Блог Катерини Новікової - Рісувські читання_image

Блог Катерини Новікової - Рісувські читання

Мультикультурність і тотожність

18.10.2010, 02:06
З перспективи київських гір мультикультурність виявляється давньою традицією. Видається, що саме мультикультурний простір як справжній живий вимір діалогу є добрим ґрунтом для розвитку екуменізму.

http://www.tolerancja.pl/?wielokulturowosc-z-perspektywy-kijowa,336

Як ця проблема виглядає з перспективи київських гір, я вирішила спитати в людини, яка добре знається в цих питаннях. Тож звернулася до відомого письменника, історика й краєзнавця Станіслава Цалика. По-перше, він протягом тривалого часу досліджує Київ, надрукував про нього понад 700 статей та історичних есеїв, а також популярний путівник «Kyiv. Travel Guide». Також він є історичним консультантом багатьох телевізійних проектів, присвячених київській старовині. По-друге, він цікавиться мультікультурними спільнотами. Його цикл нарисів з історії національних меншин Києва приніс йому перемогу на І Всеукраїнському журналістському конкурсі “ЗМІ за міжетнічну толерантність і консолідацію суспільства” (2005), а історичний путівник про Євпаторію (багатонаціональне місто на заході Криму) “Евпатория: прогулки по Малому Иерусалиму” цього року виходить уже 4-м виданням. Ну і по-третє, він зараз працює над новою книгою “(Не)Забутий Київ”, у якій не лише розкриває історичні таємниці рідного міста, але й відкриває його різні культурні виміри, зокрема національні.

Пане Станіславе, яким чином столиця протягом століть формувалась як багатонаціональна спільнота?

Офіційний вік Києва – 1500 років. У травні відсвяткували 1528-річчя, хоча насправді ця дата дуже умовна. Протягом всієї історії місто піддавалось численним впливам, входило до складу різних держав, йому траплялося бути й прикордонням, і столицею. Київ був завжди тиглем, у якому переплавлялося багато впливів. Важливе значення має також його географічне положення – розташування на шляху «з варяг у греки», тобто на перехресті торгових, культурних і політичних шляхів. Тож не дивно, що у місті здавна мешкає чимало національних громад. Протягом століть їхні ролі змінювались – у різний час деякі починали домінувати, відтак провідна роль переходила до інших. Через певні обставини одні спільноти залишали місто, інші, навпаки, прибували в нього. Проте багатонаціональний характер Києва ніколи не втрачався. Так є й нині.

В історії міста ніколи не домінувала так звана «титульна нація»?

Цей термін, зауважу, з'явився в Києві лише останнім часом... А політичні домінації, звісно, були завжди. Скажімо, коли Київ входив до складу Польщі, то польська громада мала кращі умови для розвитку. Так само в часи приналежності міста до Російської імперії прерогативи дістала російська громада. Але чисельного домінування якоїсь однієї етнічної групи в Києві не було. Завжди існувало розмаїття, палітра була широкою. Ніколи жодна етнічна група в Києві не складала, наприклад, 90% чи 80% населення міста. Навпаки, Київ більше нагадував такий собі Вавилон на Дніпрі.

Який особливий характер надав образу Києва його багатоетнічний склад?

Перше: Київ протягом століть формувався як багатомовне місто. Друге: мирне співжиття представників різних народів виховало в киянах толерантність і розуміння, що крім власних звичаїв, імен, свят існують також інші свята, імена, вірування, навіть інші способи літочислення. Тож не дивно, що довідник “Весь Київ”, приміром, на 1910 рік, відкривається інформацією про те, що за єврейським календарем це 5671 рік, від Різдва Христова – 1910-й, у мусульман – 1284-й, а від часів Реформації – 393-й. Далі подається календар із зазначенням православних свят, поруч – римо-католицький, відтак євангелицько-лютеранський і нарешті єврейський. Це промовистий факт. Та, власне, й нині у Києві лише Новий рік зустрічають чотири рази. Місто зберігає свій своєрідний шарм.

Спадає на думку порівняння з сучасними європейськими містами, які побоюються, що саме наплив різних національних груп нищить їхнє неповторне обличчя, сформоване протягом століть. Часто багатоетнічність призводить до антагонізмів і культурних зіткнень. У чому секрет конструктивного досвіду мультикультурності Києва?

