Московському православ’ю в Україні кінець. У Росії церковна криза відкладається – ненадовго
Сергій Громенко,
кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього
Рівно десять років тому, в останню осінь правління Віктора Януковича, московське православ’я почувалося в Україні наче вдома – як, зрештою, і все російське. До УПЦ МП 2013 року ходили 27,7% українських православних.
Революція гідності (починаючи з прихистку студентів у Михайлівському соборі) спричинила різке зростання популярності немосковських православних церков. Пам’ятаєте, як набула поширення фраза «атеїст Київського патріархату»?
Не менше нашкодила УПЦ МП ялова, а то й відверто ворожа позиція її очільників стосовно російського вторгнення у Крим і на Донбас. Томос 2018 року заперечив канонічний статус московського православ’я в Україні, остаточно легітимізувавши православ’я київське. Нарешті, повномасштабне вторгнення 2022 року призвело і до руйнувань матеріальної бази УПЦ МП, і до остаточного суспільного розчарування.
У 2019 році 24,5% громадян позитивно ставилися до УПЦ (28,7% негативно), у 2021-му – 23,6% (34,8%). А вже у 2022 році 51% опитаних вважали, що держава повинна заборонити діяльність УПЦ МП на території України. У 2023 році частка прихильників повної заборони зросла до 66% (ще 19% виступили за часткові обмеження).
52% опитаних 2022 року погодилися з тим, що діяльність УПЦ радше сприяє російській агресії. Тих, хто вважає навпаки – сприяє обороні України – лише 11%. На початку 2023 року лише 4% православних визнали себе приналежними до УПЦ МП (до ПЦУ – 41%). Без такого повороту годі було й мріяти про очищення Києво-Печерської лаври від ворожої агентури чи про знесення каплиці на руїнах Десятинної церкви.
Утім 24% православних, які не належать до жодного патріархату – це ті, хто розчарувався в Москві, але так і не пристав до Києва. І це чимало. А процес переходу парафій УПЦ до ПЦУ дуже далекий від завершення (перейшли лише 13%), і з лаврами не все гаразд, і сил на хресні ходи в московських православних ще досить. Тож не варто ілюзорно самозаспокоюватися – боротьба триватиме ще роками.
Однак хай там як, московському православ’ю в Україні завдано подвійного удару – по-перше, більшість православних уже ототожнює себе з національною церквою ПЦУ, і немає жодних причин, щоб цей тренд змінився. А по-друге, розірвано зв’язок між верхівкою УПЦ та політичним керівництвом України, який був наслідком перебування Києва на орбіті Москви. Війна поховала будь-які сподівання на відновлення попередньої ситуації.
Отже, в підсумку що УПЦ, що якась умовна партія примирення з Росією, може, й існуватимуть в Україні, але вже ніколи не визначатимуть її політику.
Менш драматично розвиваються події в Росії, що зрозуміло – там московське православ’я є безальтернативною, ще й державною релігією. Однак що більша шафа, то гучніше вона падає. У Російській імперії позиції православ’я були куди міцнішими, але прийшов 1917 рік – і закрутилося.
Поки що РПЦ таке ще не загрожує, але це поки що. Незважаючи на фактичну монополію на релігійному ринку, православ’я в Росії має значно менше суспільної довіри, ніж церква в Україні.
Судіть самі. За даними центру Разумкова, у 2015 році загальна довіра до церкви становила 62%, причому це був найнижчий результат за попередні 5 років. У 2020 році довіра перебувала на рівні 62,3%. У 2021 році довіра сягнула 63,5%, у 2023-му коливалася від 69,7% до 60,8%. КМІС і група «Рейтинг» дають дещо нижчі оцінки, проте і в них рівень довіри до церкви в середньому перевищує 50%.
У Росії все значно цікавіше. Якщо знехтувати кількавідсотковими коливаннями, то можна простежити довготерміновий тренд: за даними «Левада-центру», з кінця 90-х рівень довіри до церкви поступово зростав з 35–38%. Верхнє плато – 45–54% – трималося з 2010 по 2015 рік, після чого довіра поступово згасала, аж поки у 2019–2021 роках не спала до 40%.
Федеральний науково-дослідний соціологічний центр Російської академії наук подає дещо іншу статистику, але відмінності – на рівні похибки. Так само фіксує підйом з 26% у 1999 році до 55% у 2012-му і 2014-му, а потім падіння до 40% у 2021 році.
Повномасштабне вторгнення 2022 року, природно, згуртувало росіян навколо вертикалі і скріп – виросли не лише рейтинги Володимира Путіна, але й довіра до церкви – 51% згідно з «Левадою», 46% за даними ФНДСЦ. Останній устиг побачити приріст до 52% уже цього року.
Однак так не буде вічно. Російське православ’я, беззастережно підтримавши війну, нових вірних не здобуває, а старих втрачає – і в Україні, і в самій Росії. Станом на 2021 рік лише 25% релігійних росіян постійно молилися, а регулярно відвідували храм 19%. І це тільки ідеологічний аспект проблеми. Демографічного – зменшення числа православних унаслідок загального скорочення кількості етнічних росіян – ми навіть не обговорюватимемо. Занепад «російської» Росії та піднесення «таджицької» – тема окремої розмови.
Майбутні негаразди РПЦ можна проілюструвати долею її очільника патріарха Кирила.
