До цьогорічного ювілею - сотої річниці з дня отримання автокефалії, Польська автокефальна православна церква (ПАПЦ) підійшла у дуже специфічному стані. З одного боку, за логікою, вона має максимально урочисто відзначити цю, поза сумнівом - “віхову” для будь-якої Помісної церкви, дату. Проте з іншого, торжества мають відбутись на тлі виразного “крену” священноначалля ПАПЦ в бік Москви, з точки зору якої в 1924 відбувся розкол, самочинне проголошення автокефалії та втручання Константинопольського патріархату “в чужые канонические пределы". До того ж у ПАПЦ в принципі бояться “важких сторінок” власної історії, і завжди обирали тактику їх “замовчування”.

У тих же випадках, коли це неможливо, здійснюється таке собі постфактумне “лакування дійсності”: підбираються якісь формулювання, які б, в теорії, мали б влаштувати усіх. Адже йдеться не про пряму брехню, а лише таку собі “пірамідку недомовок” та “напівправд”.

Це легко можна проілюструвати цитатами з робіт сучасних істориків з лона ПАПЦ. Однак обмежимось більш “яскравим” і, сказати б, “науково-популярним” виявом такого підходу. А саме - коротким (25 хв.) документальним фільмом «Męczennik za autokefalię» (про митрополита Георгія (Ярошевського) (1872-1923)), знятим минулого року польським телебаченням (режисери Бартош Вєчорек та Ізабела Фатальська).

Можна одразу “абстрагуватись” від того, що в стрічці ми бачимо якесь “авторське/незалежне бачення” польських кінодокументалістів, з яким “в церковних колах” можуть й не погоджуватись.

Аж ніяк - сюжет висвітлений строго в тих рамках, які задані трьома коментаторами: професором Романом Висоцьким (з люблінського університету Марії Склодовської-Кюрі, співавтор сценарію), панотця доктора Доротеуша Савіцького (Християнська теологічна академія) та панотця доктора Лукаша Леонкєвіча (Православна духовна семінарія у Варшаві, консультант фільму). Дозвіл на зйомки в нижньому приділі церкви Іоана Ліствечника (де похований митрополит Георгій), у кафедральному соборі Марії Магдалини та навколо резиденції варшавських митрополитів, яка знаходиться поруч з нею (і де й відбулися трагічні події 8 лютого 1923 року) також підтверджує повну “апробацію” керівництвом ПАПЦ саме такої, а не якоїсь іншої “візії” цього непростого сюжету.

Слід відзначити, що і обидва священнослужителі, і професор Висоцький висловлюються дуже чітко та, відповідно до стандартів жанру, лаконічно. Коментарі змонтовані в логічну послідовність і взаємодоповнюють один одного. Ми можемо довідатись і про основні віхи біографії митрополита, і про науковий доробок та погляди (точніше - певну їх "реконструйовану інтерпретацію"), а також – отримати свого роду “загальну оцінку” його ролі в історії ПАПЦ з позицій сьогодення.

Формально все добре допасовано і у пересічного глядача взагалі не має виникнути питань до сказаного. Натомість вони неминуче виникають у історика, який трохи орієнтується у цьому періоді.

По-перше, жодним словом (лише віддаленим натяком, зі згадкою про місце народження в “Малій Тарнавці (правильніше - Тернівці) на Поділлі”) не згадано про національність митрополита Георгія. Зрозуміло, що так само “пропущено” і епізод його співпраці з владою Української Народної Республіки (коли він задекларував, що є “українцем з роду”). І це неможливо пояснити тим, що йшлось про щось несуттєве, що “не вміщалось в хронометраж”: для розповіді про “переміщення” владики разом з російською Добровольчою армією знайшли можливість показати та відкоментувати навіть цілу “карту-схему”. Отже, якщо сприймати сказане/показане буквально, то стверджується, що фактичним “батьком-засновником” ПАПЦ була людина незрозумілої національної приналежності/самоідентифікації, в підтексті - росіянин.

