Нова архітектура безпеки: релігійні виміри й етичні засади

Андрій Третяк

З такими словами звернувся директор Інституту європейських студій Нановіка Університету Нотр-Дам (США) Клеменс Седмак до учасників міжнародної конференції «Церковна дипломатія і релігійний вимір російсько-української війни», яка пройшла 29-30 червня 2023 у Львові. Вона була зреалізована в рамках спільного проєкту УКУ й Університету Нотр-Дам (США) «Релігія, релігійна дипломатія та вторгнення Росії в Україну».

Клеменс Седмак наголосив на важливості розуміння ролі віри та релігійності в сучасному світі. Водночас, як це яскраво видно на прикладі російської риторики, релігійно забарвлені символічні інтерпретації можуть легко використовуватися в цілях пропаганди і виправдання війни. Відтак важливо не просто не втрачати релігійний аспект з поля зору, а й активно до нього придивлятись, досліджувати та виносити ідеї з цього середовища в загальний дискурс. Тож заключна панельна дискусія спільної міжнародної конференції й була присвячена духовно-етичним засадам забезпечення миру і безпеки в Європі та світі і мала на меті підсумувати дводенні обговорення та накреслити подальші дослідницькі перспективи.

Професор Хосе Казанова, науковий співробітник Центру Берклі з питань релігії, миру та світових відносин Джорджтаунського університету у Вашингтоні, вказав на те, що причина усіх війн лежить у небажанні визнати існування Іншого. Путін та Московський патріархат зокрема не визнають Україну як Іншого, як того, хто має такі ж права та гідність, як інші держави й народи. Це, на думку науковця, є наслідком імперської ідеології «русского міра», яка стверджує, що українці є частиною російському простору і разом із росіянами і білорусами є одним нероздільним цілим.

Неспроможність помітити важливість визнання Іншого як відмінного, але рівного став провалом не лише для Росії, а й для Європи, яка не бачила Україну рівноцінною Росії та одночасно відмінною від неї, тобто не до кінця зважала на право українців бути окремим народом. Докорінні зміни щодо цього почали з’являтись після російського повномасштабного вторгнення, відтак можна говорити про поворот у сприйнятті України у світі. Нарешті українців визнали як вільних та незалежних суб’єктів, які мають право на свою ідентичність, політичну культуру та своє майбутнє. Ця зміна сталась не лише серед політиків, а й у науковому середовищі, зокрема серед фахівців, які займаються питаннями Східної Європи і які тривалий час дивились на Україну з перспективи російського колоніалізму.

Світові християнські центри також мали проблеми з визнанням окремої ідентичності українських Церков. Вони часто сприймали українське релігійне середовище через призму претензій та зазіхань РПЦ на свою так звану «канонічну територію». Доповідач звернув увагу на те, що знадобився рік повномасштабної війни, щоб Ватикан розпочав встановлення контактів із ПЦУ. За словами науковця, дивно і незрозуміло, яким чином Римський Апостольський престол сподівався досягти результату в мирних ініціативах, ігноруючи велику частину православної спільноти України.

На рівні міжцерковних відносин, російська сторона постійно вдавалась до маніпуляцій, наполягаючи на виключенні з них усіх українських Церков, і раніше з цим погоджувалися й у Ватикані. Заради того, щоб РПЦ не покидала міжнародні форуми, Апостольська столиця йшла на те, щоб на них не запрошували «неприємних» для РПЦ представників з України: чи то «уніатів» (УГКЦ), чи то «схизматиків» (православних, які не належали до УПЦ МП), чи то «єретиків» (протестантів). Професор Казанова підкреслив, що після розпаду СРСР динаміка і вектори розвитку релігійного життя в різних колишніх республіках не була однаковою. До прикладу, в Росії відбулось формування квазі-державної релігії, натомість в Україні збереглись і релігійне різноманіття, і релігійна свобода.

У своєму виступі дослідник також наголосив, що не слід цілковито відмовлятися від теорії справедливої війни, щоб не стати миротворцями без справедливості. Приклад України показує, що право на самозахист, на убезпечення свого існування, а таким чином право на життя загалом, потребує постійного активного захисту. Тож цей захист нерозривно поєднаний з відстоюванням права на свободу.

