Новий Христос з Мінусінська

Людина і світ. — 2001. — №9. — С.17-19

Марк СМИРНОВ

І віра, і безвір’я завжди були властиві людині. В різні історичні періоди свого існування, у будь-якому суспільстві людина завжди або вірувала, або сумнівалася. І в міру свого дорослішання, позбуваючись опіки церкви або цивільної влади, які вирішували, у що вірити (як це було за середньовіччя або при комуністичному режимі), людина, стаючи самостійно мислячою, сама визначала своє ставлення до світобудови і Бога, до смерті і безсмертя душі. Іноді вона дослухалася до голосу природних стихій, обожнюючи їх, шукала «благої звістки» у священних писаннях або й одержувала одкровення безпосередньо від Бога, вищих сил, від Неба чи Космосу. Але завжди були й будуть посланці, месії, апостоли, контактери й посередники, що несуть людям звістку з потойбічного світу...

Я, згадую свою розмову з редактором відділу одного московського журналу, де друкувався ще в 1988 р. Він говорив мені, що справи релігії загалом кепські. Громадяни нашої та й інших країн усе більше відходять від релігії, релігійне ставлення до життя витискує масова культура і, мабуть, має настати час, коли віруючих людей стане надзвичайно мало, а можливо й не буде зовсім...

Здається, мій співрозмовник виходив виключно з тієї статистики, яку радянські фахівці з релігії видавали для ЦК КПРС. Вона в основному стосувалася Православної церкви та інших традиційних релігійних організацій у СРСР. При цьому ніхто не брав до уваги, що у країні була сила-силенна людей, які стихійно вірили в інопланетян, неопізнані літаючі об’єкти, Бермудський трикутник, в усіляких цілителів, знахарів, у Шамбалу, чаклунство, сновидіння, астрологію, ворожіння по руці, пристріт тощо. Крім того, були й ті, хто цілком осмислено сповідав йогу, дзен-буддизм, антропософію, штейнеріанство, вчення Блаватської, Рерихів, а також послідовники Андрія Бєлого, Максиміліана Волошина... Багато хто з них не ходив у той чи інший храм, але вони були віруючими. І таких квазірелігійних людей у колишньому СРСР налічувалося мільйони. Отож розмови про кризу релігії були передчасні!

Сьогодні ми одержуємо підтвердження цього. З приходом у Росію релігійної свободи люди, цілком природно, стали ширше спілкуватися один з одним, установлювати нові зв’язки зі своїми однодумцями. Ті, хто цікавився екстрасенсорикою, юрбами повалили на масові сеанси Кашпіровського та Чумака, ті, хто захоплювався НЛО, теж знайшли своїх однодумців. Антропософи, теософи, рерихівці та інші вийшли із своїх тісних квартир на світ Божий. Одним словом, обиватель раптом дізнався, що навколо нього існує цілий світ, населений якимись дивними людьми. І якщо раніш суспільство знало, що серед випускників радянських вузів є фізики і лірики, які ходять у турпоходи, сидять біля багаття і співають під гітару свої пісні, то тепер з’ясувалося, що все це може якимось вигадливим робом іти пліч-о-пліч з релігійністю. Сьогодні релігійність цілком освіченої людини в Росії та в інших країнах пострадянського простору набула якоїсь зовсім нової форми — абсолютно нетрадиційної й еклектичної. Тут змішано все — і філософія космізму, і шанування природи, і всілякі способи оздоровлення, а також спроба синтезувати вчення всіх світових релігій (особливо східних) і православ’я. І прикметно, що все це виникає без іноземних впливів «заїжджих місіонерів», без підривної діяльності спецслужб Заходу. Якому, наприклад, західному підривному центру спаде на думку створити з уральських оповідей Павла Бажова нову язичницьку релігію, що називається тепер «бажовство» й поширюється серед уральської інтелігенції?

Найяскравішою постаттю серед вітчизняних месій і пророків, що створили нові релігії, є Віссаріон, який живе в місті Мінусінську Красноярського краю. Справжнє його ім’я — Сергій Тороп. Народився він у 1961 р., працював у міліції; як пишуть газети, трохи випивав... Так хто ж у міліції не п’є! Так би й жив собі в повній безвісності, якби не трапилося з ним «щось». За його словами, у січні 1991 р. він прийняв Хрещення (з великої літери!) від самого Отця небесного, подібно до Ісуса в Йордані, і замість Сергія Торопа з’явилася нова людина — Віссаріон, що по-грецьки означає «лісовий». Що й казати, край там дійсно лісовий — тайга, кедри, гори. Особливо уподобав Віссаріон гору Суху, що підноситься серед безлюдних просторів на 727 метри над рівнем моря. Гора ця тепер вважається святою, тут лежить камінь, що формою нагадує серце. Як стверджують послідовники Віссаріона, це Серце світу. Стоячи на камені, Віссаріон одержав одкровення Отця небесного і став сином Божим. Він приніс на землю нове Слово Бога, назване Останнім Завітом. Перше видання цієї священної (за аналогією з Новим Завітом) книги побачило світ 1993 р. у Москві тиражем 30 тисяч примірників.

