Думки з нагоди презентації моєї монографії “Медіатизація протестантизму в Україні 1991-2010 років” (Харків, 2011) 28 лютого на засіданні Харківського історико-філологічного товариства в харківській таки книгарні “Є”. 

Цю працю я писав, маючи кілька міркувань. Озвучу деякі.

ПЕРШЕ. Існує розрив між громадською роллю протестантських церков в Україні та знанням соціуму в цілому та його інтелектуального прошарку про ці церкви. Всеукраїнський союз баптистів є найбільшим баптистським союзом у Європі. Охоплюючи не більше 5% українського населення, вітчизняні протестанти є активною та впливовою меншістю. Їх найбільший суспільний внесок  - соціальна робота, обсяг якої за деякими показниками перевищує обсяг державної допомоги. Державні медичні заклади України за роки незалежності не здійснили комплексної реабілітації жодного наркомана. А протестанти, не маючи фінансової підтримки держави, а до того ж долаючи бюрократичні перешкоди й упередженість населення, організували сотні реабцентрів, завдяки яким у суспільство повернулися тисячі колишніх наркоманів, алкоголіків, кримінальників, бездомних.

Усе це суспільство намагається не помічати. Інтелігенція теж. Приміром, коли я презентував один з підрозділів цієї книжки як доповідь на науковій конференції в столиці, реакція деяких національно свідомих науковців була такою: “Нащо рекламувати сектантство?”

МІРКУВАННЯ ДРУГЕ. Не обмежуючись замовчуванням, українське суспільство використовує протестантів для негативної інтеграції “ми” проти “них”. Ключову роль у побудові й підтримці міфів про “зловісні секти” відіграють ЗМІ.

Приклад. 8 лютого телеканал “ICTV” показав сюжет, де п'яний чоловік з посвідченням православного священика влаштував дебош співробітникам ДАІ, твердив на камеру, що нічого не пив, що “священики ніколи не п'ють” і навіть блюзнірськи намагався дати телеглядачам своє благословення. Ні розлючені журналісти, ні шоковані очевидці жодною мірою не пов'язали поведінку цієї особи зі сповідуваною нею вірою та обов'язками священнослужителя.

А ось інший приклад. 12 січня газета “Сегодня” надрукувала матеріал під назвою “Под Киевом после общения с сектантами повесилась 9-летняя девочка  — таких случаев по Украине уже пять. Александра перед трагедией читала религиозные журналы...” У статті журнал названо тільки один  - дитячий часопис “Стежинка”, що його з 1990 року видає заснована протестантами міжконфесійна місія “Світло на Сході”. “Стежинка” видається кількома мовами загальним накладом більше мільйона примірників, не веде жодної конфесійної лінії, пропагує принципи загальнохристиянської етики. Її читають у сім'ях послідовників усіх течій християнства. На відміну від попереднього матеріалу, уже на рівні назви протестантам (бо визначити видавців відомого журналу елементарно) кидають обвинувачення у доведенні дитини до суїциду.

Завдання цієї книги  - допомогти інтелігенції, цитую рецензію Олега Коцарева в газеті “День”, “познайомитися з протестантами, а не зі стереотипами про них”, а протестантам підказати методи ефективнішої репрезентації себе в медійному просторі.

ТРЕТЄ. Комунікація протестантських церков містить цікавий парадокс. Пропагуючи ригористичний моралізм, вона оперативно засвоює та ефективно використовує сучасні комунікаційні технології. Можна звинуватити протестантів у моральному консерватизмі, надмірному буквалізмі чи суб'єктивності в тлумаченні біблійного тексту, але не в технологічній відсталості їх комунікації.

МІРКУВАННЯ ОСТАННЄ. На моє переконання, цивілізувати владу та сформувати українську буржуазію неможливо без вільного розвитку протестантського сектора. Пострадянський простір має один з найвищих у світі рівень загальної освіти. У нас достатньо розумних і творчих людей, однак рішуче бракує моральних особистостей. І саме тут протестанти  - войовничі моралісти  - говорили в країнах “першого світу” своє слово. Церква  - джерело української меритократії, яке традиційно проходить повз увагу. У кінці ХІХ століття українські протестанти модернізували український Південь. На жаль, тоді суспільство піддалося на популістську пропаганду соціалістів.

Пишучи цю книжку, я мріяв, щоб теперішнє українське суспільство обрало моральніший шлях модернізації.