Народжена на Майдані — Громадянська Церква України
Майдан, як переломний етап новітньої Української історії, засвідчив, що Церква (інституалізовані релігійні організації) постає невід’ємним чинником формування майбутнього України. Це зрозуміла значна частина українців, віруючих людей, експертів, які вже зафіксували своє відношення до теми «Майдан і Церква» у збірках[1], статтях, репортажах, коментарях. Цей безцінний досвід взаємодії Церкви та громадянського суспільства і надалі буде обмірковуватись соціумом, який рухається шляхом демократизації та гуманізації.
Релігійні організації співголосно провідним тенденціям суспільного розвитку, а це — постання громадянського суспільства, що ґрунтується на солідарності у розбудові спільного майбутнього та взаємоповазі рівноправних відповідальних суб’єктів, об’єднаних метою встановити суспільний лад, що ґрунтується на фундаментальних людських цінностях – правді, свободі та гідності, в основі яких, безумовно, лежать базові релігійні цінності, — продемонстрували здебільшого свою здатність і готовність ефективно взаємодіяти одна з одною, із громадянським суспільством загалом та його окремими складовими. Ми простежили за постанням нового феномену — Громадянської Церкви України, що, не будучи якоюсь окремою інституалізованою організацією, інтегрує в собі різні Церкви (як віросповідні, а не організаційні співтовариства), конфесійних представників, духовних лідерів та громадян, об’єднаних спільною метою побудови гідного Майбутнього України на підставі вищих духовних цінностей та релігійно-національних ідеалів. Всі ці суб’єкти, докладаючи зусиль в межах індивідуальної специфіки, діяли відповідально та взаємоузгоджено, зосереджуючись при цьому на рівні взаємодії релігії та громади (Бога та людини), а не Церкви та влади (церковно-державних відносин). Орієнтиром для функціонування такої громадянської Церкви має бути Бого-людська, а не світсько-політична (навіть з елементами релігійного декору) програма. Першій притаманна міжсуб’єктна взаємодія, а другій – організаційно-інституційна.
На наш погляд, релігія, а щонайбільше саме релігійні ідеї, відіграли неабияку роль у підготовці та перебігу революції Гідності. Релігійні ідеї прямо (засвоюючись із віровчення) чи опосередковано цілим цивілізаційним світоглядним поступом підготували необхідний світоглядно-культурний ґрунт. В Україні ж були потрібні умови (між іншим – і несприятливі суспільно-історичні обставини, що призводили до необхідності осягати релігійні істини як найпотаємніший духовний скарб та викохувати їх на самісінькому дні людського серця, як-то: утиски, гоніння і заборона певних Церков, тривала доба панування войовничого атеїзму, агресивна експансія освіти і культури чужими й ворожими ідеологіями) для продуктивного засвоєння цих ідей та їх плекання. Зрештою, внутрішньо зрощене на світоглядному рівні пробилось в історичну дійсність, демонструючи глибокий світоглядний розлом – цивілізаційний та рівневий. Показово, що сучасне українське інтелектуальне середовище це розуміє. Так, наприклад, у квітні 2014 р. на відкритому засіданні філософського клубу львівської бізнесової еліти “Україна – душа світу”, ініціатором якого виступив підприємець і громадський діяч Олег Мацех, говорили про глибинні духовні зміни, які відбуваються в Україні. Між іншим культурною та бізнес-елітою висловлювались думки й про те, що український народ – одна з “клавіатур для Господа Бога”, на якій Він щойно зіграв яскраву мелодію (Мирослав Маринович), “фактично революція в Україні відбулася на базових християнських цінностях, а відтак ми показали постмодерній Європі, що ці цінності ще існують і, головне, вони потрібні” (Олексій Скрипник). Ці та інші міркування є симетричними нашим висновкам стосовно ролі релігії у події Майдану. Вони спонукають говорити про релігійні засади Української Революції Гідності, що суперечить песимістичним твердженням про обмеженість впливу релігії на сучасний світ.
Водночас і відслідковувані нами трансформації релігійної функціональності стали підтвердженням парадигмальної зміни розуміння таких серед видатних світових релігієзнавців. Виразно окреслений перехід від концепції секуляризму до концепції диверсифікації[2], презентований професором А. Баркер, яка у своєму виступі “Diversification amongst New Religious Movements” (Каунас, Литва, 2014) чи не вперше публічно звернула увагу на те, що для того, щоб лишатися незмінною, певна релігійна традиція має змінюватися. Так, події на Майдані, з одного боку, об’єднали Церкви, а з іншого – привели до диверсифікації в релігійному середовищі, до урізноманітнення поки ще не на інституційному, а світоглядному і богословському рівні. Зокрема, православні та деякі протестанти виявилися неоднорідними у своєму баченні та оцінці Майдану, розуміння місця й ролі Церкви в суспільстві. Тож новий тренд у світовому релігієзнавстві (не теорія секуляризації чи десекуляризації, а теорія диверсифікації, яку обстоюють відомі релігієзнавці) виявився перспективним, запитаним самою дійсністю.