По-друге, з невідомих причин вигадана історія про те, що єпископ Діонісій (Валединський) був ініціатором запрошення до Польщі архієпископа Георгія і навіть “поступився тому своїми правами до управління” (тут важко взагалі зрозуміти про що в принципі йдеться). В дійсності між владиками Діонісієм та Георгієм, на момент появи останнього у Польщі, були складні взаємини, над якими тяжів конфлікт періоду кін. 1918-поч. 1919 років. Діонісій не лише не був ініціатором приїзду, він, початково дуже насторожено сприйняв появу колишнього Мінського архієпископа. А от майбутній вбивця - архімандрит Смарагд - навпаки, вважав, що Георгій підтримає групу противників автокефалії (більше того, на суді він навіть стверджував, що саме він (Латишенко) і був автором ідеї залучення Ярошевського до вирішення проблем в Православній церкві в Польщі). Тобто, в реальності все було дуже заплутано, а диспозиції учасників протистояння зазнавали змін. Так чи так, але пізніще логічне “наступництво” (Діонісія після смерті Георгія) на Варшавській кафедрі не потребує якихось додаткових штучних конструкцій та “редагування” того, що ми знаємо з історичних джерел.

По-третє, якогось додаткового “тлумачення” потребує теза про те, що польський уряд волів бачити на чолі православної церкви людину з “антикомуністичними” поглядами, а Георгій якнайкраще відповідав цій вимозі. Занадто сміливо було б припускати, що тут є натяк на те, що на початку 1920-х серед православного єпископату в Польщі були особи з “(про)комуністичними” поглядами. Найвірогідніше в такий спосіб “обійдена” необхідність вживати визначення “російські імперці”: таких дійсно не бракувало, при цьому вони, звісно, не були ідейними фанатами більшовизму як такого. Проте вважали для себе допустимим “співпрацювати” з радянською владою задля дестабілізації ситуації в ненависній їм Польщі. Серед останніх був і Патріарх Тихон (Бєллавін), про роль якого в організації опору усамостійненню православної митрополії в Польщі в фільмі, звісно, “забули” згадати.

По-четверте, виразні “табу” в представленій розповіді стосуються всього загалу взаємин між польською державою та православною церквою на поч. 1920-х. Ймовірно отут якраз йдеться не про “політкоректність” і небажання торкатись найскладніших сторінок (бо ж дослідники з лона ПАПЦ охоче пишуть про всі ці конфлікти навколо церковного майна чи православного шкільництва). А лише про певну незручність визнання того, що не якесь “чудо” дозволило в настільки стислий строк досягнути визнання автокефалії, а лише цілеспрямована та жорстка державна політика. В рамках якої противників церковної самостійності просто усували з кафедр чи висилали з країни. При цьому, основний “одіум” від цих урядових рішень, в очах багатьох православних в Польщі, падав на митрополита Георгія.

По-п'яте, дуже дивно зняти стрічку з назвою “Мученик за автокефалію”, але підкреслити в ній, що мотиви, з яких діяв вбивця митрополита Георгія, “залишаються невідомими”. Поза всіма іншими поясненнями та згадками про образи особистого характеру, очевидно, що архімандрит Смарагд здійснив відчайдушну спробу зірвати процес "оформлення" автокефалії. Більш того, на судовому процесі в 1923-1924 роках Латишенко прямо хизувався цим, стверджуючи, що якби не він, то “автокефалия уже была бы принята". Те саме стосується можливої причетності до замаху радянських спецслужб (про що “напівсказано” скоромовкою як про одну із гіпотез): на підставі доступних джерел неможливо довести, що вони були організаторами/прямими замовниками замаху. Однак більш ніж достатньо фактів, які підтверджують використання радянською стороною цього вбивства для провокацій та деструктивної пропаганди. Та й ідея “витягнути” Смарагда з польської в'язниці обговорювалась на рівні Антирелігійної комісії при Політбюро ЦК ВКП (б) та у Центральному комітеті КП (б) Білорусії (Латишенко був білорусом, як і більшість підозрюваних у змові з метою вбивства митрополита - про це в фільмі, звісно, також жодної згадки)...

Сумна правда щодо ПАПЦ полягає в тому, що і через сто років вона не змогла відірватись від тяжіння до РПЦ та постійної багатопланової “оглядки” на Росію. В фільмі, що цікаво, є непряме й “малопомітне”, але дуже показове цьому підтвердження. До нього включено фрагмент панахиди по митрополиту Георгію (Ярошевському), яку відправляє протоієрей Павєл Коробєйніков (уродженець Свєрдловска (Єкатєрінбурга), який чомусь вирішив здобути вищу богословську освіту саме в Варшаві та залишився там же служити, одразу отримавши місце в дуже статусному храмі на Волі). На фото на офіційних сайтах цей священослужитель, як правило, знаходиться “у напівтіні” - і в згаданому фільмі ми також бачимо його саме з такого “ракурсу”...