Непопулярна тема: Релігійні громади у боротьбі з епідемією ВІЛ-СНІДу

Гнів. Сором. Нерозуміння. Ці емоції мають місце і в далеких, здавалося б, від мирських турбот духовних громадах. Особливо коли мова заходить про епідемію ВІЛ/СНІДу. Жертвою дискримінації може стати і сам служитель, який не побоявся розкрити свій статус. Саме через це вісім років тому релігійні організації України вийшли на шлях боротьби з дискримінацією інфікованих.

Тоді активісти поставили собі за мету створити спільноту обізнаних служителів. Тих, які надаватимуть хворим підтримку, а не будуть їх уникати. Тих, які приймуть людину з усіма її проблемами, а не вважатимуть грішною через хворобу. У період з 2007-го року ініціатори постійно проводили тематичні тренінги для служителів, конференції, видавали брошури. Перші кроки дали поштовх розробці Стратегії з боку Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій стосовно протидії епідемії у листопаді 2015-го.

«Якість ставлення в Церквах та релігійних організаціях зазнала докорінної зміни. Від негативного або з дуже обережного до реалістичного. Проблематика ВІЛ/СНІДу стала однією зі звичних. Хоча ми й досі далекі від ідеалів недискримінації. Ми розуміємо, що в центрі бачення Церкви є людина, а не проблема. Чим ми можемо допомогти? Як ця людина на рівних може бути включена у громаду і отримати гідне місце?» — ділиться роздумами священик Андрій Нагірняк (УГКЦ), голова Громадської ради при МОЗ з питань співпраці з ВРЦіРО.

Ключовим етапом змін стала кооперація з громадськими організаціями. Наступний крок –обмін досвідом із представниками влади. Отець Андрій вважає, що допомогти може тільки проактивна позиціях духовних громад. Якщо Церкви продемонструють власну діяльність – ініціюватимуть конференції, круглі столи, соціальні проекти — представники влади не зможуть її ігнорувати.

Сьогодні тему ВІЛ/СНІДу служителі порушують у проповідях, консультують тих, хто відкривається у сповідях. Окремої уваги потребують пари, де один з партнерів має позитивний статус. Їм потрібно знати, чи можуть вони народити здорову дитину і які є ризики зараження другого партнера. Андрій Нагірняк підкреслює, що часто родичі або ж самі чоловік та дружина скоріше звернуться за порадою до священика, ніж до медика. Це висуває нові вимоги до священика, який має проконсультувати та перенаправити. Коли під час сповіді приходить мати вагітної жінки, у якої виявили ВІЛ, він мусить заспокоїти її та розповісти, що онуки можуть народитись здоровими.

Любов як рушій змін

Еволюція мислення відбувалась свого часу і в протестантських церквах, розповідає старший пастор церкви «Скинія» Рустам Фатуллаєв: «Ще 15 років тому до Церкви почали приходити люди, що належать до різних груп ризику. Нас почали питати: як це люди, хворі на ВІЛ, причащаються з однієї чаші разом з нами? Ми задекларували для громади, що будь-яка людина має рівні права, а цей вірус не передається через дотик. Звичайно, ми не говоримо про спільне причастя у випадках відкритих форм туберкульозу. Деякі віряни відмовились примиритись і навіть покинули громаду. Інші ж змінили свою думку. Пам’ятаймо, якщо ми віримо у Бога, то приймаємо людей такими, якими вони є. Хоча це не рятує нас від забобонів, які залишаються всюди».

Пізніше почались тематичні тренінги для служителів щодо консультування ВІЛ-позитивних та представників інших груп ризику. Рустам зізнається, що сам не готовий з усім змиритись, однак не може цього показувати як пастор: «Я особисто проти шлюбів, де один з партнерів має позитивний ВІЛ-статус, я б не хотів такого для моєї доньки. Але хто я такий? А якщо люди кохають один одного? Ми даємо таким парам рік, щоб вони пройшли консультації, молились про свою майбутню родину. Щоб людина без ВІЛ-статусу розуміла, на що вона йде і чим це може завершитись. Але я вам скажу, що у нас багато таких шлюбів – жодна дитина не захворіла, як і жоден з партнерів. Ми це розглядаємо як милість Господню».

