“... Невже тобі лиш не судилось діло?”

Людина і світ. – 2004. – №3. – С. 11-14.

Про ментально-історичні передумови розбрату у Православ’ї України

Стаття, яку ми наразі пропонуємо нашим читачам, викличе, поза сумнівом, дуже різні реакції. Але, по-перше, автора вирізняє гостре переживання проблем, які він заторкує, і, по-друге, його бачення віддзеркалює певний сегмент громадської думки, наявність якого ми відчуваємо дуже часто, звертаючись до нашої редакційної пошти. У кожному разі полеміка, сподіваємося, буде плідною.

Сьогодні, на тринадцятому році розбудови новітньої української державності, для багатьох із нас стає очевидним той парадоксальний факт, що здобуття незалежності в 1991 році (лише!) є не так здобутком України, як певним історичним вироком для неї. І визнання цієї обставини аж ніяк не є свідченням українофобії чи безпідставного песимізму, а лише виявом здатності тверезо й критично оцінити наші історичні потенції та перспективи. На жаль, український народ (так склалася його доля) був історично й ментально бездержавним народом. А без державності (передусім як особливої визначеності національного духу), як підкреслює Гегель, народові бракує об’єктивності, володіння для себе й інших загальним і загальнозначущим буттям у законах як мисленнєвих визначеннях (національна ідея), і тому такий народ не дістає визнання; його самостійність не наділена об’єктивною законністю й “для себе міцною розумністю”, вона лише формальна й не суверенна [1]. Недаремно ж інший німецький мислитель, Гердер, зазначав, що деякі слов’янські народи займають на землі більше місця, ніж в історії.

Кидаючи погляд на вузлові моменти нашої історії, піддаючи глибинній рефлексії тенденції нашого історичного самовизначення/самозречення, безпосередньо переживаючи гротескові колізії українського сьогодення, мусимо зробити невтішний, однак справедливий висновок: українці як нація повільно просуваються до власного історичного самоусвідомлення. Гегель наголошував, що історією духу стає його діяння, адже він — це лише те, що він робить, і його діяння полягає в тому, що він робить власне духовне єство предметом своєї свідомості, аби осягнути себе, тлумачачи себе для себе самого. Це осягнення є вихідним пунктом піднесення на вищий щабель духовно-історичного буття. Тією мірою, якою таке самоосягнення сприяє вивершенню духовно-історичних потенцій народу, цей народ і здатен рухатися до набуття всесвітньоісторичної ваги. Якщо ж проаналізувати, на які саме вади нашої ментальності нарікали в попередні століття й десятиліття наші духовні провідники, то виявимо, що й нині саме ці вади нашого духу стають перешкодою на шляху історичного самоздійснення українців. Згадаймо в цьому контексті хоча б Шевченкове “І мертвим, і живим...” або Франкові рядки з прологу до поеми “Мойсей”:

Народе мій! Замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом вкритий,
Твоїм прийдешнім душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?..

Гегель зазначає, що принципом в історії нації є визначеність духу — особливий дух на роду. У цій визначеності виявляються всі конкретні сторони національної свідомості та волі, вся повнота національної дійсності. Ця визначеність, наголошує Гегель, становить загальну прикмету релігії народу, його політичного ладу, моральності, права, звичаїв, науки і мистецтва. Визначеністю українського національного духу, либонь, є хронічна руїнність нашої свідомості й культури, що дається взнаки скрізь: нам годі впорядкувати та дбайливо плекати свою мовну оселю; ми не спроможні надати українського образу й змісту власному інформаційному просторові; більшість з нас справжні профани у питаннях своєї історії, культури, літератури, та й, власне, самі акти культуро- і соціотворення часто-густо виявляються в нас не більш як профанацією. Ознакою такої культурницької “профанованості” є, зокрема, і той факт, що українці досі не спромоглися на власну національно закорінену й водночас всесвітньо-історично значущу світоглядно-філософську традицію, яка б мала міцний теоретичний і духовний, людинотворчий потенціал для живлення смисложиттєвих прагнень сучасного суспільства й особи. Промовистою в цьому плані є також і та емпірична обставина, що українці належать до числа небагатьох європейських народів, які не мають власних Нобелівських лауреатів. (Відзначимо, однак, що на території України народилося чимало майбутніх нобелівських лауреатів. Але свої лауреатські нагороди вони вимушені були класти у скарбниці державних націй. — Ред.) Натомість і серед росіян, і серед поляків (тобто націй, що їх українці часом сприймають як своїх історичних “суперників”) є чимало постатей, яких відзначено високим Нобелівським визнанням.

У цьому контексті видаються слушними міркування поетеси Ліни Костенко про Росію та її всесвітньо-історичну культурницьку снагу: “Світ добре знає, що це держава небезпечна, антигуманна, але вона має свій імідж, тому що у неї були прекрасні вчені й мислителі, письменники й композитори. Бо хоч декабристів запроторили у Сибір, хоч російські поети стрілялись і вішались, хоч Толстому оголосили анафему, а Сахарова висилали в Нижній Новгород, — саме вони створили ауру нації, а не її дикі й підступні правителі”[2]. (Застережемося: ми аж ніяк не заперечуємо того, що українська земля здатна рясно народжувати геніїв: вся історія свідчить, що діти цієї землі часто-густо є напрочуд обдаровані. Проблема в іншому: Україні фатально не вдається геній окремих своїх синів переплавляти в геній самої нації. Тож і виходить, що геній багатьох українців нерідко лягає в підґрунтя геніальності й величі чужих народів — росіян, поляків тощо).

