Фільм британського кінорежисера Ролана Жоффе «Місія» (1986) вперше мав можливість переглянути десь в середині 90-х тепер вже минулого століття. Це було під час моїх філософсько-богословських студій у Загребі, де я проживав в єзуїтському колегіумі. Коли молоді студенти-єзуїти (т. зв. «схоластики») впадали в «униніє», для «відсвіження автентичного єзуїтського духу» випозичали у відеотеці «Місію». Тож фільм бачив щонайменше десять разів. Прекрасна музика Енніо Морріконе (особливо «соло на гобої о. Габріеля») викликає у мене асоціації з періодом проживання в єзуїтському колегіумі, а остання сцена – смерть о. Габріеля із св. Тайнами («монстранцією»)  в руках – завжди мене розчулює.

Фільму вже більше 30-ти років, він не втрачає популярності. Періодично його рекомендують для перегляду своїм студентам викладачі різних програма та напрямків Українського Католицького Університету з метою заохочення їх до дискусії. Адже, фільм про один із найуспішніших соціальних проектів в історії Католицької Церкви – про т. зв. «редукції», організовані єзуїтськими місіонерами в джунглях Парагваю для індіанського населення. Тривав цей «проект» майже століття, охопивши кількісно від 150 до 200 тисяч, з яких 12 тисяч становили раби-негри. Кількість єзуїтів, які виконували не лише релігійні завдання, але й чисто світські функції управління «редукціями», налічувала в різні часи від 150  до 300 місіонерів. Не випадково цей період в історії Парагваю називають «державою Єзуїтів». Власне останнє викликало велике занепокоєння в найпотужніших держав-колонізаторів Іспанії та Португалії, які зуміли переконати Ватикан, що «єзуїти вийшли з під контролю». В 1773 р. папа Климент XIV ліквідовує орден Єзуїтів, який, однак, продовжує своє існування на території Російської імперії.

Попри те, що за жанром фільм є заснованою на реальних фактах з XVIII ст. історичною драмою, видається, що автори прагнули вказати на трагічні події в Латинській Америці другої половини ХХ століття. Символом фільму став чернець-єзуїт із шпагою в руках, який визначив і ключову проблему фільму: чи може священик в окремих випадках (яких?) проповідь Євангелія замінити зброєю? Слід мати на увазі, що шістьма роками швидше перед виходом фільму (тобто у 1980) був убитий під час св. Меси архієпископ Сан-Сальвадору кардинал Оскар Ромеро, який фактично напророкував у 1977 р. свою мученицьку смерть після загибелі друга – ченця-єзуїта о. Рутіліо Ґранде. А наступні слова архієпископа Ромеро можна цілком застосувати і до актуальних подій українського контексту: «Сили олігархів, можливо й здобудуть короткочасну перемогу, але наш народ, рано чи пізно, заявить про себе й переможе. Гряде нове суспільство, його час невдовзі прийде. В серці сальвадорського народу невгасно горітиме полум’я соціальної справедливості».

Поруч з Оскаром Ромеро слід згадати й бразильського архієпископа Елдера Камару (1909-1999). В одному з інтерв’ю сказав наступне: «Я знаю й поважаю багатьох священиків, які на своїх плечах носять зброю; я ніколи не вважав, що вдаватись до зброї з метою захисту пригноблених та нужденних є аморальним або суперечить духу християнства. Але я особисто не пішов би цим шляхом, особисто для мене це не метод боротьби, це не мій спосіб наслідування Євангелія».

Окрім двох відомих латино-американських архієпископів приходить на гадку  і єзуїтська «сімейна династіа» із прізвищем Карденаль, починаючи від братів Ернесто та Фернандо – нікарагуанських священиків-революціонерів, які очолювали міністерства культури та освіти революційних урядів, за що були покарані папою Іваном Павлом ІІ й виключені з Товариства Ісусового. Згодом вони відійшли від революційної діяльності: перший став монахом-трапістом, а другого по випробувальному періоді знову прийняли в орден Єзуїтів. Найбільш радикальним виявився їхній родич, теж священик-єзуїт, Антоніо Карденаль Кальдера, який став «команаданте» у лавах  сальвадорських партизанів із прізвиськом «Хесус Рохас» («Червоний Ісус») й загинув у 1991 р., потрапивши в засідку урядових військ.         

Всі згадані особи в той чи інший спосіб були причетними до потужного латиноамериканського богословського руху, відомого під назвою «теологія визволення». За симпатії до ліворадикальних рухів, встрявання в політичну боротьбу та використання марксистських положень з метою критики суспільної ситуації, під час понтифікату Івана Павла ІІ та Бенедикта XVI представники «теології визволення» перебували в напівлегальному становищі, під різними санкціями з боку Церкви. Але з початком понтифікату папи Франциска заборони, принаймні щодо поміркованого крила представників «теології визволення», були зняті.

Повертаючись до фільму «Місія», рівно ж як і найновішого фільму про єзуїтських місіонерів в Японії «Мовчання», включно із згаданими тут  подіями із другої половини ХХ століття, перед нами розгортається грандіозна панорама про віруючих людей, які за складних обставин вміли приймати рішення, не боялись, що ті рішення можуть бути не конче правильними й брали на себе відповідальність за них. А за тим всім стоїть постать святого із Країни Басків із утопічними задумами та неможливою місією, плоди реалізації яких мав щастя побачити ще за життя.