«Митрополит Андрей Шептицький – найвеличніша церковна постать в історії української Церкви» – єпископ Михаїл Гринчишин

60 років священичого служіння відзначає цими днями єпископ Української греко-католицької церкви Михаїл Гринчишин. Із них майже 55 років владика займається справою беатифікації митрополита Андрея Шептицького.
 
Чому єпископ Михаїл обрав шлях священства? Як постать митрополита Андрея вплинула на нього? Про це розмова з постулятором у беатифікаційному процесі митрополита Андрея Шептицького, з апостольським екзархом для українців Франції, країн Бенілюксу та Швейцарії Михаїлом Гринчишиним.
 
«Скільки посвяти потребують священики, скільки праці, скільки ревности, скільки науки, щоб бути для народу справжніми пастирями і батьками!» –писав у своєму пастирському посланні до духовенства митрополит Андрей Шептицький.
 
Владика Михаїл Гринчишин каже, що Господь дав йому великий привілей – бути священиком. Про своє покликання, 60 років священства він говорить крізь сльози. Надто дорогі ці спомини і люди, яких він зустрічав і зустрічає у житті, ті, хто відійшов у вічність.
 
– Я походжу з великої родини, був десятою дитиною з одинадцяти. Народився 18 лютого 1929 року у Б’юкенені, Канада. Коли мені було п’ять років, то якось сказав батькам, що буду священиком. Але це мій батько випросив у молитві до Бога, щоб хтось із його шести синів став священиком, служив Богові і людям. Тато був дуже віруючою людиною. Мені на все життя запало у серце, як батько стояв на колінах перед іконою і молився.
 
Мої батьки побрались у Канаді. Мама виїхала з Тернопільщини у 1907 році, а батько через три роки. Дуже важко їм було, мешкали спершу у ліплянці, обробляли порослі лісами землі. Але пережили і витримали, бо були фізично, морально здорові і працьовиті. Щовечора ми всі клякали і промовляли спільну молитву, ходили разом на Богослужіння.
 
Митрополит Андрей писав десятки послань, листів до родин, щоб разом молились. Це була традиція у здорових християнських сім’ях. «Нехай ціла родина: батько, мати, діти – спільно щодня відмовляють молитви, якщо можливо, то ранком і увечір, перед і після обіду, а коли це тяжко, то бодай увечір. Спільна молитва має більшу силу, ніж молитва кожного зокрема. Не лише тому, що тут один за другого молиться, один другому випрошує ласки з неба, але ще й тому, що Ісус Христос обіцяв особливішим способом бути з тими, що лучаться в Його імені», – писав митрополит.
 
Ніколи не задумувався, ким би мав бути у житті, бо священство було моє покликання, і я свідомо вчився. Не мав жодних сумнівів. У 1946 році склав монаші обіти в чині отців-редемптористів у Йорктоні, а ієрейські свяченя отримав із рук єпископа Максима Германюка 25 травня 1952 року у Торонто. У 1955 році захистив докторську працю у Папському Орієнтальному інстититуті в Римі, якийсь час викладав у семінаріях. Всім у житті керує Господь.
 
– Коли Ви зрозуміли, що постать митрополита Андрея є для Вас особливою і близькою?
 
– Коли був у семінарії, то привозив пошту настоятелеві. І якось у листопаді 1944 року серед іншого була газета «Українські вісті». На першій шпальті була фотографія митрополита Андрея і під нею підпис «За святими упокой». Тоді внутрішньо відчув оту близькість, цей стан важко описати словами, це психологічний контакт, зв’язок. І вже тоді зацікавився постаттю Шептицького. Звісно, що у семінарії ми багато чули про владику.
 
– Коли помер митрополит, Вам було 15 років, а через 14 років, у 1958-му, Ви стали постулятором у справі беатифікації митрополита Андрея. Як Вас, тоді молодого священика, зустрів Ватикан?
 
– У грудні 1957 року я отримав лист від архиєпископа Івана Бучки, який, власне, і призначив мене постулятором у справі митрополита Андрея. Тоді були дуже строгі правила щодо беатифікації. Кир Іван Бучка був дуже зацікавлений, щоб розпочати процес беатифікації митрополита Шептицького.
 