Про непевність наших історичних перспектив свідчить і стан українського православ’я [3]. Наявність трьох православних церков означає, що української (себто національної) православної Церкви немає зовсім. Адже аксіоматичною засадою буття світового православ’я є принцип об’єднаності всього православного загалу країни в лоні єдиної помісної Церкви, єдиної для всіх, хто сповідує православ’я. Автор цих рядків не вважає свій світогляд релігійним і тому розглядає релігію та Церкву передусім як феномени соціокультурні за своєю природою і призначенням. Тож і цінність релігії та Церкви вбачаємо передусім у тому, якою мірою вони наділені потенціалом для плекання національної єдності, духовно-культурної ідентичності та всесвітньо-історичної ваги народу. На жаль, українське православ’я і в історичному аспекті, і в аспекті його теперішнього стану є виразним символом внутрішньої деконсолідованості українства, його, сказати б, нерозвинутості як національно-духовної цілісності. Показовими в цьому плані є як українські релігійно-конфесійні колізії далекого і ближчого минулого, так і теперішній розбрат і безлад у східно-обрядовому християнстві в Україні.

Не можна не погодитися з думкою Патріарха Філарета, що в підпорядкованості українського православ’я Московському Патріархатові зацікавлені як російське церковне керівництво, так і політичні кола Росії [4]. Авторитетний дослідник, постійний дописувач культурологічного журналу “Сучасність” І. Лосєв [5], посилаючись на соціологічні дослідження та висновки аналітиків, пише, що нині Московський патріархат являє собою потужну політичну й ідеологічну структуру російської держави, що активно обслуговує її геополітичні інтереси, допомагає офіційній Москві маніпулювати свідомістю мільйонів громадян країн СНД, зокрема й на парламентських і президентських виборах. “Погляди керівників цієї структури за своїм консерватизмом навіть перевищують погляди більшості російських політиків”[6].

Втім, незаангажований погляд виявляє, що проблема не вичерпується підступністю московських церковно-імперських кіл (чи ще якихось зовнішніх сил). Проблема передусім полягає в тому, що українцям іманентне бракує здатності до духовно-культурної відпорності. Держава же, як слушно наголошує Ліна Костенко, це система, яка зберігає себе. А чому б, власне, Росії (чи ще якійсь потужній духовно-політичній силі) не претендувати “на нас” (або, говорячи дипломатичніше, залучати нас до сфери своїх “культурницьких та геополітичних інтересів”), якщо більшість з нас і мовно, і духовно-символічно ототожнює свої цінності з культивованими там взірцями та настановами? (Це наше риторичне запитання не означає схвалення такого стану, а лише усвідомлення його чинників, іманентних, внутрішньо притаманних українській ментальності). Ліна Костенко в лекції “Гуманітарна аура нації...” називає ментально-історичну ситуацію українців “адаптованим розумом”. “У Ніцше, — пише поетеса і мислителька, — є поняття: розум ув’язнений, поневолений. Стосовно ж української ситуації це скорше розум адаптований. Можливо, це навіть гірше, ніж ув’язнений. Бо ув’язнений ще може якось стрепенутися і вдарити крильми об грати, а адаптований вже збляк, призвичаївся, втратив свою енергетику. Мабуть, це вона і є, та “летаргічна млявість, що охоплює всі члени такого народу”, як писав Гельвецій”[7].

Нинішній стан православ’я України — то закономірний вияв нашої історичної самовтрати. І тут недоречно самовтішатися тим, що, мовляв, й інші православні церкви у відповідні періоди свого історичного існування опинялися поза межами канонічного, Вселенського православ’я (скажімо, зазвичай посилаються на тривале невизнання світовим православ’ям самопроголошеної Московської автокефалії упродовж періоду з 1448 по 1589 рр. тощо). Адже маргинальність тих церков була лише зовнішньо детермінованою, натомість внутрішньо, іманентне вони охоплювали повноту нації та її еліти й тому мали принциповий потенціал утвердитися в перспективі як помісні автокефальні та канонічні. Доки українське православ’я не спроможеться охопити повноту православного українства, доти саме українство не сягне того рівня національної самосвідомості, коли б можна було говорити про сучасну націю як про певну культурно-буттеву цілісність, закорінену історично, тотожну собі і здатну до активного історіотворення. Як пише Ліна Костенко, “кінець XX століття, початок тисячоліття, — нації, що й досі не збулися, нації слабкі й нестабільні, перспективи не мають. Нині в дію входять зовсім інші механізми. Вони жорстокі. Слабкі народи будуть перемелені в цьому млині. Наші проблеми нікого не цікавлять”[8].

Використані джерела і примітки

1. Гегель Г. В. Ф. Основи філософії права, або Природне право і державознавство. — К.: Юніверс, 2000. — С.294.
2. Костенко Л. Гуманітарна аура нації, або дефект головного дзеркала. — К.: Видавничий дім “КМ Academia”, 1999.— С. 11.
3. Осмисленню цієї проблеми присвячено чимало публікацій, хоча далеко не всі вони мають у своїй основі належне методологічне підґрунтя, яке б визначало ефективність їхнього дослідницького потенціалу. Крім того, навіть при справедливості ідеологічних інтенцій, часто-густо саме ідеологічна заангажованість дослідників стає на заваді тверезого і критичного розгляду. Тому й постає ситуація, що в літературі бажаним і належним нерідко підмінюється реальне.
4. Інформаційний бюлетень УПЦ КП, 2003. — №1. — С.19.
5. Лосєв І. Малоросійський гетьманат-2: “новий” курс Москви щодо України // Сучасність, 2002. - №4. - С.61.
6. Там само.
7. Костенко Л. Вказ. праця. - С. 21
8. Там само. - С. 29.