Його політичний рейтинг у відкритих опитуваннях (де респонденти самі називають ім’я) і так невисокий. За даними ВЦВГД (ВЦИОМ), коли 2009 року Кирило став патріархом, його рейтинг сягнув 15% – на рівні Шойгу і вище за Жириновського. Однак уже 2014-го впав до 4%. У 2016–2017 роках «Левада-центр» проводив щомісячні опитування, середній рейтинг патріарха і першого року, і другого становив 4,2%, причому спостерігали очевидну тенденцію спадання. У прямих закритих питаннях про довіру до Кирила цифри, зрозуміло, були вищими, але тренд цілком очікуваний. За даними ФГД (ФОМ), 2014 року рівень довіри сягав 57%, 2015-го – 62%, 2017-го – 49%, 2019-го – 54% і 2020-го – 39% (того року був найвищий рівень недовіри – 31%). Як і у церкві загалом, росіяни нелінійно, але незворотно розчаровувалися в патріархові.
Велика війна переломила цю тенденцію – у квітні 2022-го довіра до Кирила зросла до 54%. Утім патріотичний запал доволі швидкоплинний. Цього року компанія «Нью Імідж Маркетинг Груп» на замовлення Українського інституту майбутнього провела опитування, зокрема, і щодо патріарха. І якщо в травні 2023 року довіра до нього трималася на рівні 55% (недовіра становила 33%), то вже в серпні впала до 48% (недовіра піднялася до 42%). Ці мінус 7 відсотків, звісно, не такі драматичні, як мінус 13 у Шойгу чи мінус 15 у Кадирова, але однаково дуже важливі.
Якщо це не статистична флуктуація, то знаменує повернення до низхідної траєкторії довіри до церкви в Росії. А якщо темпи збережуться, то вже наступного року більше росіян не довірятиме патріарху, ніж довірятиме. І цілком логічно припустити, що раніше чи пізніше те саме спіткає і РПЦ загалом. І навіть якщо це наразі похибка, то тренд на недовіру до церкви все одно колись візьме своє.
Падіння впливу РПЦ обумовлене багатьма чинниками. У найширшому сенсі частина росіян невиправдано ідеалізувала церкву та її можливості переоблаштувати суспільство. Простіше кажучи – вірили у святих подвижників, які у світлі істинної віри вистояли під тиском безбожних комуністів; натомість отримали вчорашніх агентів КДБ, ласих до багатого життя й абсолютно беззубих перед владою. Це не стосується всіх без винятку православних священників Росії, але характеризує виразну частину вищого кліру.
Інша системна причина – аж надто войовничий традиціоналізм у суспільних, надто сімейних питаннях. Позиція РПЦ суголосна державній гомофобії в Росії, але відлякує молоде покоління, яке не так за геїв, як проти дискримінації. Упровадження «Основ православної віри» в школах радше спричинило до викриття мракобісся низового священства, ніж до популяризації православ’я.
Нарешті, чималу роль відіграє й особистість патріарха. Якщо в період правління Алексія ІІ (1990–2009 рр.) РПЦ відмовила в канонізації Івану Грозному та Григорію Распутіну (2004 р.), змусила прибрати з храмів ікону «Сталін і Матрона Московська» (2008 р.), не дозволила офіційно канонізувати «народних святих» з-поміж загиблих у Чечні та на субмарині «Курськ», то за Кирила курс доволі відчутно змінився.
На Всесвітньому російському народному соборі 2012 року Кирило озвучив актуальну церковну версію історії держави і церкви: «Нашим предкам довелося не раз протистояти експансії, захищаючи своє національне буття, свою культуру та духовну ідентичність. Треба визнати, що протягом останніх п'яти століть мало хто з народів витримав натиск такої сили, як ми витримали. І небезпека цих агресій була в тому, що не лише наші землі і багатство потрібні були нашим завойовникам, їм потрібні були наші душі».
Переломними точками в історії держави, на думку Кирила, була боротьба із Заходом: 1242 (тевтонці) – 1612 (поляки) – 1812 (французи) – 1942 (німці), боротьбу ж зі Сходом він оголосив неважливою з погляду спасіння душ. Згодом патріарх прирівняв збитки Росії в 90-ті роки до втрат у Другій світовій.
РПЦ відмовилася підтримати протести на Болотній, порівнявши виступи проти сфальшованих виборів зі Смутою XVII століття. У 2014 році Кирило підтримав Путіна в питанні підручників, висловивши сподівання, що «єдина концепція шкільного підручника історії допоможе молоді перемогти "синдром історичного мазохізму", який виховували у школах у 90-ті роки». Скандали, пов’язані з Кирилом особисто: тютюнова фабрика, квартира, годинник, не кажучи вже про роль у процесі над "Pussy Riot", – теж не додали йому популярності.
Усе перелічене не означає, що вже завтра московське православ’я в Росії впаде. На жаль, здатність РПЦ мобілізовувати темні маси на боротьбу проти України враз не зникне. І церковна криза спалахне там ще не завтра. Але в історичній перспективі і ця скріпа рашизму приречена.
У 1917 році ледь не 100% росіян вважалися православними. Але це не врятувало ані царизм, ані саму Росію від падіння. Коли б Росія не дійшла фінальної точки – РПЦ їй не допоможе.