У 1958 році я приїхав у Рим, щоб зайнятись справою. Там зустрів людей, поважних каноністів, які дуже допомагали, бо знали митрополита. У той час помер папа Пій ХІІ, наступником було обрано кардинала Ронкаллі, папу Івана ХХІІІ. Мені через кілька тижнів випала нагода потрапити до святішого отця. Іван ХХІІІ сказав, що знав Андрея Шептицького, що це була велика людина, яку не розуміли свої і чужі. «Дав би Бог, щоб він скоро став святим», – сказав папа і завершив фразою, що прославлення святих – це велике таїнство Боже. Після зустрічі з папою відбулось офіційне відкриття процесу беатифікації митрополита Андрея.
 
– Скільки за час процесу було зібрано документів у справі митрополита, скільки свідків заслухано у Ватикані? Які були складнощі на початку процесу?
 
– Найважче було зібрати все те, що написав Шептицький. Ми знали, що є документи у Львові, але які саме, не знали, все було недоступно у радянський час. За 10 років, з 1959 до 1969-го, зібрали 21 том. Багато праць знайшов у Римі. Дві валізки документів приніс у Конгрегацію, на той час ще не було окремого адміністративного органу у справах святих. Навіть щоб тільки розпочати процес, потрібно було два чуда, це коли людина в молитві зцілюється за посередництва митрополита, а потім ще два, щоб проголосити блаженним. 90 осіб свідчили у справі митрополита. Процес Шептицького пройшов два процеси: дієцезіальний і апостольський.
 
Матеріали перевіряли 9 богословів. На початку процесу кардинал Вишинський із Польщі двічі домагався закриття. Але у 1959 році в Рим приїхав із власної ініціативи старший син львівського рабина Курт Левін, який свідчив про митрополита, який переховував його й інших євреїв від нацистів у роки Другової світової війни. Курт Левін довів праведність життя митрополита.
 
Папа Іван XXIII відновив процес беатифікації. Але через два роки кардинал Вишинський знову звернувся до Конгрегації – і процес Шептицького знову був завішений. Але у Рим у 1963 році повернувся з заслання кардинал Йосип Сліпий, який свідчив у справі Андрея Шептицького. І папа поновив процес.
 
– Іван ХХІІІ – блаженний, а Шептицький – ні. Чимало людей вважають, що у справі беатифікації Андрея Шептицького є великі зволікання, з різних причин. Чи не видається Вам, що так воно і відбувається вже стільки років?
 
– Те очікування нас мобілізує, ми видаємо твори, проводимо конференції. Андрей Шептицький – найвеличніша церковна постать в історії всієї української Церкви. Яка б була наша церква бідна без Шептицького! Він залишив надзвичайно велику спадщину. Я подивляю, як митрополит у таких важких умовах зміг так багато написати, не втратив над собою опанування, коли не міг писати правою рукою, бо була паралізована, писав лівою, і так до останнього дня думав і працював. Митрополит відчував, що це його обов’язок бути пастирем, і хотів причинитись до добра вірних.На сьогодні вже готується до друку четвертий том його пастирських послань, а ще є дуже багато інших праць, зокрема, цікавим є листування між братами Андреєм і Климентієм Шептицькими.
 
Ми й сьогодні до кінця не розуміємо, яку велику Людину подарував Господь українському народові і Церкві. Донині пізнаю митрополита.
 
Конгрегація у справі святих має розглянути випадок зцілення у США дівчинки.Українська родина молилася до митрополита Андрея за оздоровлення дитини, яка народилася з фізичними вадами. Цей випадок вже зафіксований, лікарі дали свої висновки, що це надприроднє явище. Я сподіваюсь, що через рік-два митрополит буде проголошений блаженним.
 
– Чому завдячуєте найбільше у своєму священичому житті?
 
– Найбільша ласка, що я провів своє священиче життя у товаристві цієї великої Людини – митрополита Андрея Шептицького. Це півстоліття життя з його листами, документами, помислами і задумами. Для мене це найбільша благодать.

Галина Терещук

Радіо "Свобода", 24 червня 2012