На відміну від мети фахової діяльності релігієзнавців – теоретично осмислювати й моделювати, а не діяти безпосередньо, покликання Церкви та релігійних організацій — дієво впливати на свідомість і поведінку людей, а врешті – на суспільну дійсність. І, як ми бачили, українські Церкви та духовні авторитети в основному з гідністю продемонстрували свою здатність та готовність виконувати місію духовних поводирів народу в найважчі й переломні історичні моменти. Для них не стала несподіванкою чи небажаним викликом світоглядна трансформація сучасних українців. Українська Греко-Католицька Церква, Римо-Католицька Церква України, Українська Православна Церква Київського Патріархату, Українська Автокефальна Православна Церква і значна кількість лютеранських, євангельських та інших християнських пасторів, ісламських та юдейських релігійних лідерів сприйняли постання громадянської свідомості сучасних українців як реальну можливість вплинути на формування такого майбутнього України, в якому б реалізовувалися вищі духовні цінності й релігійні ідеали.
Більше того, Церква своїми діями і присутністю в середовищі рушійної історичної течії посталого проти застарілих потворних форм організації суспільної дійсності (кримінального авторитаризму) українського народу, своєю причетністю до його жертовності в ім’я звільнення для гідного життя Людини, своєю чутливістю до його страждань та готовністю стояти на захисті правди, права на свободу вибору, вищих духовних цінностей, користаючись зброєю любові, молитви та божественного благословення засвідчила на Майдані слідування божественній, а не світській політиці, сповідування релігійних істин, а не прагматичних зисків. Вона утвердилась як дієва Церква майбутнього України, яка є справжнім світлом і сіллю, натхненням єдиного духу, багатолико проявленого в індивідуальних душах майданівців. Саме тому конфесійне різноманіття не було проблемою на Майдані. Тут всіх об’єднала Любов – любов до Бога, України та Людини як творіння, Образу та Подоби Божої, що взяла на себе відповідальність за розбудову майбутнього Богом даної Батьківщини. Тут кожна окрема конфесія, священик, пастир чи мирянин, щиро здійснюючи власну місію у притаманний їм спосіб, були солідарні між собою і з громадянським суспільством у спільній справі поборення зла, торування шляху для добра й розбудови згідного з Божественним задумом майбутнього України. Церква Майдану залишалась вірною вищим цінностям та виявляла щиру готовність розділити до останнього подиху долю своєї пастви навіть тоді, коли від очевидної безвиході та безсилля перед переважаючим силою наглим і всепожираючим злом зникали з Майдану політики та помірковані лідери, обачні ідеологи, зневірені громадяни.
Якщо основою громадянського суспільства є солідарність та взаємоповага рівноправних дієвих суб’єктів співжиття (різної фахової, вікової, статевої, національної, конфесійної, географічної належності), то Церква Майдану продемонструвала ті самі характеристики на рівні міжконфесійних відносин. Виявом якості громадянськості Церкви Майдану були і спільні молитовні акції, і співголосні духовні звернення та настанови, і взаємодоповнювані дії. Міжконфесійну солідарність Церква Майдану демонструвала не лише у справі опікування громадою та захисту стражденної Людини, але й підтримкою у скрутні моменти один одного. Тут можна згадати солідарність конфесій в підтримці УГКЦ після листа Мінкульту з погрозами позбавлення офіційної реєстрації цій релігійній спільноті за її майданну діяльність, чи підтримки юдеїв, коли з’явилась загроза антисемітських дій з боку провладних найманців. Тож можемо сказати, що на Майдані постала справжня Громадянська Церква України.