У 1960-их Католицька Церква прийняла демократію як найкращу з можливих політичну модель для збереження свободи та гідності людської особи. Однак в останні 20 років можна почути багато скепсису в католицькому середовищі щодо можливостей демократії, а сама Церква зайняла рівновіддалену позицію щодо політичних систем, ставлячись однаково критично до них усіх. А тому він висловив сподівання, що війна в Україні дозволить заново відкрити важливість принципів демократії з наголосом на принципі верховенства права. Свобода Церкви гарантується забезпеченням та дотриманням свобод окремих людей. Це правда, що демократії не завжди здатні це забезпечити, проте авторитарні режими за своєю суттю взагалі неспроможні забезпечити права людини, як на національному, так й міжнародному рівні.

Наостанок науковець підкреслив необхідність в першу чергу прислухатись і чути голос жертви. Увага до бідних, слабких і маргіналізованих – виправдана й вкрай необхідна, відтак на рівні міжнародних відносин, на його думку, потрібно або відкинути, або сильно переосмислити принцип realpolitik.

Зі свого боку Володимир Турчиновський, директор Інституту етики і проблем сучасності УКУ, найперше звернув увагу на те, що сьогодні Україна має багато вимірів, відтак відповідь на питання «чим є Україна?» потребує комплексного підходу, який би врахував усі перспективи та контексти.

Свій подальший виступ він зосередив довкола пошуку основ для безпеки. На думку доповідача ці основи слід шукати у правильних відносинах. Також важливим є моральний аспект війни, адже моральна перемога дасть надію на справедливість та побудову справедливого світу. Саме справедливість зможе стати світлом, яке покаже дорогу для майбутнього. Аналізуючи причини війни в Україні, дослідник сучасності звернув увагу на те, що саме невирішеність моральних проблем після Другої світової війни, а також після падіння СРСР, створили ті умови, в яких нова війна у Європі стала можливою реальністю. Непокаране зло та незасуджені ідеології мають великий шанс вибухнути новими злочинами у майбутньому, що добре видно на прикладі російської агресії проти України. Тож майбутній мир для України завжди буде крихким та несталим, якщо цього не врахувати.

Володимир Турчиновський також пригадав слова Джорджа Вайґеля про те, що саме віра веде до відваги, яка вкрай необхідна для боротьби за свободу, за досягнення і збереження миру. Також роздуми й плани про майбутнє неможливі без врахування сучасних викликів, таких як екологія чи штучний інтелект. Ці фактори слід враховувати вже сьогодні, а не відкладати на потім.

Під кінець свого виступу промовець застеріг від небезпеки аутсорсу відповідальності: щоб хтось інший за нас зайнявся проблемами, які стосуються нас. Схоже відбулося з питанням безпеки, коли люди повірили, що цим може зайнятись хтось замість них самих. Тому потрібно повернути у загальний дискурс усвідомлення особистої відповідальності кожного за світ та його майбутнє. Помічним у цьому може бути ідея дару, яка здатна виривати людину з панівного на сьогодні егоцентричного світогляду.

Олексій Панич, науковий співробітник київського видавництва «Дух і Літера», філософ та перекладач, побудував свій виступ довкола твердження, що війна в Україні — це граничний кейс у відношенні до ідеї примирення. Відтак виникають два питання: Що такого є в Росії, що робить цю війну граничним кейсом? Та чо́му саме кидає виклик війна в Україні у контексті ідеї примирення, що її неможливо застосовувати як зазвичай?

За його словами, патерн примирення, який поширений у церковному середовищі, а після Другої світової війни – і в політиці, базується на «онтології добра», яка бере свої початки з Біблії та античної філософії. Ця онтологія побудована на засновку, що увесь світ є добрий, а також прагне до добра. Однак тоді виникає питання, звідки походить зло і жорстокість? У тваринному світі відповіддю є обмеження, які накладає природа. Так, у цьому світі неможливе примирення між вовком та вівцею: або вівця загине впольована вовком, або вовк помре від голоду.