Питання спільної роботи з державою викликає у пастора хвилю критичних ремарок. Він нарікає, що церкви стають зручним інструментом у часи кризи. «У істинної церкви з державою завжди буде конфлікт. Тому що держава у важкий момент завжди користуватиметься церковним ресурсом, церкви ж не завжди будуть поступатись. Вони часто розходяться у думках щодо структури, – коли мова йде про заповіді, які навряд чи виконуються. Як-то не побажай чужого, не кради, не бери хабарів…», — додає Рустам Фатуллаєв.

Пастор нагадує про найголовніше для віруючих – дотримання та практика принципу любові до ближнього як до самого себе. Саме таким чином люди з вірою в Бога зможуть змінити середовище, вважає він. І ніхто не зуміє завадити добру, яке вони робитимуть, а навпаки спробують стати його частиною.

Випробування, а не гріх

«Якось у транспорті мені пощастило їхати з Катериною, — наводить історії з власного досвіду священик Сергій Дмитрієв (УПЦ КП), виконавчий секретар комісії з питань соціального служіння ВРЦіРО.

«Вона розповіла, що дізналась про позитивний статус під час вагітності. На той момент жінка мешкала у селі, де була велика баптистська громада. Катерина розкрила свій ВІЛ-статус пастирю, після чого почався терор. Їй заборонили підходити до колодязя та набирати воду, почали закидати каміння ввечері у вікна. Вона втекла у місто. Уявіть її здивування, коли жінка побачила священиків різних конфесій, які працювали над підтримкою ВІЛ-позитивних людей. Також на конференції мені якось зустрівся священик з Англіканської Церкви, який публічно розповідав про свій ВІЛ-позитивний статус. Громада, хоч і була обізнана у проблемі, одразу вирішила, що він гомосексуал і заразився таким чином. Всі почали сміятись, хоча й були звичні до проблеми».

Отець Сергій не боїться публічно казати про свою хворобу, гепатит С. У своєму захворюванні він бачить можливість відчути те, що переживають інші хворі. Йому траплялось пройти через дискримінацію медиків, які сторонились пацієнтів. На його думку, саме священик має бути прикладом для всієї спільноти, чим буде прищеплюватиме їм толерантність, яка подолає стіну байдужості та страху.

«Ми спираємось на те, що Церква має свій авторитет, де священик стає лідером спільноти. Якщо разом з ним сидить ВІЛ-інфікований, а він з ним спокійно спілкується та п’є чай – це приклад для всіх. Але скоріше прогресом стане прибирання слів з проповіді про те, що хвороба – це покарання за гріхи. Можна згадати слова апостола Павла: «Сила моя звершується у немочі». Це наше випробовування від Бога. Хворобу нам дають як можливість для переосмислення», — підкреслює він.

Духовні громади можуть і самі дати старт боротьбі з дискримінацією, не чекаючи на активність інших. Сергій Дмитрієв переконаний, подолання нетерпимості є викликом для вірян, який вони здатні перемогти.

«ВІЛ інфекція — це свого роду випробовування. Як раніше ставились до чуми. Кожна нова хвороба – це перевірка наших стосунків з людьми. І ми не знаємо, які ще виклики можуть постати перед нами. Може, завтра у нас буде новий вірус – як ми будемо ставитись до хворих? Якщо ж ми пройдемо цей етап, ми будемо готові до нових викликів. Треба нагадати священикам, що їхнє служіння не замикається на успішних людях. Вони покликані допомагати покинутим, тим, хто особливо потребує підтримки», — говорить о. Сергій.

Свідомість деяких служителів досі залишається у рамках старих принципів. Коли людина дізнається про свій діагноз, вона часто шукає підтримки у духовних спільнотах. Але не завжди представники релігійних громад готові прийняти їх або підтримати. На щастя для ВІЛ-позитивних, ситуація потроху змінюється на краще.

«Наша мета – бути там, де людині потрібна допомога. Особливо там, де є стигма та дискримінація», — формулює кредо душ пастиря отець Сергій.

Цей матеріал було створено у співпраці із Центром інформації про права людини