Як не парадоксально, але для УПЦ в єдності з Московським патріархатом фігура її першого предстоятеля (1918–1919, титулувався як митрополит Київський та Галицький до кінця життя), Антонія (Храповицького) (1863–1936) залишається “незручною”. І геть не тому, що він був українофобом (відомі, зокрема, його брутально-зневажливі висловлювання з приводу українського перекладу Євангелія), вважав українську державність якоюсь тимчасовою “девіацією” та, зрозуміло, був проти автокефалії. В цьому, якраз, його погляди разюче подібні до поглядів нинішнього очільника цієї структури, митрополита Онуфрія (Березовського).

Причина(и) в іншому.

Храповицький був вкрай нетиповим для РПЦ ієрархом, з широким кругозором та здатністю самостійно приймати “нешаблонні” рішення “за велінням совісті”. На що в нинішній УПЦ МП ніхто неспроможний за визначенням.

Митрополит Антоній (Храповицький), фото 1935 року.

Наприклад, Антоній благословив проведення 10 липня 1918 року панахиди по Гетьману Івану Мазепі (служив його вікарій, єпископ Назарій (Блінов)). Попри те, що формально зобов'язуючою залишалась накладена у 1708 році анафема. Звісно, в тому рішенні було багато суто політичного маневрування. Але митрополит не кривив душею, коли казав, що вважає, що відлучення Гетьмана було “откровенно говоря, беспричинно и несправедливо”, і що йому легше віддати данину шани Мазепі аніж Петру І, “коего считал и считаю главным врагом православия”. Нічого подібного ми не почуємо навіть від тих архієреїв РПЦвУ, які рядяться в “проукраїнські”. І, тим більше, ніхто з них не ризикне (на 34-му році незалежності України!) відслужити поминальну службу по цьому знаковому персонажу української історії.

Ще одним “незручним нагадуванням” з минулого є позиція, яку Антоній займав щодо межі юрисдикції та ексклюзивних прав Константинополя. У 1910-му, будучи Волинським архієпископом, він виклопотав у патріарха Йоакима ІІІ призначення екзархом Константинопольського патріарха для Галичини та Закарпаття. А у 1918-му стверджував, що, вже як митрополит Київський та Галицький, отримав “вдвойне сие полномочие, имеющее девятисотлетнюю давность и пятисотлетний титул”. Адже, на його думку, київські митрополити, після 1686 року, ніколи й не втрачали своїх екзарших повноважень щодо православних в Речі Посполитій, а пізніше – Австрійській імперії (офіційно РПЦ цей момент трактувала і трактує зовсім інакше). Звісно, у цієї позиції також був суто прагматичний підтекст (обґрунтовування канонічності місіонерської діяльності РПЦ на території Австро-Угорщини). Але, загалом, Храповицький ніколи не ставив під сумнів особливу роль та прерогативи Вселенського патріаршого престолу у православному світі. Та навіть був одним з поодиноких його публічних захисників у той момент, коли в Росії (в 1914–1915) активно обговорювалися плани брутального перепідпорядкування Константинопольських патріархів російському Святійшому урядуючому Синоду. Тобто – цей ієрарх не боявся йти проти “мейнстріму” у випадках, коли думка “миродайних кіл” суперечила його уявленням про справедливість та канонічність. Чогось хоч віддалено схожого на таке позиціонування, навіть під найпотужнішим мікроскопом, не можна побачити в словах і діях нинішнього керівництва УПЦ МП. Навпаки, у 2018-му, на догоду Москві вони порвали всі контакти з Фанаром та навипередки намагались демонструвати хамську зневагу до патріарха Варфоломія.

Натомість, коли мова йде про очільників Московського патріархату, у них бракне сміливості називати речі своїми іменами. Навіть у тих випадках, коли, зі всією очевидністю, “мовчанням зраджується Бог”. Митрополит Антоній не вагаючись розірвав адміністративний зв'язок з Москвою в той момент, коли усвідомив, що йдеться про речі, котрі виходять за межі суто політичних розбіжностей. Зокрема, він прямо вказав митрополиту Сергію (Страгородському), що той “постарался соединить свет с тьмой” та підписав “перемирие с Сатаной”, коли пішов на союз з більшовиками. “Хотя Вы и стараетесь затуманить вопрос, называя наше враждебное отношение к большевикам только политикой, между тем, как мы веруем, что борьба с ними "брань не против крови и плоти, но против начальств, против властителей, против мироправителей тьмы века сего, против духов злобы поднебесной" (Еф. 6, 12)” – писав він. Хто з єпископів УПЦ МП в таких виразах зважився оцінити заяви та дії путінського “алтарного хлопчика” Кіріла (Гундяєва) та його оточення?

Про Російську православну церкву закордоном (РПЦЗ), першоієрархом якої був Антоній, часто згадують, коли говорять про митрополита Онуфрія. В тому сенсі, що саме вона дуже близька останньому “за духом”. Оскільки, уникнувши руйнівних впливів радянського періоду, нібито залишається носієм автентичних консервативних традицій. Варто, втім, пам'ятати, що Березовський охоче долучився в свій час до чекістської “спецоперації” по “воссоединению” РПЦЗ та РПЦ. І вже з цієї причини не доводиться очікувати від нього звернення до іншої частини “історичної спадщини” Зарубіжної церкви (адміністративного відмежування від Московської патріархії, яка відкрито обслуговує інтереси нечестивої російської державної влади)...

Російський імперець та шовініст Храповицький не є якимось “позитивним героєм” української історії. Проте, для т.зв. “УПЦ” звернення до фігури свого “батька-засновника” та його історичної спадщини дало б багато приводів для серйозних роздумів про її сьогодення та майбутнє (чи його відсутність). Декоративна “автономія” в складі Московського патріархату була сконструйована у 1918-му як щось тимчасове, з неминучою еволюцією в той чи той бік (автокефалії чи повернення до ситуації існування просто як окремих єпархій РПЦ). Митрополиту Антонію не довелося робити цей вибір (і зовсім не очевидно, яким би він був у випадку, якби в той час українська держава “встояла”). А от митрополиту Онуфрію – так чи так доведеться. Хоча, здається, він продовжуватиме ставити не на "аверс" чи реверс" ("орла чи решку"), а на варіант “монетка зависне в повітрі” ...

Букет з жовтих та синіх квітів (в Сербії прийнято приносити на могили не лише живі, а й засушені квіти) біля Іверської часовні на кладовищі Ново Гроблє у Белграді, в якій похований митрополит Київський та Галицький Антоній (Храповицький).