У Києві наплив національних груп не нищив його обличчя, а, навпаки, формував. Скажімо, в XVII столітті під час визвольної війни Богданові Хмельницькому дуже допомогли грецькі комерсанти – кредитами, постачанням зброї, продовольства. Тож після перемоги гетьман віддячив: дозволив їм оселитися в кількох містах, зокрема й Києві, надав безкоштовні земельні ділянки й звільнив від податків. Грецькі купці завалили киян диковинками з Європи – “венеційськими” окулярами, скляними бусами, віденською кавою. А також шовком. А потім почали й самі продукувати в Києві шовк, заснувавши тут нову галузь – шовкопрядство. Греки, до речі, й перші київські шинкарі.

Можна згадати, що представники німецької громади познайомили киян із таким закладом як аптека й стали першими в місті фармацевтами. Київські німці-садівники започаткували тут полуничні плантації. З ягоди, яку раніше везли з південних губерній і яка коштувала дорого, полуниця перетворилася на доступний багатьом киянам продукт. І городяни призвичаїлися до полуниці. Від німців Київ отримав і поховальні ритуали, яких дотримуємося й нині.

Або інший приклад. Після відомого турецько-вірменського конфлікту на початку XX століття в Києві з’явились ассірійці. Вони швидко здобули власну нішу – зайнялись виробництвом вина. Нинішній район Виноградар зветься так тому, що колись саме тут ассірійці почали вирощувати виноградну лозу. Коли радянська влада націоналізувала їхні плантації, ассірійці подалися в чоботарі. Й досить тривалий час чи не всі київські чоботарі були ассірійцями.

Тож кожна етнічна група вносила якусь певну фарбу в загальну палітру міста?

У старому Києві – безперечно. Приміром, перші київські футболісти – чеські робітники, які працювали тут на підприємствах, заснованих чеськими підприємцями. Всі балетмейстери Київської опери з часів заснування й до 1914 року – поляки. Всі тютюнові королі – караїми. Піонери кондитерської справи в Києві – швейцарці, кінопрокату – австрійці.

У Києві взаємодія різних народів по суті створила традицію. Яким є сучасний досвід столиці в добу глобалізації?

Київ як одна частин СРСР пережив спробу створення єдиної спільноти – радянського народу. В 1970-ті роки Леонід Брежнєв офіційно оголосив про її утворення. В ті часи будь-які згадки про національну ідентичність пригашували. Хоча, з іншого боку, в радянському паспорті й усіх анкетах (аж до картки читача районної бібліотеки включно) обов’язковою була так звана “п’ята графа” – запис про етнічну приналежність. І саме він багато в чому впливав на можливості людини, її кар’єру, визначав шанси на одержання вищої освіти тощо.

Сьогодні маємо протилежну ситуацію. З паспортів і анкет прибрали “п’яту графу”, і це добре, натомість люди почали відроджувати національно-культурні товариства – лише в Києві їх кількадесят. Є активні члени цих товариств, а є такі люди, які беруть участь, скажімо, лише раз на рік у найбільш важливих святах своєї громади. Але ті й інші ідентифікують себе з відповідною національною групою. Мало-помалу налагоджується міжнаціональний діалог не лише на рівні міжособистісному, як раніше, але й на рівні цілих громад. Це цікавий процес.

Імміграція до Європейського Союзу означає подеколи зміну традиційного ландшафту європейських міст і сприймається як загроза розмивання їхнього оригінального образу.

Так, але західноєвропейські країни мають дещо іншу історію. Зокрема Франція довгий час була метрополією багатьох колоній. У ХХ столітті, коли ті колонії позбулися залежності, Франція взяла на себе певні зобов’язання щодо новоутворених країн – наприклад, ввела для мешканців колишніх колоній квотування місць у французьких вишах тощо. Представники колишніх колоній прибували до Франції, користувались пільгами, здобували освіту, знаходили роботу й залишались жити у Франції. Натомість Київ ніколи не був метрополією, ми ніколи не мали колоній і не надавали іноземцям стимули масово їхати до нас. Швидше навпаки – звідси їхали шукати щастя десь у чужих краях.

От дивіться: у Києві народилися хореографи Вацлав Ніжинський і Серж Лифар, скульптор Олександр Архипенко, авіаконструктор Ігор Сікорський, філософ Микола Бердяєв, письменник Михайло Булгаков... Це всесвітньо відомі постаті. Але відбулися вони в Америці, у Франції, в Росії. Або Ізраїлі, як Голда Меїр, прем’єр-міністр цієї країни, яка народилася в Києві на Бессарабці. Перелік можна продовжити... Тобто їхали з Києва, а не навпаки.

Проте два десятиліття тому ситуація змінилася – Київ став столицею незалежної держави, розташованої між Російською Федерацією зі Сходу і Європейським Союзом із Заходу. Й чимало нелегальних іммігрантів з Азії прибувають сюди через Росію у намаганні переправитись далі до ЄС. Тож Київ знову опинився на шляху «з варяг у греки», або ж навпаки – вже «з греків у варяги». Ці іммігранти, отже, оселяються в Києві тимчасово або ж постійно. Хоча наразі це не призводить до серйозних конфліктів.

Останнім часом часто порушується тема «понаїхали тут». Відбуваються зміни й самого архітектурного ландшафту міста. Яким чином це пов’язується з традицією мультикультурного діалогу міста?

Це дуже актуальне питання. Хоча тему «понаїхали тут» чомусь порушують здебільшого, принаймні в Києві, старші люди. Їм здається, ніби оригінальний характер міста нині зникає назавжди. Вони впевнені, що саме Київ їхнього дитинства й молодості – власне кажучи, Київ початку 1950-х років – це такий собі еталон. Тобто споконвічно місто було саме таким, яким вони його побачили в ті часи. Ну а сьогодні, відповідно, відбувається суцільна катастрофа – справжнє місто гине й перероджується в якесь химерне. “Предковічного Києва вже нема!” – зітхають вони.

Але давайте подивимося на речі реально. Я вже згадував, що склад національних громад у Києві в різні часи змінювався. Тобто склад населення міста постійно перебував у русі. Розширювалася територія міста, постійно збільшувалася кількість мешканців – не так за рахунок зростання народжуваності, як завдяки приїжджим людям.

Лише у ХХ столітті тричі відбулася чи не повна ротація населення Києва. Тричі!.. Отже, ніякого “постійного” населення Києва не було – погляд історика нічого подібного не фіксує. То все ілюзії людей, охоплених ностальгією за своєю молодістю. Реальні факти свідчать про інше. Перша в минулому столітті хвиля “понаїхали тут” відбулася в перші роки ХХ століття, коли місто переживало промисловий бум. Порівняйте: 1900 року населення Києва складало 200 тисяч людей, а вже 1905-го – 450 тисяч. Тобто протягом лише п’яти років кількість мешканців міста подвоїлася. Друга хвиля – часи сталінської індустріалізації, коли величезна кількість селян і мешканців містечок подалися на підприємства, розташовані у великих містах, зокрема й у Києві. Якщо 1926 року в нашому місті мешкало 513 тисяч людей, то вже 1940-го їх нараховувалося аж 930 тисяч. Тобто знову подвоєння! А за рахунок яких чинників? Звісно, за рахунок приїжджих... Далі, влітку 1941 року, коли на Київ швидко насувалося гітлерівське військо, велика кількість городян пішли до Червоної армії, інші евакуювалася на схід. Не всі з них – з різних причин – потім повернулися в рідне місто. З тих людей, що залишилися в Києві, чимало загинуло в Бабиному Ярі – близько 100 тисяч. Хтозна-скільки мешканців було вивезено до Німеччини. Ось результат: у 1943 році, коли місто знову стало радянським, в ньому налічувалося лише 180 тисяч мешканців. Це з передвоєнного майже мільйона! Але вже в 1956-му населення Києва – 991 тисяча мешканців. Оте майже шестиразове збільшення протягом лише 12 років відбулося, звичайно, за рахунок приїжджих. А точніше, провінціалів, бо з великих міст – приміром, Москви, Харкова – переїжджати до Києва не було сенсу.

З огляду на наведені цифри, цілком логічно постає питання: хто ж такі “корінні кияни”?

Всі без винятку сучасні кияни – це нащадки людей, які колись приїхали на мешкання в Київ. Власне, легендарний засновник міста князь Кий, якщо він справді існував, теж був прибульцем – прийшов на ці дніпровські кручі невідомо звідки й замешкав тут. Можу запевнити: потомків найперших киян нині в місті нема. Нащадків людей, які мешкали в Києві в середні віки, також. Більшість нинішніх жителів міста – кияни в другому або третьому поколінні. Тобто “понаїхали тут” казали їхнім батькам або дідам. А хто казав? Ті, чиї предки приїхали сюди трохи раніше.

Тому я зазвичай користуюся двома термінами: “кияни” й “нові кияни”. Останні – це ті, хто замешкали тут кілька років тому. Не треба до них ставитися ворожо, вважати окупантами й скаржитися, що всі проблеми в Києві – саме через них. Це неправда. Й не варто також робити трагедію з того, що місто в черговий раз робить ривок у своєму розвиткові. Бо так було у Києві завжди. Нова кров у жилах – нові можливості.