• Головна
  • Моніторинг
  • Ми потребуємо просвітництва. Що показала істерія в Україні довкола Афганістану?...

Ми потребуємо просвітництва. Що показала істерія в Україні довкола Афганістану?

09 вересня, 11:02
Ми потребуємо просвітництва. Що показала істерія в Україні довкола Афганістану? - фото 1
Чому події в Афганістані набули такого резонансу в Україні?

Джерело: Новое время

Нещодавно, будучи в прямому ефірі на телеканалі ATR, висловив кілька думок про ситуацію в Афганістані. Відгомін останніх вкотре підкреслює, що Близький Схід залишається і надалі місцем зустрічі головних політичних гравців світу. Та найбільше мене насторожив інформаційний фон в Україні, що супроводжував процес виведення американського дипломатичного та військового контингенту з Афганістану.

Насторожує абсолютно шалений «хайп», що здійнявся навколо ситуації в Афганістані. Цей нечуваний медійний сплеск переріс у неконтрольований інформаційний хаос. У соцмережах ми спостерігаємо численні фото «покритих» жінок з арабського світу та розмову про «Ісламський халіфат в Україні». Останній місяць було також багато спекуляцій на тему присутності арабських туристів в Україні, зокрема у Львові, Буковелі та Києві. Ресторани та кафе в сум’ятті підлаштовують свої меню та пропозиції під вибагливі умови гостей зі Сходу, а готелі та відпочинкові комплекси виявилися не готовими до культурних особливостей таких клієнтів, і тепер до цієї когорти додається ситуація в Афганістані. Ми спостерігаємо справжню істерію навколо любій серцю українця дихотомії зрада vs перемога. Мовляв, американці залишили Афганістан напризволяще, а отже така ж гірка доля чекає й на «безталанну» Україну. «Зрада, зрада, зрада…»

Інтереси США в Афганістані не тотожні інтересам в Україні. Білий дім спрямовує свої основні геополітичні цілі на боротьбу та стримування Китаю і Росії. І ось тут питання безпеки України та її цілісності має набагато серйозніше значення на порядку денному США. Вже в часи адміністрації Барака Обами США шукали можливості полишити Афганістан, але тодішньому президенту було складно знайти відповідний момент для такого геополітичного маневру. Втім, варто пригадати, що США ставили перед собою два чітких завдання, з якими «заходили» в Афганістан: покарати винних за теракти 11 вересня та запобігти подальшим спробам Аль-Каїди здійснювати свою діяльність з території Афганістану. Загалом кажучи, ці завдання були виконані. Але, звісна річ, що виведення американського військово-дипломатичного корпусу після 20-річної присутності в Афганістані можна справедливо назвати великою репутаційною поразкою Білого дому. Гадаю, що чи не найбільшою причиною такого відступу була поразка американської ідейно-пропагандистської машини у боротьбі за уми місцевого населення.

Талібану вдалося запропонувати «привабливішу реальність», сповнену романтизму та надій про повернення до життя згідно з шаріатом. Ця поразка на полі боротьби за сенси та перманентна війна сприяли кінцевому рішенню про швидке виведення американських сил. Цю тезу у нещодавньому звернені слушно підкреслив сам Джозеф Байден: «Американці не мають помирати на війні, на якій афганці не хочуть боронити себе». Свій геополітичний фокус Білий дім зміщує в сторону Китаю та Росії.

Істерія навколо ситуації в Афганістані оголила наше невігластво

Чому ж тоді події в Афганістані набули такого резонансу в Україні? Окремі політичні сили та групи впливу не могли втратити можливості розіграти перевірену та таку солодку риторику про вселенську зраду. Тільки біда цієї ситуації в тому, що ці всі «експертизи» стосується вкрай особливої країни та регіону, що мають свої дуже особливі, культурні та релігійні маркери, що, звісна річ, маловідомі нашому середньостатистичному інформаційному споживачу. Як сумний результат, отримуємо нещадний «хайп» в українському медійному просторі, що зрештою призводить до поширення стереотипів, страху, явної чи прихованої ненависті.

До чого тут ненависть, запитаєте ви? Справа в тому, що істерія навколо ситуації в Афганістані оголила наше невігластво, де емоція долає сенс, а гамір і шум підмінюють собою здатність дискутувати.

Наприклад, є люди, які:

— співчувають арабським жінкам, але в той же час вирішують замість них, покривати їм тіло чи ні;

— кричать у мережах про необхідність термінової евакуації усіх тих, хто бажає покинути Афганістан;

— закликають до толерантності та поваги до інших;

Найпарадоксальніше, що ці самі люди в той самий день галасливо та наполегливо переконують нас в необхідності: остерігатися «ісламської навали» в Україні та створення Ісламського чи Арабського Халіфату (не розрізняючи ці поняття).

— виступають за закриття наших кордонів від біженців, адже в нас своїх проблем вистачає;

— незадоволенні великим напливом туристів у Львові чи Києві, закидаючи численні образливі жарти на базі стереотипів.

Те, що доводиться читати в коментарях, не витримує жодної критики. А такі поняття як «мусульманський» чи «арабський світ», «шаріат», «джихад», «хіджаб», «халіфат», набувають нових забарвлень та конотацій від коментаря до коментаря. Із сумом доводиться констатувати, що тепер до політиків та «диванних» експертів долучаються ще й окремі представники духовенства. Межа між «співчуваю афганському народу та мусульманам, які там» та «а нащо нам знати про Іслам та про арабів — це не наша культура» в Україні - занадто тонка.

Все це говорить лише про одне — ми потребуємо просвітництва. Через книги, лекції, академічні курси, публічні виступи, приватні розмови та відкритість до більшого пізнання світу, аби позбутися невігластва.

Така налаштованість має бути не лише до мусульман чи арабів — це стосується будь якого етносу чи релігії. Погодьтесь, що перетинаючи кордон окремих країн з українським паспортом, ми також зустрічаємо «певні настрої та наративи», з якими нам не дуже комфортно.

Отож, відсутність знання є сприятливим ґрунтом для появи і культивування стереотипів. Ця історія не так про мусульман чи мігрантів — це історія про фабрику маніпуляцій та викривлень, що успішно працюють, а ми найчастіше навіть цього не помічаємо. Тож борімося з внутрішнім невіглаством, позбуваймося страху та не дозволяймо водити нас за носа, бо «Схід — справа тонка» і вимагає особливого ставлення.