакція людини на такі обставини очевидно викликає емоцію гніву. Не можна стримати своїх емоцій, коли ти бачиш в ямі молодого хлопця із простреленою потилицею. Ну як, як? Хіба треба мати кам’яне серце, щоб по-іншому зреагувати на цей злочин.

Але я думаю, що ми, як християни, маємо особливе завдання (і це, до речі, одне із правил християнської аскетики): це природнє почуття гніву при помочі божої сили і молитви ми повинні перемінити в мужність. Мужність — це окрема чеснота, яка бере як природній матеріал нашу гнівливу реакцію і перетворює її. Мужність полягає не в тому, що ти будеш одразу когось ненавидіти і бити. Мужній — це той, хто вміє перемагати, хто вміє витримати. І я так молюся, в моєму особистому випадку, щоб в цій нашій вірі, бачачи ці злочини, ми з такого чисто людського гніву доросли до праведного гніву. Гніву, який нам буде постійно турбувати сумління, що ми не маємо права забути, не маємо права мовчати, не маємо права сидіти, склавши руки жодної хвилини. Ми повинні бути мужніми, витривалими і рухатися до перемоги. І я хочу то всім нам побажати.