На Прикарпатті розпочав функціонувати православний шелтер-прихисток для потребуючих
Спочатку планувався в Краматорську
Один з організаторів притулку — священик Донецької єпархії ПЦУ, настоятель храму святого Великомученика Юрія Переможця в місті Краматорську отець Микола Горгула розповідає, що разом з церковною діяльністю займався також соціальною роботою, бо часто зверталися малозабезпечені люди, а, отже, доводилося займатися чималою гуманітарною допомогою. Також, як відомо, на Донбасі кримінальна ситуація достатньо загрозлива, то ж громадська організація Eleos-Ukraine, яка також співпрацює з ПЦУ, запланувала відкрити кризову кімнату для жертв сімейного насилля саме на базі парафії в Краматорську.
«Було узгоджено проект реконструкції храму, де планувалося розмістити цю кімнату, і почато будівництво, — ділиться отець Микола. — Але настав лютий місяць і розпочалася нова фаза війни. Деякий час я продовжував свою діяльність в Краматорську. Мав постійну співпрацю з військовими, бо служив капеланом для Краматорського прикордонного загону. Але потім організація Eleos-Ukraine запропонувала стати координатором центру на Івано-Франківщині. То ж я вирішив, що тут максимально можна якось реалізувати свої можливості і те, що мені близько, бо на Донеччині можливості надавати таку допомогу ставало дедалі менше. Через брак ресурсів, відсутність організації, чимало інших проблем: дефіцит бензину, необхідність ремонту техніки і так далі».
«То ж прийнявши це як частину Божого промислу, отримавши благословення від церковної влади, я зайнявся організацією шелтеру на Прикарпатті, — додає отець. — Переїхав сюди звичайно з родиною. У мене четверо дітей від 8 місяців до 9 років. З нами переїхала також сестра дружини з донькою. Спочатку зупинилися в Дрогобичі, доки мінімально хоча би облаштовували прихисток тут. До слова, самі ми шукаємо паралельно інше житло для своєї родини, хоча це непросто. Дітей плануємо влаштовувати до навчальних закладів».
Умови і вимоги у шелтері – «це зовсім не гуртожиток»
Отже, шелтер-прихисток для потребуючих, який через нестабільність на східній території України, відкрили у більш безпечному місці, повноцінно він функціонує з 18 липня.
Відразу тут поселилася одна велика родина з Херсонщини – мама і п’ятеро дітей віком від 11 до 22 років. Також члени родини отця Миколи – дружина і четверо дітей, її сестра з дитиною зі Слов’янська та Райгородка.
«Після проведеного пошуку, аналізу, спілкування в різних громадах, саме Лисецька громада стала однією з потенційних кандидатів і на базі колишнього дому шерифа було вирішено розбудувати потрібний нам прилисток, — каже його директор отець Микола. — Площа помешкання приблизно 160 квадратних метрів, тому можна створити необхідні умови для певної кількості людей. З березня почався ремонт-реконструкція, яка тривала протягом трьох місяців. Сприяли в цьому — селищна рада, спонсорами були різноманітні громадські організації, церковні структури. Ремонт завершили, зараз завозимо меблі, побутова техніка вже є. Розрахований наш шелтер приблизно на 22 особи».
Отець, зокрема, наголошує – треба пам’ятати, що шелтер — це не гуртожиток, а місце тимчасового поселення. Згідно зі статусом, він призначений для проживання тих осіб, які суспільством часто не сприймаються як повноцінні – люди зі СНІДом, після місць обмеження волі. Також в зв’язку з військовим часом шелтер розширив свій спектр послуг на тимчасово переміщених осіб. Але профіль його, згідно з проектом – це жертви домашнього насилля та інші стигматизовані категорії населення. І тут, зокрема, не можуть жити дорослі люди різних статей. Через це цільова категорія його прийняття – це жінки, матері з дітьми, пенсіонерки. Отже, повних сімей не приймають і заповнення прихистку відбувається поступово.
Дисциплінарні вимоги повинні бути для того, щоб якось оптимізувати побут. Адже шелтер, наголошують організатори — це також не місце відпочинку, а місце навчання, інформаційного супроводу, допомоги людині повернутися до нормального життя. Якщо людина приїжджає сюди з думкою, що вона пів року буде просто відпочивати — то це невірний підхід. Бо прихисток має дві функції – часового прихистку і інформаційного супроводу. Одна функція також матеріальна – побутові житлові приміщення, інша – нематеріальна – допомога людям контактувати з потрібними службами для виготовлення потрібних документів, влаштування дітей у навчальні заклади, працевлаштування, щоб врешті-решт людина мала фінансову основу для того, щоб повернутися до автономного життя.