У людей таких біологічних зумовленостей немає, тому традиційно джерелом зла називають незнання й хиби мислення. Відтак достатньо лише просвітництва, щоб виправити людську поведінку. Проте ця теорія складно переноситься на практику. Особливо непродуктивно намагатись на цих засновках вести діалог з сучасною Росією. Путін та російська еліта чітко свідома своїх дій та переконана, що діє в інтересах своєї імперії, бажаючи їй добра. У логіці імперії це добро можна осягнути шляхом розширення та примноження нових земель. В російському контексті це приводить до дилеми: або Росія поглине Україну та продовжить своє існування, або Росія загине. Витоком цього є загальна російська культура, яка витворилась як поєднання духовної культури Заходу з правовою та політичною культурою Сходу. Це, у значній мірі, визначило сутність Російської імперії. Для того, щоб змінитись, їй потрібна більш ліберальна правова і політична культура, а це неминуче приведе імперію до розпаду. Тобто можна уявити на території теперішньої Росії багато малих ліберальних країн, але не одну ліберальну Росію.

Інша проблема, на яку вказав науковець, це питання власне про примирення. На його думку, Росія діє як організована злочинна група, вона має свої інтереси і своє специфічне уявлення про добро. Але реалізація цього добра суперечить добру решти світу. Ми маємо справу з групою серійних вбивць і бажанням цієї групи досягнути цілей, які вони вважають добрими для себе. Тому переговори про примирення можливі лише на індивідуальному рівні і лише тоді, коли ці особи порвуть свій зв’язок із групою. Але не може бути примирення з цілим злочинним об’єднанням. Відтак, підсумував промовець, слід працювати над тим, щоб розвалити це аморальне й нелюдське об’єднання, а не намагатись вести з ним діалог.

У своєму виступі апостольський нунцій в Україні, архиєпископ Вісвальдас Кульбокас, звернув увагу на те, що зупинити ворога – це певною мірою означає зробити йому добро як ближньому, бо таким чином ми не допускаємо його до гріха. Також він наголосив на важливості емпатії в сучасному світі. На його думку, таке солідарне співчуття проявляється насамперед у тому, щоб перебувати на боці жертви. Бо інакше є загроза залишитись у рамках теоретичної та абстрактної «любові до всіх», залишаючись відстороненим від реальних проблем. Це важливо завжди, а тим більше – в умовах війни.

Окрім важливості безпосереднього досвіду контакту з живими людьми, нунцій підкреслив, що недостатньо лише говорити про істину, потрібно також працювати над тим, щоб приготувати ґрунт, на який впаде це насіння істини. Під цим оглядом поширення правди про війну в Україні схоже з проповіддю Євангелії. На думку промовця, українці мають доволі прості й однозначні відповіді щодо характеру цієї війни, які не завжди легко вловлюють іноземці – йдеться перш за все про захист рідної домівки та власного права на життя. Як приклад, який може бути зрозумілим у релігійному середовищі, архиєпископ Кульбокас згадав про існування жандармерії та швейцарської гвардії у Ватикані. Це можна інтерпретувати як меседж, що захист від агресорів потрібний, як і дії спрямовані на запобігання агресії. У цьому ключі треба сприймати й слова папських зверненень до українців. Їм потрібен захист, вони мають право на нього і не можуть покладатися лише на слова та добру волю інших. І суспільне вчення Католицької Церкви чітко говорить про це.

Потрібно бути переконливим, коли формулюємо та поширюємо ідеї, а тому на думку нунція, в цьому аспекті важлива роль університетів та наукової спільноти. Наприклад, варто говорити про потребу міжнародної мережі академічної співпраці, яка б займалась промоцією європейської ідентичності, що б було дуже помічним для України сьогодні. Натомість інтелектуальні зусилля щодо побудови діалогу з російським суспільством в сучасних обставинах папський дипломат вважає малопродуктивними, оскільки, на його думку, громадянське суспільство в Росії відсутнє.

