- UK
В кримінології є термін сopycat crime (приблизно «злочин під копірку”), яким позначають злочинну дію, змодельовану чи натхненну якимось попереднім злочином.
Вважається, що вперше цей термін почали вживати після появи “наслідувачів” знаменитого лондонського Джека Різника. З самого початку кримінологи припускали, що широке висвітлення резонансних злочинів у пресі слугувало “джерелом натхнення” для інших осіб (не обов'язково це мали бути закоренілі злочинці). Більшість “злочинців-наслідувачів” сподівалися, що можуть досягнути не меншого (або й більшого) ефекту від свого “повторення”, аніж його було досягнуто тим, чиї дії стали “першовзірцем”.
Історія вбивства, 8 лютого 1923 року, архімандритом Смарагдом (Павло Антонович Латишенко, 1885 – після 1932) митрополита Варшавського Георгія (Григорій Антонович Ярошевський, 1872 – 1923) цілком вкладається в вищеописану “модель”. Оскільки в нього є дуже близький (і хронологічно, і, сказати б, "типологічно") “прототип”: вбивство, 16 грудня 1922 року, художником Елігіушем Невядомським (1869－1923) першого Президента Польщі Габріеля Нарутовича (1865－1922).
Обоє － Невядомський і Латишенко, пішли на злочин, намагаючись “скинути з дошки фігури” у програній партії. У першому випадку йшлося про перемогу на виборах (вбивство Нарутовича сталося на 6-й день його каденції) сил, яких політичний табір, що до нього належав вбивця, вважав “зрадницьким” та "згубним" для країни. У другому － це була відчайдушна спроба зупинити процес унезалежнення Православної митрополії в Польщі, яку “піп-вбивця” вважав “зрадою” по відношенню до Московського патріархату.
Весь період підготовки до замаху на владику Георгія “вкладається” в період між 16 грудня 1922 та 31 січня 1923 (день страти Невядомського). Немає жодних даних, що до того моменту, як “прогриміла” справа теракту щодо польського Президента у Латишенка були власні плани замаху на очільника православної митрополії. Навряд чи раніше кінця грудня 1922-початку січня 1923 архімандрит придбав (чи отримав від якихось таємних "доброзичливців") револьвер. А свій “злочин-наслідування” він здійснив на 9-й день після розстрілу вбивці Нарутовича та через два дні після його вражаюче велелюдного (до 10 тисяч учасників) похорону...
Всі ці нюанси були очевидні для багатьох сучасників, проте, в силу багатьох обставин, лише “скоромовкою” згадувалися у пресі.
Єдина публікація (з красномовним заголовком “Niewiadomski … Smaragd”), де про це говорилось прямо і відверто, з'явилась у виданні Польської соціалістичної партії “Robotnik”.
Вона варта ширшого цитування.
“Невядомський швидко знайшов послідовника... Послідовника іншої національності, але у тій самій державі, в Речі Посполитій, в тому самому місці, в столиці республіки. Вбивство, здійснене ретроградом і націоналістом польським, стало прикладом та заохоченням до дій націоналіста російського. Невядомський діяв з ідейних спонукань. Він відчував, що є покликаним усунути “греблю”, яка не давала прийти до влади реакційному уряду － і замордував першого Президента Речі Посполитої, вибраного всупереч волі “Гієни” [цим терміном у даному виданні називали польську крайню правицю]. Але і Смарагд мав “ідею”: він вважав митрополита Георгія за інструмент в руках польського уряду і був противником правно-політичної окремішності Православної церкви у Польщі. І замордував митрополита на знак своєї вірності зв'язку православ'я з царським правлінням. Обидва вбивці діяли зі спонукань націоналістично-реакційних, обидва також － показова деталь! － не висловили анінайменшого жалю чи каяття, навпаки － пишались своїм кривавим чином” －підкреслено у публікації.
Звернув увагу анонімний автор статті і на той момент, що готуючись до замаху на митрополита, Смарагд міг уважно відслідковувати хід судових засідань, на яких Невядомський обґрунтовував свій злочин “патріотичними” мотивами, які, нібито, виправдовували порушення етики, моралі, права, засад демократії. Окрім того, “Смарагд також бачив, наскільки велика кількість прихильників славить і шанує пам'ять вбивці, як робить його своїм героєм, як більшість католицького духовенства, яка байдуже сприйняла мученицьку смерть Нарутовича, виходить на маніфестації разом з “Гієною”.
Сам Смарагд, звісно, публічно не погоджувався, що “надихався” вчинком Невядомського. Він був амбітним та аж ніяк не хотів, щоб його вважали банальним "епігоном" терориста-поляка. Проте заперечення звучали не надто переконливо. Наприклад, Латишенко заявив, що його злочин не є копіюванням злочину 16 грудня, оскільки тоді вбивця застрелив незнайому людину з політичних міркувань, а він занадто добре знав митрополита Георгія, щоб не відчувати до нього й особистої неприязні. Втім, в подальшому він взагалі намагався уникати будь-яких згадок про те, як вплинула/могла вплинути на нього історія з замахом на польського Президента та чи слідкував він за ходом процесу над його вбивцею (а він, поза сумнівом, це робив, оскільки дуже ретельно “моніторив” щоденну пресу і не відмовився від цієї звички навіть сидячи у в'язниці).
Так чи так, але журналісти, які вели репортажі з перших засідань суду над Смарагдом (квітень 1923) помічали, що свідомо чи ні, але Латишенко “копіює” поведінку Невядомського. Він так само почав патетично розповідати про “ідейні” мотиви свого злочину та демонструвати готовність бути страченим (Невядомський відмовився від апеляції і сам наполягав на тому, щоб його засудили до смертної кари). За бажання можна знайти навіть “текстуальні” перетини між виголошеними в суді промовами двох вбивць...
Детальніше цей сюжет проаналізовано в науковій публікації, підготовленій до друку (колись, дасть Бог, вийде).
Лінки на декілька інших моїх текстів про "варшавське вбивство" 8 лютого 1923:
