Перше, з чим зіткнулася новостворена автокефальна Церква України — це випробування боротьбою за владу. Всі були готові до традиційного розподілу портфелів, але не до сутички відразу за найвищий титул. У ПЦУ фактично не було «відпустки» після виснажливого марафону за томос. Відразу ж після обрання першого в історії України предстоятеля автокефальної Церкви Митрополита Київського Епіфанія його статус Першого піддався дискредитації. Її ідеологом став головний покровитель Епіфанія та драйвер його обрання почесний Патріарх Філарет. Виникла дискомфортна ситуація потенційного двовладдя, причому неприпустимо конфліктного. Або, як саркастично висловився глава ВЗЦЗ РПЦ митрополит Волоколамський Іларіон (Алфеєв), — «двоголова гідра українського розколу».

З гідрою, на превеликий жаль для РПЦ, зрештою не склалося. Болівар не витримав дві голови — почесного Патріарха Філарета та Митрополита Епіфанія. Перемогла молодість — різниця між ними в півстоліття все ж спрацювала. Хоча Філарет, треба сказати, бився як лев. Таких бойових якостей ще пошукати у нового керівництва ПЦУ. Почесний Патріарх змусив нервово попітніти не тільки керівництво ПЦУ та її архиєреїв, а й православну громадськість, а також представників помісних Церков, які уважно стежать за процесом. Але все ж останні демарші Патріарха Філарета — і святкування на честь свщм. Макарія 14 травня, і прес-конференція наступного дня — стали його останнім, дембельським акордом.

Навіщо це потрібно було Філарету? Навіщо потрібно було розмінювати неймовірних розмірів репутаційний капітал на таке хитке становище ображеного скандаліста? Складно домислювати мотивації та плани за людину, яка розміняла десятий десяток. Однак далеко не все в цій ситуації можна пояснити віковими особливостями Філарета. Якщо вірити його власним одкровенням і постам в фейсбуці митрополита Білгородського Іоасафа (Шибаєва), перед Об'єднавчим Собором було укладено кулуарні домовленості між Філаретом і групою наступників під гарантії президента Порошенка, відповідно до яких Філарету було обіцяно деякий позастатутний статус, що дозволяє продовжувати повноцінно управляти Церквою нарівні (а не в якості емерита) з Митрополитом Київським. Точніше, на крок вперед. Навіть ходили екстравагантні чутки, що мова йде про те, що новообраний предстоятель ПЦУ — всього лише тимчасова «транзитна» фігура, яка через певний час повинна скласти з себе повноваження та віддати кермо влади Філарету вже офіційно, за рішенням Помісного Собору ПЦУ. І саме на таких умовах Митрополит Епіфаній нібито міг розраховувати на умовну підтримку «профіларетівського» крила УПЦ КП. Чи так це — могли б розповісти лише безпосередні свідки цього екзотичного пакту, але вони вже все спростували. Однак це могло б пояснити сьогоднішню поведінку Філарета хоча б з точки зору елементарної логіки. Але тоді виникає просте запитання: як такий досвідчений церковний апаратник міг наполягати на схемі «дуумвірату» або «транзиту» й щиро повірити в її реальність (якщо не сказати, адекватність)? А якщо про цю схему не знали греки, які нервово квапили високі договірні сторони якомога скоріше провести собор? Адже Філарет власноруч підписав відмову від участі в управлінні ПЦУ в будь-якій формі.

Очевидно, що Філарет став жертвою якихось власних ілюзій. Досвід, статус і самовпевненість Патріарха, помножені на вік, зіграли з ним злий жарт. Діючи багато в чому нелінійно, він розраховував на лінійну відповідь. Почуття провини, страх перед компроматом, звичка до побутового комфорту, нездатність до самостійної гри єпископату, нарешті, недосяжний моральний авторитет в суспільстві самого Філарета повинні були гарантувати йому абсолютну незмінюваність. Але Патріарха спіткало глибоке розчарування: всі розставлені ним прапорці не спрацювали. Обране ним самим керівництво нової Церкви відмовилося слухняно йти вздовж заздалегідь окреслених червоних ліній (навіть якщо припустити, що ці лінії були частиною взаємних гарантій).

З усього того, що сталося, випливає один простий висновок: там, де плануєш надовго — прораховуй ризики людського фактору і не сподівайся на його цілковиту керованість. Великим людям можна пробачити дрібні помилки. А фатальні можуть їх знищити. Сьогодні ти оточений шанувальниками — завтра розгублено озираєшся на всі боки в повній самоті. «Акела промахнувся!». Здавалося б, від таких віражів долі рецепт простий: не упиватися славослів'ям оточуючих, тверезо оцінювати свої недоліки та не боятися критики. І пам'ятати, що не буває як вічної дружби, так і вічної ворожнечі. І що однодумці — це не обов'язково конформісти. Люди довго не витримують перебування у статусі сателітів. Люди не люблять відчувати себе біомасою, яку вирощують на органи — навіть якщо ці органи церковні.