Як кожний месія та пророк, Віссаріон має масу учнів і послідовників, що живуть у різних містах Росії та ближнього зарубіжжя, — за офіційними даними близько 50 тисяч. Здебільшого це люди освічені, з твердим соціальним статусом. Є серед них дипломовані вчені, є й зовсім прості люди. Всі вони безмежно вірять своєму Вчителю. Багато хто з них хоче бути якнайближче до нього, тому вони або залишають нажите родичам, або продають свої квартири й подаються в далекий Мінусінськ, де стають членами общини. (Через це ціна на житло в цьому заштатному містечку виросла втричі.) Але столицею Церкви Останнього Завіту (так називається община Віссаріона) є не Мінусінськ, а Місто Сонця у 200 кілометрах від нього, що будується біля підніжжя гори Сухої. Своїми руками, без жодних технічних пристосувань — щоб зберегти незайману природу — общинники будують дерев’яні хати. Вони домоглися виділення там природоохоронної зони, збираються розвивати народні промисли. Віссаріонівці їдуть подалі від світу, що погруз у злі і приречений на самознищення, ближче до Серця Землі, до рятівної гори, яку вказав Учитель. Сіл поблизу немає, лиш подекуди зустрічаються старообрядницькі поселення. Старообрядники — споріднені душі — також чекають швидкого приходу антихриста й кінця світу.

Попри всю близькість до старообрядців з їхнім есхатологічним очікуваннями кінця світу, община Останнього Завіту не має свого храму, богослужбового статуту, священнослужителів — усе це ще тільки спонтанно розвивається. Весь культ зосереджений на особистості Вчителя, на живому спілкуванні з ним, на його проповіді й досить іконографічній зовнішності. На фотографіях у книжці Останнього Завіту перед нами постає молода людина з худим з рідкою рослинністю обличчям, довгим волоссям, розчесаним на проділ, вбрана в орнаментований хітон — чи то актор з кінофільму Франко Дзифереллі «Ісус з Назарета», чи то другий Христос.

Віссаріон учить, що його місія на землі — створення єдиної віри, котра являє собою поєднання всіх існуючих релігій. Головний мотив його проповіді — «будьте як діти, живіть серцем, а не розумом». Будь-який щирий, від серця вчинок — благо. Помиляєтеся — не біда, помилку можна виправити.

Символ віссаріонівської віри не надто складний: Творець Всесвіту матеріальний, у ньому немає ні добра, ні зла. Творець людських душ — Отець Небесний є давцем добра, джерелом Святого Духа та Духа життя. Склавшись з енергією Серця Землі-Матінки, він породив Сина Божого (треба розуміти — самого Віссаріона).

Існує і пекло, і рай, і переселення душ. Душі, що виконали своє призначення, розвинулися духовно, перебувають у раю. Нездатні до духовного росту потрапляють у пекло. Людина перевтілюється на Землі по десять разів і щоразу одержує можливість для духовного зростання. Перевтілення можливе тільки в тіло людини, а не тварини. А ще Вчитель стверджує, що думки людей творять нову реальність.

Так, Віссаріон — дуже цікава постать. І він, і його община заслуговують найсерйознішого дослідження. Саме дослідження, а не огульного ганьблення в засобах масової інформації, як це сталося два роки тому. Шкода, немає тепер Лєскова або Мельникова-Печерського з його книгами «У лісах» і «На горах», що описують російський релігійний народний тип богошукача минулого століття. І виявляється — це ж треба! — тип цей і досі не вивівся. Може бути, у 30-х рр. втік народний богошукач із села в місто, а от тепер знову біжить у скити, у ліс, ближче до Матінки-Землі, до космосу, до природи, але залишається все тим же романтиком, фізиком і ліриком, бродягою-туристом. Тому віссаріонівці і співають, зібравшись навколо багаття, пісню Гребенщикова — Хвостенка «Под небом голубым есть город золотой...»

Отакий «рай» на Сухій горі під Мінусінськом...