Про громадянську релігію як необхідний етап релігієгенезу писав професор Анатолій Колодний[3]. Ми ж мали можливість безпосередньо спостерігати, як на Майдані фактично постала Громадянська Церква України. І мова жодним чином не йде про появу якоїсь нової об’єднаної релігійної організації (скажімо, Єдину Помісну Православну Церкву), що інституалізовується в сучасній Україні. Характерною особливістю Громадянської Церкви України є її принципова поліконфесійність, що відображає поліконфесійність українського громадянського суспільства, а сакральні символи є інтегративними й набувають водночас релігійно-духовну та історично-народну цінність (пошанування Т.Г.Шевченка як духовного пророка; поруч з державним Гімном та молитвою до Бога на Майдані завжди звучав Духовний Гімн М.Лисенка “Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни”; майданні священики та пастирі природно поєднували конфесійну та національну атрибутику, й поруч зі Святою Книгою та головним релігійним символом тут завжди був жовто-блакитний прапор). Показово, що на Майдані активно приймали хрещення до того невіруючі громадяни, а хрещеними для них ставали зазвичай сотники та майданні побратими чи посестри. В найважчі, найнебезпечніші моменти майданівці просили про молитву, сповідь і благословення того духівника, що був поряд і кому довіряли. Та все це найчастіше відбувалось без встановлення конфесійної належності чи дотримання обрядового формалізму. Тож мова йде про таку солідарну спільноту церков, релігійних діячів, духовних лідерів та вільних громадян, які гармонійно та взаємоузгоджено співдіють в справі розбудови майбутнього України на підставі тих вищих духовних цінностей та релігійних ідеалів, які забезпечують реалізацію належного (звіреного з Божим задумом) світу. В процесі такої взаємодії виробляється спільна (та взаємодоповнювана із збереженням конфесійної специфіки) культова, віросповідна та практична позакультова діяльність, формулюються спільні ідеї, обґрунтовуються спільні ідеали, віднаходяться ефективні методи взаємодії із громадою та її окремими групами і громадянами, освячується жертва, принесена народом на започаткування новітньої історичної доби, та сакралізується визначений життям шерег святих-захисників й місце-святилище, де в муках та прагненнях народилось й очистилось нове українське людство – Майдан Незалежності. Саме така Церква потрібна і відповідна громадянському суспільству, вона буде його дієвим духовним поводирем в Майбутнє.
Слід сказати, що якщо раніше Церкви України намагались функціонально утвердитися в системі державно-церковних відносин, то під час Майдану стало зрозумілим, що в сучасному світі найефективнішим є орієнтування на взаємодію їх із громадянським суспільством. Водночас зазначимо, Український Майдан зими 2013-2014 рр. розгортався на тлі прихованих геополітичних процесів. Геополітична природа Революції Гідності та суспільної кризи, що спричинила до Майдану, очевидно проявилась з кінця лютого 2014 р., що було засвідчено окупацією Криму Росією та експортуванням у східні області України цією сусідньою державою тероризму й підбурювання сепаратизму.
Зібрані та проаналізовані матеріали щодо ролі та місця Церков та релігії в цих процесах дають можливість стверджувати, що:
1) ті Церкви, що вважають себе українськими за місцем історичного заснування та/чи місійного покликання, долучаються до виховання здорового патріотизму, і в областях їх значного поширення (західна та центральна Україна) наявна більша питома вага свідомих громадян України та відсутні сепаратистсько-екстремістські тенденції. Саме такі Церкви та конфесійні спільноти, що поділяють цю настанову, піддалися в наступному гонінням в окупованому Росією Криму (УГКЦ, УПЦ КП, ДУМК);
2) ті Церкви, що сьогодні здебільшого орієнтуються не на взаємодію із громадянським суспільством, а на якесь провідне місце в державно-церковних відносинах, втрачають ознаки духовно-релігійної організації й перетворюються в наглядово-ідеологічний апарат, що обслуговує певну владну систему. Такою є функція Російської Православної Церкви. Саме тому УПЦ МП сьогодні опинилась у дуже складному становищі, бо ж їй доводиться вибирати свою ідентичність, балансуючи між ототожненням із прислужницею ідеологічної системи агресора чи суто обрядопродукуючою інституцією;
3) ряд релігійних організацій та конфесій (зокрема, адвентисти і Свідки Єгови), спираючись на власні богословські положення, намагались демонструвати свою непричетність до події Майдану, що зрештою створило відчуття їхньої вилученості з суспільної дійсності, свідомого дистанціювання від неї та безумовно зменшило їх шанси впливати на формування Майбутнього, що започатковувалось (нагадаємо у зв’язку з цим також і про те, що потурання або й непротивлення злу за певних обставин є злочином перед добром);
4) релігія глибоко пов’язана з геополітикою особливо в справі сприяння прогресивним чи регресивним тенденціям суспільного розвитку та історичного поступу. Так, релігійні ідеї здатні інспірувати суспільно-історичний прогрес, а їхні принагідні інтерпретації – обґрунтувати необхідність консервування якоїсь застарілої форми чи потребу регресивного відступу. Такі різні наслідки залежать від того, кому служать провідники релігійних ідей — Богу (а відтак і людині як творінню Божому, гідному задуму Творця) чи земним тимчасовим силам та владам; сповідують духовні цінності чи матеріально-мирські зиски.