Як би там не було, сьогодні фактично вся Церква поставлена перед важким моральним вибором. Варіант перший: підтримати Патріарха Філарета, пам'ятаючи про його внесок в отримання автокефалії, поважний вік і кар'єрний старт з його подачі для всіх єпископів і багатьох священнослужителів Київського Патріархату. Але тут треба розуміти, що Патріарха задовольнить лише повна та беззастережна підтримка з наданням йому необмеженого карт-бланшу на все, що він вважатиме за потрібне зробити — і з беззастережним же прийняттям усіх наслідків його рішень. Варіант другий: повністю і беззастережно підтримати обраного на Об'єднавчому Соборі першого в історії України предстоятеля автокефальної Церкви Митрополита Епіфанія. Але це в першу чергу означає майже повне обнулення минулих заслуг багаторічного покровителя глави ПЦУ — Патріарха Філарета. Третього, на жаль, швидше за все вже не дано.

Перший варіант призведе до втрати ПЦУ майбутнього. Будь-який проект, в основі якого стоять люди, має свій життєвий цикл. І від людей же залежить — закрити цей проект, коли він вичерпав свою життєву енергію, або перетворити його на щось більш сучасне, а значить — і більш життєздатне. Підтримка Патріарха Філарета — це хрест на майбутньому Церкви. Хрест на кадровому оновленні, на новому моральному натхненні суспільства, що втрачає віру, на реальному об'єднанні українського православ'я, нарешті — на міжнародній підтримці ПЦУ. Якщо сам Патріарх готовий ризикнути довгостроковим майбутнім Церкви заради власного короткострокового, навіть заради відновлення якоїсь договірної справедливості, — моральний вибір Церкви вимушено набуває прагматичного характеру.

Другий варіант — це втрата минулого. А минуле — це завжди досвід. Навіть негативний, навіть хворобливий. Особливо болючий. З помилок розумні люди виносять більше користі, аніж шкоди. Почати все з нуля — це почати знову з помилок. Легко сказати: ми підемо іншим шляхом — без авторитарного керівництва, без культу особистості предстоятеля, без закритості Церкви від сучасних реалій, без інформаційної амбівалентності, без подвійних стандартів, без сонму шанувальників... Але рефлекси, породжені минулим вихованням, менталітет, увібрані і духовенством, і віруючими з молоком матері (в даному випадку батька), будуть спрацьовувати поза бажанням їх носіїв. Критика церковного керівництва — це зрада Церкви, незгода з лінією партії — це нанесення Церкві шкоди, спроба диверсифікувати центри вироблення рішень навіть у вигляді консультативних органів — це розкол, внесення нових практик у взаєминах церковного керівництва і громад на місцях — обновленство тощо. І можете не сумніватися — ми це все побачимо.

Чи можливий симбіоз минулого і майбутнього? Гарне питання. «Не залишайтеся в минулому, не загубіться в майбутньому. Минуле вже пройшло, майбутнє ще не настало». А нам треба жити тут і зараз. Минуле вже побудовано — з добротних цеглин. Але архітектура будівлі така, що його відвідувачі без карти швидко заблукають у вузьких коридорах. Тільки сам архітектор знає, як найкоротшим шляхом потрапити з точки А в точку Б без втрати мети. Чи потрібний ПЦУ цей громіздкий, застарілий, але міцний ще маєток — символ «імперської Церкви»? Більшість скаже: ні, не потрібний! Але зламати його до фундаменту — це якийсь час жити без даху над головою. Та й немає поки чіткого уявлення про архітектуру нової церковної будівлі.

Київський Патріархат зберігав внутрішній консенсус на тлі найсильнішого тиску на Україну ззовні. І довгий час відмова від внутрішніх дискусій про шляхи розвитку Церкви ґрунтувався на страху перед «рукою Москви», яка ці дискусії могла показати як чвари. Але ПЦУ — це якісно щось інше, аніж УПЦ КП. Умовно кажучи, якщо до молекули води Н2О додати 2 молекули кисню — виходить не більше води, а перекис водню. І стійкість нової сполуки вже не можна забезпечити за допомогою інерції боротьби з цією самою «рукою Москви». Заклики не зауважувати помилок нового керівництва ПЦУ, щоб не давати приводу для антиукраїнської пропаганди — це, так би мовити, «розмови для бідних». Не все, що можна пояснити підступами ворога, є наслідком цих підступів.

Чи є життя після Філарета? Якщо вважати, що Церква — це не приватний проект, то так. Це політичні партії у нас традиційно прив'язані не до ідеологій, а до їх лідерів. Тому якщо програвав або помирав лідер — розпадалася і партія. І позитивний момент у всій нашій турбулентності полягає саме у відмові від зведення всієї Церкви до однієї конкретної особи. Культ особистості можливий тільки щодо масштабної особистості. Будуть помилки у нового керівництва ПЦУ? Так, будуть. Чи будуть їх публічно критикувати? Так, будуть. Чи варто з цього влаштовувати трагедію? Ні, не варто. Це шанс на оздоровлення церковного організму та якісний крок в майбутнє, яке ще не настало. Зрештою, добре говорять тільки про мертвих, а претензія на власну непомильність в сучасному світі сприймається як заявка на неадекватність. У Вселенському Патріархаті щосили критикують свого Патріарха, в Елладській Церкві — свого Архиєпископа тощо. І земля досі не налетіла на небесну вісь. Нам усім пора звикати до конкуренції глобального масштабу — управлінської, богословської, інтелектуальної. Це надійніше, аніж конкуренція в сфері примітивної пропаганди, де ми всуху програємо РПЦ.

Або нова «постфіларетівська» якість, або поступова деградація. Або ми стаємо цікавими світовому православ'ю, або перетворюємося на його «enfant terrible». Це ПЦУ, дитинко.