Відчиняється притулок о 7 годині ранку і зачиняється о 10 вечора. Будь-який візит має відзначатися в журналі відвідин. Будь-який вихід за територію також повинен записуватися. Мама не повинна залишати дітей просто без нагляду чи на когось, без спеціально написаної заяви. Отже, побут шелтера максимально регламентований, щоб люди продовжували конструктивно кудись рухатися, а не просто втрачати час.
«В ідеалі шелтер має перейти на самозабезпечення через відкриття до прикладу малого бізнесу, — ділиться отець Микола. — Щоб це не була організація, яка постійно потребує коштів, а стала підприємством, яке саме генерує гроші. Але зараз не завершена ще реконструкція зовнішньо прилеглих територій. Потрібно зробити дитячий майданчик, огородити територію — десь на три місяці зовнішніх робіт. Таким чином, поки що шелтер є місцем надання соціальних послуг, яке забезпечується наразі зовнішнім фінансуванням благодійних і громадських організацій, які співпрацюють з нами за схожими програмами».
Отже, зараз в притулку можуть забезпечити допомогу в харчуванні, бо люди приходять за направленням тих чи інших організацій і з певними соціальними виплатами. Тут надають набір продуктів – олію, крупи, цукор і тому подібне. Також це є для того, щоб у них залишався стимул в пошуку роботи для покращення матеріального становища.
Як живеться в шелтері
Перші мешканці – багатодітна родина. Мама Світлана і її п’ятеро дітей, віком від 11 до 22 років, приїхали на Івано-Франківщину з Херсонської області. Територія окупована з перших днів вторгнення. Виїхали звідти в середині травня. Добиралися до пункту прибуття на заході України дванадцять діб. Оселилися в Лисецькій громаді на Івано-Фрнківщині. Жили в приміщенні музичної школи, а далі — прийшли в шелтер. Допоміг також БФ Карітас УГКЦ – одягом, їжею, посудом. Досі родина отримує від фонду одноразове харчування щодня. Також молодші діти перебувають протягом літа у відпочинкових таборах і санаторії. Є місцеві люди, які допомагають з транспортом.
«Тут нам дуже добре, бо в шелтері маємо гарне приміщення для проживання – все дуже акуратно, є пральна машинка, плита для приготування їжі та інша важлива побутова техніка – все необхідне, що потрібно. Першочергові наші плани були виїхати за кордон, але поки не так просто оформити необхідні документи, потрібен також час, кошти і на дорогу теж, тому затрималися на Прикарпатті», — розповідає пані Світлана.
А на окупованій Херсонщині у них залишилися найрідніші — тато родини і хворий тато самої пані Світлани. «Діти увесь час хочуть додому і до тата», — з гіркотою каже жінка. Але поки вони тут. Визначаються як бути далі, бо ж молодшим дітям до школи.
Ще одна мешканка шелтера 73 літня Віра Михайлівна з Попаснянського району на Луганщині. Після переїзду зі сходу теж жила в Лисецькій музичній школі. В притулок її забрав отець Микола. Жінка в 2015 році поховала сина, який загинув на війні. Ще один син зараз залишився на Луганщині і жінка тішиться будь-якій звістці від нього. Жодного іншого прихистку у пані Віри немає, тому, як каже, рада тому, що має де перебувати та ще й з хорошими побутовими умовами.
Ще одна мешканка потрапила до шелтера днями. Отець Микола забрав її з лікарні, у яку вона потрапила після домашнього насилля. 73-річну жінку бив її власний син, який веде антисоціальний спосіб життя. Родина свого часу переїхала до Івано-Франківська з Волноваського району і винаймала помешкання. Далі матері довелося втікати від власної дитини, тому звернулася до служби, яка працює з жертвами домашнього насилля. Тимчасово її влаштували жити в прихисток при Богородчанському ліцеї. Також лікували в лікарні, бо наслідки побиття були нелегкі. В шелтері, судячи з першого враження новій мешканці сподобалося – спокій, приязне ставлення і підтримка – те, чого найбільше зараз потребує.
Запити на проживання в шелтері-прихистку є постійно. Телефонують зі Львова, Івано-Франківська – наголошує його директор отець Микола Горгула, тому роботи попереду ще багато.