Події на Майдані призвели до сподіваних та несподіваних наслідків. До тих наслідків, на які можна було сподіватися, належать: 1) започаткування зміни державно-суспільного устрою; 2) збільшення питомої ваги свідомих громадян; 3) посилення інтегративних процесів в українському суспільстві; 4) зростання авторитету Церков як духовних інституцій, поважних виразників моральних стандартів й дієвих представників громадянського суспільства; 5) поширення толерантності, віротерпимості та поваги до тих, хто сповідує вищі духовні цінності. До несподіваних ми зарахуємо: 1) військову інтервенцію сусідньої «єдиновірної» (православної) держави в Україну при мовчазній санкції РПЦ; 2) руйнування тривало продукованого стереотипу “братськості” за єдиновір’ям. Справжніми братами українським греко-католикам та православним Київського Патріархату в Криму виявились мусульмани, які навіть пропонували мечеті для богослужінь тим християнам, у яких позабирали храми; 3) принципова поляризація світоглядних орієнтацій української спільнотності, в т.ч. і релігійного середовища.
Це виявило, що складні внутрішньоконфесійні (зокрема, скажімо, між різними Православними Церквами та й всередині однієї Православної Церкви) проблеми часто мають геополітичне чи світсько-політичне походження і жодним чином не пов’язані із віросповідними суперечностями. Саме через це РПЦ має такі складні відносини чи не з усією світовою православною спільнотою, а УПЦ МП опинилась перед серйозним історично-суспільним викликом. Внутрішньоцерковна криза тут безпосередньо пов’язана із присутністю прихильників різних геополітичних прагнень: відповідь: “ми поза земною політикою” виявляється некоректною, якщо очевидно, що ця Церква може бути знаряддям в руках “єдиновірних братів”-окупантів через свою підпорядкованість їхньому наглядово-ідеологічному апарату, яким є сама РПЦ. Крім того, під час сепаратистського тероризму, який найгостріше проявився у східних областях України, зокрема у Донецькій та Луганській областях, де УПЦ МП є домінуючою, священики цієї Церкви часто демонстрували послідовність у своїй відданості не християнським цінностям, а політичним ідеологіям: їхні релігійні центри були місцем тимчасового прихистку для проросійських бойовиків, їхні вірні із православними іконками ставали живим щитом для антидержавних воєнізованих угрупувань тощо. Яскравим підтвердженням їхнього служіння саме імперській ідеології сусідньої держави, яка обґрунтовує військово-терористичну експансію зокрема й ідеологемою з релігійним забарвленням (“духовна єдність Русского міра”), є радісна відповідь священика УПЦ МП журналістам у захопленому сепаратистами Слов’янську 30 квітня 2014 р.: настрій піднесений, бо тут скоро буде Росія, а ми є Російською Православною Церквою. Очевидно, що не в усіх священнослужителів УПЦ МП політична ідентичність переважає релігійну. Але викрита буттєвими обставинами проблема плутанини тотожностей та зміщення їхніх пріоритетів у бік земних інтересів засвідчує необхідність переосмислення напрямів релігійної функціональності у сучасному світі. Натомість і для мусульман їхня конфесійна тотожність виявилась каналом геополітичної інспірації – одні мусульманські центри очевидно підтримали цілісність та незалежність України, інші – витримували статус нейтралітету, ще інші – під демонстративним нейтралітетом виношували прихильність певним, головно — російським політичним програмам.
Зрозуміло, що перед українськими конфесіями, Церквами та релігійними громадами сьогодні стоїть складне завдання — по-новому інтегруватися в оновлене суспільне середовище, що забезпечить їм підтримку своїх вірних, повагу – інших, розуміння з боку представників громадянського суспільства як в Україні, так і за її межами.
[1] Майдан і Церква: Хроніка подій та експертна оцінка / Українська асоціація релігієзнавців / За загальною редакцією д.філос.н. Филипович Л.О. і канд.філос.н. Горкуши О.В. – Київ, 2014.
[2] XI конференція ISORECEA «Religious diversification Worldwide and in Central and Eastern Europe” (Литва, Каунас, 24-27.04.2014)
[3] Колодний А. Громадянська релігія – вияв огромадянення суспільства // Коглодний А. Історіософія релігії. Монографія. – К.: УАР, 2013. – С.178-191.
Оксана Горкуша