Митрополит Борис (Ґудзяк), президент УКУ, розпочав свої роздуми з аналізу Святого Письма. У Біблії від самого початку можна зустріти багато прикладів зла та жорстокості, що є наслідком гріхопадіння. Людина простягає руку і жадібно бере собі, забуваючи, що все є даром. Відтак постає питання: чи можливо забезпечити мир у цьому гріховному світі? Неможливо дати чітку ствердну чи заперечну відповідь. Проте можна старатись і намагатись працювати в напрямку побудови сталого миру. Але успіху можна очікувати лише за умови постійної уваги на Творця та Слово Боже, а також серйозного сприйняття критики та роботи над власними помилками. Промовець закликав до уважності в сьогоднішніх часах, адже багато поширених концепцій та підходів побудовано на ілюзіях та ідеологіях, які віддаляють нас від реальності. Постмодерна епоха дуже анти-єрархічна, у ній панує внутрішній скепсис до структур, чим користаються задля маніпуляцій та поширення пропаганди.

Для владики Бориса важливою особливістю російсько-української війни є чітке і видиме розмежування добра і зла. У сьогоднішні часи тотальної деконструкції та диктатури релятивізму, допустимими є лише «кути зору». Тому гостро постає питання, чи взагалі можливі сьогодні етичні й моральні принципи. Українці твердо кажуть: є добро, і є зло, і я готовий віддати своє життя за добро. Ця рішучість та впевненість може бути помічною для цілого світу, який має змогу заново відкрити важливість та значення цінностей. Люди в Україні готові жертвувати власне життя, бо бачать щось більше, заради чого вони це роблять. Зокрема це відчуття спільноти: крихкої, покаліченої, але вартої того, щоб за неї боротись. Ця боротьба супроводжується страхом, однак надія та довіра до великого Бога допомагають його долати. Адже коли не ставитись серйозно до проблеми страху, то шанси на мир мізерно маліють. Важливим прикладом сьогодні, на думку доповідача, можуть стати мученики Борис і Гліб. Їхнє свідчення любові має глобальне значення. Їхня історія показує, що не завжди потрібно багато часу, щоб зробити вагомий ціннісний вчинок і стати прикладом для наслідування.

У підсумковій частині панельної дискусії її учасники зійшлись на думці, що сьогоднішня війна Росії проти України – це будильник для всього світу та його безпекової системи. Виникає гостра потреба реформи ООН. Водночас це завдання не лише для умовного Заходу, необхідно бути відкритим та запрошувати увесь світ до спільного вирішення глобальних проблем. Відтак важливим є заклик папи Франциска до культури зустрічі. Лише таким чином можна налагодити комунікацію з глобальним Півднем, щоб і там почули голос України. Також в цьому контексті налагодження містків важливим є міжрелігійний та міжконфесійний діалог, який був би запобіжником від того, щоб замикатись у своїх спільнотах. Бути відкритим до нових розмов про безпеку, дозволити усім охочим брати участь в побудові глобального миру – важливі елементи потенційного успіху, щоб цей мир був сталим.

Ще одним, не менш важливим підсумком дискусії став висновок про важливість уваги до Іншого, до ближнього, за прикладом Пресвятої Трійці, оскільки ізоляція та самообмеження становлять велику загрозу. Таїнство Іншого – це не боятись зустріти його, а поважати його гідність та чути його голос. Також Інший відкриває важливість уваги на власній особі, щоб найперше тримати мир і безпеку у власному серці. Без цієї основи неможливо вести розмову про мир на вищому рівні. Прикладом тут може слугувати історія Римської імперії. Її перемінила саме добра новина про любов, яку дуже особисто прийняли її піддані. Це відбулось не одразу, але зміни були докорінними та кардинальними.

Про інші тематичні сесії конференції:

• Богослов’я нищення від РПЦ МП: ідеологічні корені російської агресії
• Церковна дипломатія в часі війни: між моральною відповідальністю і політичною нейтральністю
• Церкви і дипломатія після Бучі: про обмеження і можливості екуменічного діалогу
• Як пізнавати і свідчити Істину в часи війни: виклики для богослов’я